Люксембурзький диптих. Частина 1. Піт Гьорольд: «Я писав вірші, щойно чув новини. Це був спосіб стати свідком подій»

«Карусель Одеси» Піта Гьорольда  починається посвятою «для Жерома, Філіпа й Олівера, для Бастьєна, Амелі й Пауліне, Вінсента, Софії…щоб ви знали». Імена важливих, дорогих чи й рідних для поета людей. Навіщо їм знати про війну  в Україні? І чи важливо знати нам, що саме дізнаються вони з новин, сайтів і віршів? Бо «щасливі мости Парижа проти містків Харкова», бо «найбезглуздіше мистецтво – мистецтво війни», а угоди жертві доводиться «підписати зі зв’язаними руками». Це в якій країні (не тільки, але в першу чергу  – в охопленій великою війною Україні) «сміттєві урни заповнені до краю мріями зім’ятими»? Чи не тому, в перегук із цим важливим образом Піта Гьорольда ілюстраціями обрані паперові колажі Ферна Ролінгера?

«Карусель Одеси» закрутила мене своїми метафорами, дякуючи редакторці перекладу, уродженці Лозової на Харківщині, а нині – мешканці Люксембурга Ірині Скрипак. Туди Ірина потрапила з Києва, де займалася видавничою і журнальною роботою, писала вірші й вивчала філософію та світові мови. Все по-своєму прислужилося тепер за кілька тисяч кілометрів від дому. Навесні 2024 року вона писала:

«Неймовірна зустріч із люксембурзьким поетом Pit Hoerold, який присвятив книгу віршів Україні.

Ви подумаєте, що він писав про Київ або інші великі міста як іноземець, який ніколи не був в Україні. Але він знає кожне місто, бо присвятив ледь не кожному по віршу: Ізюм і  могили замордованих українців під час окупації, Соледар, Краматорськ і ще багато інших. А ще несподівано   –  про сузір'я в небі, які можна спостерігати з України.

Питаю, чи він чув про письменницю Вікторію Амеліну, яку вбили в Краматорську російською ракетою. Так, він читав німецькою її вірші. А про загиблого поета-воїна Максима Кривцова? Так, він присвятив йому вірш.

Поет в Люксембурзі може так близько взяти до серця той біль, який переживають українці. Каже, що багато досліджує самостійно, читає, розмовляє з людьми. Уява і письменницький хист допомагають емпатично пережити те, що відбувається за 2000 кілометрів, адже немає відстані для людського розуму і серця. І насправді, коли читаєш вірші Піта, здається, що він сам з України. Може, тому що для людяності нема кордонів і паспортів.

Зокрема, люксембуржці добре знають, що таке окупація, бо перебували 400 років під владою іспанського короля і короля Нідерландів, французьких королів, Французької республіки та Наполеона, Прусії та Німеччини. За цей час витіснялася культура і заборонялася мова: французами   –  люксембурзька, німцями   –  французька. 

Саме тому в Конституції Люксембургу прописаний національний девіз: Mir wëlle bleiwe wat mir sinn  – «Ми хочемо бути тими, ким ми є». Саме тому боротьба українців за національну ідентичність та незалежність від імперців-сусідів дуже зрозуміла їм. Вони показали небачену життєздатність  – вільно говорять трьома мовами, в т.ч. мовами сусідів, щоб ніхто не маніпулював утисками культури і мови, не перетворював мову на зброю.

На одному з фото - вірш про буквально «путану, мєсьє путана». Саме з нього перекладачка почала роботу над книгою, бо дуже чіпляє.

На інших фото  –  замок у містечку Бетемборг, де розташована мерія. У Бетемборзі живе поет і прозаїк Pit Hoerold, тут відбувається щорічний літературний фестиваль,   тут же була презентація книги із концертом, де в камерному підвалі віолончель імітувала звуки сирени. До речі, люксембурзький композитор написав також музику до віршів».

Ірина Скрипак розповіла: «Насправді книга люксембурзького поета Піта Гьорольда не тільки про Україну, але й про Люксембург.

Коли ми з перекладачкою Євгенією Іноземцевою працювали над перекладом сумарно упродовж шести місяців, то дізналися багато про культуру та історичний контекст саме Люксембургу і сусідніх регіонів.

