Любава Грєшнова: «Моя улюблена роль — роль мами!»

Любава Грєшнова — без перебільшення є улюбленицею мільйонів українців, та й за кордоном її знають. Більш, ніж 70 ролей в кіно, причому часто-густо це головні ролі, — погодьтеся, це серйозний доробок, тим більше, що мова йде про молоду акторку. Вона грала майже в усіх культових сучасних українських фільмах та серіалах, а ще — постійно виступає на театральній сцені, плюс — довгий час була телеведучою популярного шоу «Зважені та щасливі».

Любава Грєшнова — без перебільшення є зіркою і для Європи, оскільки разом зі своїм чоловіком, актором Михайлом Пшеничним, одразу після початку повномасштабного вторгнення першою почала організовувати в різних країнах українськомовні благодійні спектаклі, щоб поширювати українську культуру та ідентичність у світі. Також акторка постійно бере участь у різноманітних благодійних акціях, має посвідчення волонтерки і допомагає як окремим підрозділам ВСУ, так і багатьом категоріям осіб, які потребують допомоги, наприклад, дітям з родин загиблих героїв-захисників.

Є одна деталь, без якої портрет акторки був би неповним. Пані Любава народилася і провела дитинство у Харкові. Її квартира — на Північній Салтівці, де рашисти зруйнували найбільше домівок. Сьогодні акторка має дуже насичений гастрольний графік. Тому в рідне місто приїжджає лише менш, ніж на добу, одразу після спектаклю її чекає трансфер до іншого міста України, а потім і Європи, адже українське мистецтво там наразі є дуже популярним.

Два слова для захисту дітей

Насправді у насиченому графіку відвідування малої батьківщини — рідного Харкова — Любава Грєшнова знайшла час лише для проведення спектаклю, зустрічі з родичами та… спілкування з волонтерами-благодійниками, адже акторка давно та плідно співпрацює з багатьма благодійними фондами, ініціативами та активістами. Розповідає Максим Корнієнко, голова фонду «Європейське серце України»:

— Війна — це, безумовно, страшне для всіх явище. Але найбільше страждають від неї діти. Бо вони беззахисні, бо вони через свій вік потребують додаткової уваги, догляду, піклування. Ми колись звернули увагу на потреби такої категорії дітей, як діти військовослужбовців. Фактично, зараз ці діти зростають в неповних сім’ях, адже один з батьків (а в деяких родинах й обидва) знаходиться на передовій, і, звісно, не може приділяти достатньо уваги вихованню своїх дітей. Тож, діти наших Героїв-захисників мають бути під захистом суспільства, мають отримувати всебічну допомогу та підтримку. Наш фонд, як і деякі інші благодійні організації, намагається допомагати таким дітям, а також дітям загиблих військових, дітям з родин внутрішньо переміщених осіб, дітям з інвалідністю. Ми організовуємо для цих малюків різноманітні святкові програми, виступи артистів, спектаклі, майстер-класи, частування тощо. І декілька років тому в нас народилася ідея ще однієї акції для підтримки цих діточок. Ми вирішили звернутися до найбільш популярних акторів і попросити їх сказати на камеру пару слів цим дітям, а потім, під час свята, продемонструвати юним глядачам оці звернення їх кумирів. Адже зібрати на дитячому святі зірок першого ґатунку нереально: в них зйомки, гастролі, особисті проблеми тощо. А заздалегідь попросити надиктувати пару слів на камеру — цілком реально. Одна з перших «зірок», до яких я звернувся з цим проханням була саме пані Любава Грєшнова. Вона не тільки надала тоді власне відеозвернення до діточок, — вона за власною ініціативою звернулася до колег по акторському цеху і переконала записати подібні звернення ще декількох популярних акторів. Її участь у наших акціях стала вже традиційною. Зараз ми готуємо захід для дітей цих пільгових категорій на 1 червня, Міжнародний день захисту дітей. І знов пані Любава не тільки записує сама своє привітання діточкам, але й вмовляє це робити своїх колег-популярних артистів країни.

— Чи всі артисти, до яких ви зверталися з подібними проханнями, погодилися?

— Далеко не всі. Деякі, як пані Любава, давали згоду одразу і без вагань, але були й такі, що починали казати відмовки: «Дуже зайнятий…» або «Зателефонуйте пізніше…» тощо. Я не буду називати прізвища, адже все може бути, і людина справді могла не мати можливостей для участі в акції. Але пані Любава знайшла і час, і сили, і натхнення, за що їй від нашого фонду і від діток — велика подяка!

— Чому ці звернення акторів є важливими?

