«Маленький шахтарчук» постаршав на 80 років і пише в Харкові книжки для дітей

Наші краяни. Історії сіл через долі людей, які зробили відомими себе і свій край: здійснили відкриття чи  подвиг,  написали книжки чи картини. Харківщина, Донеччина, Луганщина і Сумщина. Харків для вихідців із їхніх  сіл ставав місцем освіти, роботи, початком шляху до особистих здобутків і поступу своєї Вітчизни.

Першим у новому циклі розповідей про співвітчизників різних епох буде харківський літератор, один із найстарших поетів сучасної України, які продовжують писати й під час великої війни. Микола Возіянов. Уродженець Донеччини – села Байрак, яке давно стало частиною Горлівки. Там минуло дитинство. Робота, вища освіта, творчість, нинішнє переживання великої війни – це все Харків.

19 січня  Миколі Кириловичу виповнилося   88 років. Ніби безсніжної зими пробилися  через торішнє листя два знаки безмежності, випростані у тривожні небеса або тримаються на вітрі два невгамовних ще сонних  крокуси.

«І знов воскресне доброта» (2017 р.)  – ця книжка Миколи Кириловича  вийшла через 20 років після досить  пізнього дебюту одразу двома збірками «Скажіть, будь-ласка» і «Мудрість кутнього зуба». Вони були одночасно дебютними й підсумковими, бо об’єднали краще з написаного харківським інженером і надруковане частково в різноманітних журналах і газетах.

Для Харкова досить типове явище: писати вірші, фантастику, прозові мініатюри й легкий гумор бралися в другій половині ХХ століття люди з технічними професіями. Випускники університетського фізмату, політеху, авіаінституту або, як Микола Кирилович – УЗПІ (Українського заочного політехнічного інституту). Було це  писання своєрідним хобі, бо уже в 90-х роках  мало кому паралельно із зарплатнею на основній роботі приносило гонорари за вміння щось заримувати чи іронічно висміяти.

Переходити  активніше на літературні заняття у поважному віці люблять у поколіннях, народжених перед Другою світовою війною та й у розпал війни в Європі. Спадає на думку доля польського поета Казімєжа Бурната, організатора міжнародного поетичного фестивалю «Поети без кордонів», який уже давно успішно проходить щоосені у курортному містечку поблизу Вроцлава. Спершу – десантник, згодом кар’єра військового журналіста. І вже на пенсії одна за одною почали виходити його збірки верлібрів і перекладатися в різних країнах.

Про таких наших співвітчизників читала, що здебільшого їхні книжки мають маленькі наклади. Тому це книжки-«невидимки». Але поза медійним шумом все-одно залишаються тексти. Якщо вони зацікавлять когось, хто особисто не знайомий з автором, тоді вже наполегливий читач знаходить і крихти біографій, розсипані в інтернеті.     Тож дещо із автобіографічних рядків Миколи Возіянова.

Ось одна строфа з книжки М.Возіянова «Вибране. Рукопис осені».

***

Пливуть тумани білі, дерева вітер гне...

У цім шахтарськім краї немає вже мене.

Та інколи присниться –  дивлюся і мовчу:

стоїть під териконом маленький шахтарчук...

Часто звертаю увагу на дієслова, які використовують поети, особливо якщо їхні тексти римовані.

*** 

Ти стояла без печалі.

а тепер... з мечем стоїш.

(М.Возіянов «Жаріє вечір жовтим горицвітом»).

Стоїть під териконом малий син шахтаря, стоїть на причалі жінка (чи сама поезія?). Зупинитися, постояти й подумати – цього, можливо, не вистачало у калейдоскопі буднів і свят авторові  книжок, які від 2001-го виходили щороку і називалися  стримано, без виклику й хизування «Смішний заєць», «Марусичка», «Фіговий листок», «Заміж до Європи». Нарешті назва, яка може інтригувати  «Гумористичний задачник»: для інтелектуалів». 

На ці видання звертали увагу на різноманітних конкурсах, в журі літературних премій. М. Возіянов став лауреатом всеукраїнського конкурсу «Байка-2001», згодом його вітали з премією імені Остапа Вишні за гумористичні твори.

2014 року, коли Донбас охопила війна, а від квітня горлівський Байрак уже контролювали ворожі сили, Микола Кирилович по-своєму рятувався віршами для дітей. За рік у журналі «Малятко» він опублікував їх стільки й таких цікавих, що йому вручили  за «малятківські» твори премію імені дитячої письменниці Наталі Забіли (теж, до речі, в минулому харківської літераторки).  

Маленькі історії для дошкільнят написати складно. Он скільки різних казок існує! Люблю їжачка Григорика, про якого розповіла у своїй книжці харківська письменниця Єва Сольська. Сподобався мені і їжачок Колько, чимось схожий у своїй наполегливості на Миколу Кириловича.  

Нові  його твори для дітей уже невдовзі прийдуть до читачів, а ось  філософська «доросла» лірика ще вимогливо оцінюється автором, шукає потрібного місця в рукописі. Якою буде ця харківська книжка років великої війни? Побажайте авторові здоров’я і безпеки, щоб вона дописалася. Та почитайте поки що на письменницькому сайті вірші із збірки Миколи Возіянова 2017 року   "І знов воскресне доброта" .

Не випадково, не даремно

Вночі не спали ясени –

Заговорила ніч буремна

Страшною мовою війни.

Збірка віршів 2017 року закінчується думкою:

«Тільки лиш силу сміливих сила чужа визнає».

Не люблю слово «зусилля», бо це робити щось «з усіх сил».  Але такі вже часи, що  без зусиль не  збудеться таке довгоочікуване із «Легенди про Харків» Миколи Возіянова:

«…сонце над Харковом сходить, по Харкову свято іде».  

Слухайте детальніше у подкасті:

Один із найстарших поетів України пише книжки в Харкові