Наприклад, яке вино було в пайку французьких солдатів під час Першої світової війни, і який французький аналог слова «шмурдяк»;

яку нищівну поразку російської армії в Україні автор порівнює із розгромом армії Наполеона при спробі переправи через білоруську річку Березина, про яку знає ледь не кожен француз і люксембуржець (я питала багатьох).

Після цього вже не забудеться дата –  7 травня 2022 року, коли російська армія була розгромлена українцями при спробі переправи через річку Донець, біля Лиману на Луганщині, і це призвело до багатотисячних втрат бронетехніки і окупантів, що нескінченно пливли річкою.

Це виглядає доволі масштабно, і ви одразу можете надати потрібний приклад західноєвропейському співрозмовнику вже зараз, не чекаючи аналізу істориків війни.

Отже, саме тому в книзі багато приміток перекладачки й редакторки, де розтлумачені іншомовні поняття, історичні факти та культурні алюзії автора. Їх настільки багато, що книга може вважатися цінним міжкультурним досвідом.

Вас може здивувати, що книга готувалася так довго, але окрім того, що є багато особливостей перекладу поезії, особливо там, де вживаються ідіоми й метафори, є гра слів, існує також моральний аспект, адже я впевнена, що жоден українець не втримає сліз, читаючи про людські трагедії та злочини проти людства, які скоїли росіяни в Бучі, Маріуполі, Ізюмі, Харкові, Краматорську, Вінниці.

Усім цим містам (і не тільки) автор присвятив окремі вірші.

Тож, поринаючи в контекст подій, які описані Пітом Гьорольдом у режимі репортажу, неможливо абстрагуватися від емоцій та почуттів, співпереживання, і робота з таким текстом не могла бути швидкою, адже мені та Євгенії потрібно було видихати і перетравлювати все, що ми знову і знову переживали, читаючи поетичну хроніку війни в Україні у книзі «Карусель Одеси».

Найсумнішою метафорою в книзі для мене став образ дзвонів Андріївської церкви, які в уяві автора мали би стати дзвонами перемоги. Але принаймні кияни знають, що Андріївська церква не має дзвонів, тому що, за легендою, коли апостол Андрій встановив на пагорбі на місці церкви хрест і зробив пророцтво про Київ, із того часу води Дніпра відійшли від берега. Саме тому, щоб не потривожити підземну водну стихію, в Андріївській церкві ніколи не було й не буде дзвонів.

Отже, чи значить це, що не буде й перемоги?!

Щоб уникнути такої трагічної метафори, із дозволу автора, ми з перекладачкою замінили в перекладі Андріївську церкву на Михайлівський собор, який став символом Революції гідності, коли його дзвони лунали упродовж ночі, щоб скликати людей на Майдан.

Комуна Люксембургу  виділила кошти на реалізацію перекладу.

Гранту Люксембургу вистачило лише на переклад і цифровий друк 200 примірників книги для потреб української громади в Люксембурзі, але ця вона має бути видана різними мовами світу.

«Зимовий сад»   – вірш Піта, який можна віднести до візуальної поезії. Саме з нього почала я читати книжку.

Слова в рядках розташовані так, що нагадують силуетно глечик з букетом. Отак у майстернях художників Харкова (там я бувала найчастіше, хоча бачила київські, львівські, але саме харківських подробиць  тримаю в пам'яті найбільше) стояли у старих керамічних глечиках, іноді полив'яних засушені букети, колоски, ковила. Іноді  –  цікаві покручені всохлі гілки. Отакий глек із чорними гілками намалював словами поет: «сусід нетерплячий» вночі валяє паркана, «забравши собі  плоди дерева в усіх на очах».

Вірш написаний за кілька днів до повномасштабного вторгнення.

В Україні багато пишеться текстів, де  фіксовані факти війни перемагають метафоричність. Поети документують час, спираються також на моторошні новини, на побачене у рідних містах чи й на фронті особисто.

Паралельно із читанням «Каруселі Одеси»  я дізналася про автора дебютної збірки 2022 року «Від смеркання до війни». Володимир Невесенко ( Суми) бачив тоді «хмар оплавлених латання».

2024 вийшла наступна книжка В.Невесенка «Неба звітрене бароко». Одна й та ж ритмомелодика, як у назві поетичної збірки Надії Позняк (теж Суми) – «Дзигарів легка хода». Ніби один вірш пишеться:

Неба звітрене бароко.

Дзигарів легка хода.