— Найстрашніше, що може бути — це якщо діти, які пережили важкі часи, наприклад, побували під ворожим бомбуванням, подумають, що вони нікому не потрібні, всіма забуті, залишені сам-на-сам зі своїми проблемами. Ми намагаємось показати цим дітям, що, навпаки, їх поважають, до них звертаються найбільш талановиті актори, відомі спортсмени, співаки, які не є байдужими до їхньої долі, які бажають їм найкращого. Діти — це дуже вразливі особистості. Якщо вони побачать, що їхні кумири поважають їх, звертаються до них, то й вони намагатимуться досягти чогось в своєму житті, почнуть поважати самі себе, більш цінувати своїх батьків, які на фронті.

Коли звертаюся до дітей — завжди знаю, що сказати!

Ми зустрічаємось з Любавою Грєшновою просто в її гримерці за декілька хвилин до початку спектаклю. Декілька хвилин триває обговорення деталей благодійної акції з записом звернень акторів. Потім авторка дає згоду на коротке інтерв’ю.

— Ви вже вкотре берете участь у записі звернень дітям. Що ви відчуваєте, коли звертаєтесь до малечі? Ви через камеру спілкуєтеся з уявними дітьми, які так чи інакше постраждали від війни?

— З уявними чи не з уявними, ти намагаєшся зробити щось корисне, якось допомогти, зробити щось добре цим дітям. Я відчуваю, що роблю щось важливе та правильне, от що.

— Чи накладає якийсь відбиток на ваше звернення до цих дітей той факт, що в з Північної Салтівки, району, який найбільше постраждав у Харкові від ворожих обстрілів?

— Звісно, накладає. В мене був дім, приватний дім під Липцями, його просто немає зараз. А квартира ще є, вона якось витримала все те, що відбувалося на Північній Салтівці. Отже, я прекрасно розумію, що випало на долю цих дітей, що вони в своєму юному віці вже чули та бачили…

— Сьогодні ви в Харкові на гастролях. До цього об’їхали десятки міст та селищ, гастролювали й за кордоном. Що ви відчуваєте в рідному місті? Тут легше чи важче?

— Де б ми не грали, по всьому світі, по Україні, я чекала того моменту, як приїду до рідного Харкова. Для мене це дуже важливий виступ. Це зустріч саме з моїм глядачем, з людьми, які люблять мене та чекають. Це ще й зустріч з родичами, з тьотями, дядями, з сусідами… Я тут рідко буваю, я дуже сумую за ними усіма. За три години до вистави я намагалася встигнути зустрітися з усіма, з усіма поспілкуватися, а ще й повторити текст і підготуватися грати у виставі. Я дуже хвилювалася перед цим спектаклем, не спала всю ніч, бо ця вистава для мене є особливою, бо ми граємо в Харкові, моєму рідному місті… Тут відчуваєш дуже велику відповідальність, хоча й дихається тут якось легше, впевненіше.

— Ви тільки в кіно зіграли більше 70 ролей, а ще є ролі в театрі. Яка з ролей для вас — найбільш улюблена?

— Моя улюблена роль — це роль мами, тільки не на сцені, а у житті. Коли я приходжу додому, знімаю макіяж і сідаю зі своїм сином грати в настільні ігри, або коли ми бігаємо по вулиці, катаємось на велосипедах — ось моя улюблена роль! І що б не відбувалося, для мене найулюбленіші моменти — це ті, які я проводжу зі своїм сином.

— А сьогоднішній спектакль, з яким ви приїхали в Харків, як він вам?

— Дуже подобається. Це — один з найулюбленіших спектаклів, в яких я граю. Я його обожнюю, бо він дарує людям одне з беззаперечних відчуттів — щастя. Він дуже по-доброму дурний, він дуже бешкетний, він дуже гуморний, але після нього ти виходиш щасливим. Ти забуваєш про якісь негаразди, про якісь особисті проблеми, ти просто кайфуєш, бо ти від душі посміявся з добрими та приємними людьми…

— Те, що ви допомагаєте фонду «Європейське серце України» зібрати поздоровлення від колег-акторів, — це важка робота? Багато відмовляють?

— Я знаю, до кого звертатися. Я всіх колег знаю, як «облуплених» і до того, до кого не треба, я навіть не пишу. Мене взагалі оточують тільки такі люди, які відгукуються на подібні прохання. Знаєте, є «зірки», які вже не люди, а є «зірки», які і людяні, і дуже дбайливі, емпатичні. І мене оточують саме такі люди, з іншими я просто не можу спілкуватися. Тому я знаю, кому писати, щоб залучити до цього проекту, цієї доброї ініціативи. Я пишу «нашим», тим, хто обов’язково відгукнеться. Приєднається. Відповість.

— А коли ви самі проголошували звернення до дітей під час запису, якими ви їх уявляли, до кого ви, умовно кажучи, зверталися?

— Коли я це казала, я просто бачила перед собою дітей Харківщини, тих, кого я знаю, тих, з ким я знайома. Мені не потрібно «уявляти», я знаю, як це було у Харкові, як це було в інших місцях в Україні. І моя задача — викликати у дітей, які мене будуть слухати, посмішки. І для мене це честь. Знаєте, ми, артисти — зараз не дуже важливі «пташки». А правді важливі «пташки» — це наші бійці ЗСУ, наші волонтери, ті, на кому все тримається. А ми що? Ми можемо дарувати людям емоції, і це для нас честь. Честь допомагати. Або безпосередньо воїнам, або їхнім родинам, їхнім дітям, це теж важливо.

— Мушу задати банальне для журналіста, але цікаве для усіх глядачів та шанувальників запитання про творчі плани, чого нам від вас чекати найближчим часом?

— Сьогодні такі часи, що про кіно говорити неможна, доки воно не відзняте, а ще краще, не змонтоване і не вийшло. Тому скажу так: мої творчі плани — зніматися в класних та крутих фільмах, грати у справжніх чесних та крутих виставах, популяризувати нашу мову й культуру, причому не тільки в Україні, і й за її межами. Мої плани — бути щасливою та реалізованою людиною. Я намагаюся усе це поєднувати… А прем’єри — прем’єри будуть, дякуючи ЗСУ.

«Дівчата без комплексів або афера по-українськи...»

Цей спектакль зроблено бандою «Сучасний український театр» («Modern Theateг») під головуванням талановитого та епатажного режисера-постановника Дмитра Рачковського. Складно сформулювати жанр цього дійства. Так, це дійсно комедія, причому комедія, яка не залишає байдужим жодного глядача. Тут сміються навіть суворі охоронці за сценою. Це й мюзикл, оскільки під час вистави звучить багато музики, і всі герої співають. Втім, це не оперета, оскільки і мелодії дещо сучасніші, та й частину сцен актори грають без жодних співів.

Кожен історичний період має своє мистецьке замовлення. Під час війн та інших глобальних катаклізмів найбільшу популярність мають комедії. Ця вистава — це дві години відпустки від війни. Її можна лаяти чи хвалити, спростовувати чи підтверджувати, але вона дає гарантований відпочинок від наболілого, дещо наївну, дещо просту, але добру, душевну та відверту казку.

Харківська публіка, зазвичай еталонна в плані сприйняття театрального мистецтва, дещо здичавіла через КОВІД та війну. Раніше такого в театрах не було, але цього разу під час спектаклю лунали «репліки з залу». Люди не змогли стриматися, і доповнювали сказане на сцені. І це було влучно! Зал не опонував, а підігрував трупі!

Найбільш неправильне в цій ситуації переказувати сюжет чи навіть оголошувати фінал спектаклю. Хто захоче і матиме змогу — сам подивиться. Скажу тільки, що за основу сюжету взято ідею фільму «В джазі тільки дівчата», втім, ідея ця настільки доповнена та перероблена, що в спектаклі більше розбіжностей, ніж збігів з цим фільмом.

Дві години спектаклю пролетіли швидко, і трупа пішла на поклон. Акторів без перебільшення завалили квітами, публіка стоячі аплодувала, не відпускаючи гастролерів доволі довгий час. Люди отримали дві години відпустки з війни, і дякували за це тим, хто зробив це диво. Далі спектакль поїде іншими містами та містечками країни… А на виході глядачів чекали урни зі збору пожертв, адже єдина причина того, що спектакль відбувся — мужність наших вояків-захисників. Актори закликали усіх глядачів задонатити хоч якісь гроші на допомогу армії. І до цього прохання гості заходу дослухалися…

Чи є за що критикувати цю виставу? Так. Є. Чи є сенс це робити? Нема. Бо звичайна критика мирних часів тут зовсім не підходить. Так, у виставі немає навіть слова «війна», але не раз згадується слово «мир», і це теж важливо. Чи є ця вистава цілком толерантною щодо сексуальних меншин? Мабуть, ні, але автори змогли збалансувати десь на краєчку толерантності, і все ж таки не зробити крок від всеосяжності справжнього мистецтва до безглуздої гомофобії. Чи є ця вистава епатажною? Так, але це не гостра, памфлетна епатажність, а, скоріше, жартівлива епатажність вар’єте. Тобто та, що не відлякує, а, навпаки, приваблює. Тішить. Звеселяє. Націлює на позитивні емоції.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:  

Телеграм            Фейсбук             Інстаграм