У люксембуржця замість рим  –  ритм з рефренами («У далекій, ой, якій близькій Україні»). Текст про Одеську карусель написаний так, що вчитування в нього створює запаморочливий ефект, ніби перекатався на гойдалках. У розважальне кружляння з вогниками і музикою втручається війна. Гіпербола «усі діти поїхали геть» додає рваного ритму –  ритму втечі від війни.  

«Мости Києва, Харкова, Маріуполя»   –  є такий розділ у Піта. Згадує Маріуполь і Володимир Невесенко.

«Вже за димом не видно світу,

тільки сполохи звідусіль...

«Діти» – хтось написав, як міту,

«Діти» – ворог сприйняв, як ціль...

– Чуєш, мамо, а ми вже мертві?

Тихо й темно так навкруги...»

Креативна агенція «Артіль» (Київ) підготувала  наклад і для презентації, яку влаштували у стінах  Одеської  національної  наукової бібліотеки в межах XXV Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині».

Віршований репортаж за книгою підготували актори Одеського академічного театру — Ірина Шелях та Павло Приймак.  

 Презентацію вели виконавчий директор Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Ігор Степурін та Наталія Диба, яка представляла згадану бібліотеку.

Автор у своїй уявній подорожі  країною, яка воює, спершу  споглядає звичний світ (розділ «При вікні»). Там домінує книга, бо «розкриті сторінки, наче крила янгола». Там є ще «радісне передчуття наступного дня».

Якщо у Шевченка «І мертвим, і живим», то у люксембуржця – « живим, мертвим». Він описує  озвучену в новинах Малу Рогань: «У тіні залишків стіни двоє. Сусіди? Подружжя?» Є в нього й згадка про конкретного мешканця Салтівки –  майже столітній  колишній в’язень Бухенвальду Борис Романченко у концтаборі «міг перехитрити смерть, яка йому ніколи не пробачила». Російська ракета поцілила у його квартиру. «Смерть йому відплатить. Він ніколи про це не дізнається». Старші люди (чоловіки й жінки), діти, матері на могилах синів. «Хрест, наче відкриті обійми, які на мить не хапаються за порожнечу».

Чи можливо за рядками почути дзвін миру? Мені не вдалося. Мабуть, я надто близько від тієї війни, яка триває від 2014, але світ і багато хто з українців вважає початком 24 лютого 2022 року.  Бо занадто голосне відлуння, на тисячі кілометрів світом. Ось тому є розділ «Перше літо війни».Тоді й люксембурзький поет помічає? «Нашу Землю принижують до непридатного до життя місця». Згаданий  у нього і Роман Ратушний, який боровся «за збереження зелених легень в центрі Києва, щоб не зводили в Протасовому Яру сорокаповерхові будинки». Доброволець Роман Ратушний загинув під Ізюмом.

У сусідньому тексті  і перекладачка, і редакторка чомусь залишили  промах – «західноукраїнське місто Вінниця».

Не можу знайти пояснення і для такої цитати про  контрнаступ на Харківщині влітку 2022 року. Занадто все близько було для мене.

Піт відстежує події й відтворює їх по-газетному: «Київ наступає, захоплює за лічені дні великі зони бойових дій і повертає місто Харків».  Та за що ж ви Харків здали – хай і на словах?! Якщо Люксембург  –  це і назва країни, і її столиця (як у нас Дніпро – і річка, і місто на тій ріці), то Харків не тотожний  Харківщині з визволеними на межі літа-осені 2022 року Ізюмом, Куп’янськом, Вовчанськом, Балаклією. Містами, які продовжує нищити ворог.  Разом із Харковом.

«Береш із собою в новий рік, так само, як і наперсток меланхолії, з минулого року три слова: опір, мужність, мир».

Життя триває. Хоча за спостереженнями поета, повернення додому на довгі роки буде виключене.

Доки Ірина редагувала переклад «Каруселі Одеси», готувалася до друку і її книжка «Медитації про самотність і любов». У ній українські оригінали поєднуються з англомовними перекладами.

«Отак і летимо. Я – назустріч до тебе, а ти – в далечінь.

Довіку летітимемо, як перелітні птахи. Харків. 2000».

 Це танка, медитативна форма вірша з асиметричною структурою.

Але про книжку Ірини Скрипак – у другій частині Люксембурзького диптиху.

Отак і летимо.