«Мама вирішила завести козу, а я надумала писати дисертацію». За що «Крилатий Лев» обрав Оксану Лозову

Звичними для жіночих розваг давно стали каталоги косметики  з ароматизованими сторінками. Потреш – і вибирай аромати парфумів. До цього магнетизму запахів додаються обкладинки сучасних книжок. На них навіть малюють флакончики і квіти – місця для тертя і вдихання пахощів, як колись ліпили оголошення над дверима у низеньких маршрутках: «Місце для удару головою».  

Існують білборди із запахом їжі, коли рекламодавець вбудовує систему розпилення аромату своїх продуктів (наприклад, картоплі фрі), щоб викликати у перехожих апетит і бажання купити саме цю  продукцію. Мовою ринку – так впливають на харчову поведінку суспільства, стимулюють гормон голоду (грелін).

Гормонів, що відповідають за читацький голод, можливо, ще не відкрили. Хоча механізм декому відомий з дитинства: дочитаєш книжку, а увага вже підказує кілька наступних цього ж автора чи тематично дотичних.

Книжка Оксани Лозової «Не бійся!» могла б пахнути  кавою або львівським шоколадом. За географією написання цієї прози та мешкання авторки. Але у новинки  інші запахи  –  снігового вітру, горіхів і яблук. Плодів – бо їх вистачає на сторінках невеликого ошатного томика, а ще від села Неслухів на Львівщині, рідного для Оксани. Там у колишньому графському маєтку розташований Львівськи     й відділ садівництва Інституту садівництва Національної Академії аграрних наук України.

Проказую  вголос назви сортів з Неслухова: аґрус «Високий замок»,

груша «Львівський сувенір», полуниця «Мачужинка». Починає пахнути весною, теплим пилком розквітлого саду. З різними сортами працювала мама літераторки. Люблю пісню на слова Оксани Лозової:

 Розступіться, мої біди,Дайте спокій, драми,Все покину і поїдуНа грушки до мами.

Хай так довго буде: мама чекає, а ось і донька на поріг ступає. Несе на одязі запахи сніжного міста.

Там, де кружляли сніжинки на  сторінках повісті, мені була фізично відчутна  снігова тривога.

«Удвох було тепло й у лютий мороз. Пригадуєш обійми під снігом, коли на вас сипало й сипало з неба, перетворюючи в одну постать, а вам тільки того й треба, щоб ніхто не впізнав, аби всі про вас забули, щоб не змогли роз’єднати…Того щастя стало б на століття…А потім. Заново вчилася бачити очі дерев».

Так пише Оксана Лозова у повісті «І сниться їй той син Іван…». Вона увійшла до книжки, названої за біблійною настановою «Не бійся!»

Книжка відзначена дипломом 6-го міжнародного конкурсу рукописів прози на кращу книжку року «Крилатий Лев» (засновник і керівник проєкту – голова Львівської письменницької організації Олесь Дяк).  Партнери «Крилатого Лева»   – видавничий дім «Гельветика», Одеса, де й вийшла проза львів’янки, яка є авторкою  майже двадцяти різножанрових книжок. Її тексти перекладалися англійською, італійською, польською та іншими мовами.

Оксана Лозова була учасницею творчої поїздки львів’ян до Харкова під день народження Григорія Сковороди 2019 року.

Акція мала назву «Книжковий дворик на колесах», бо так називалася книгарня у Львові – «Книжковий дворик», у якому й мені пощастило колись побувати.

Можливо, фото біля пам’ятника Михайлу Коцюбинському не було туристично-випадковим, бо Оксанині герої повісті – Іван та Марічка ніби перегукуються з персонажами  класичних «Тіней забутих предків».  Їх власне двоє – Іван та Йван, обидва – молоді фронтовики. Та й дівчинку, яка має невдовзі народитися,  назвуть Іванкою. Її ще тільки чекають, але вже  залишається відкритим фінал повісті – чи побачить маленька Йваночка свого батька? Чи повернеться з війни, виживе «заради тої, що так його любить, і тої, що любитиме».

«Не вір, не бійся, не проси» — збірка романів киянина Віктора Баранова 2008 року видання. Хтось візьметься аналізувати й порівнювати прозу двох сучасників: Віктора Баранова, якого не стало 2014 року, коли агресія проти України ще тільки розгорталася, а Система, кажучи словами цього автора,  «була просто не здатна розуміти іншу логіку, крім своєї власної». За тією логікою так довго тягнеться повномасштабне вторгнення, бо вже за словами Оксани Лозової, мами воїна-добровольця, якому випало обороняти й Харківщину,

 «Війна – не тільки руйнування, вибухи, дим-вогонь…не тільки те, що не бачимо. Невидиме – не менш страшне»

 

Книжка Оксани Лозової без галасу й пафосу підказує: не просто не бійся того, з чим стикаєшся щодня  в новинах, біля чого проходиш після нічного обстрілу, а у що проростаєш спогадами чи сподіваннями.

Фраза «Не бійся» є поширеною в Біблії, часто повторюється,   за деякими підрахунками, 365 разів (не перевіряла, але хочеться вірити у цю символіку).  Виходить, припадає по одному на кожен день року і є закликом до віри та довіри Богу.

 

 «Не бійся, бо я з тобою; не лякайся, бо я — Бог твій; я додам тобі сили».

Ось як називає Оксана Лозова свої оповідання: «Розквітнути і не вмерти», «Яблуко на двох», «Ніхто нікому нічого», «Прости і відпусти», а також те, що дало назву всій книжці – «Не бійся!» Є в останньому із згаданих оповідань давній переказ про жовніра, який хвалився безстрашністю й вирушив на цвинтар. Оповідь  нагадує стару реалістичну прозу з елементами містики: воякові треба було застромити в землю шаблю на крайній могилі. Під лезо шаблі втрапила пола його шинелі, йому здалося, що якась сила тягне за собою. Так і знайшли вранці захололого, в шинелі, пола якої пробита шаблею. Помер від страху.

«Не треба боятися. Страх – твій ворог. І не думай, що ти самотня. І не бійся покликати, кого хочеш. І не гнівайся, що не знай        дуть на тебе часу…Тепер важливо тільки одне: зібратися на силі. Десь там світиться мамине вікно, і ти маєш прийти на рідний поріг»

«Всевидюще око збирає інформацію про інтернет- активність споживача заради розваги й зиску». Антоніо Гарсіа Мартінес

«Хаос у Кремнієвій долині».

Оксана Лозова не пише заради розваги й зиску  –  ні особистих, ні читацьких.

Чи намагається вона, кажучи словами пана Марнінеса, " «достукатися до людей, яким бракує часу, терпцю чи інтересу або всього разом»? Ні! Вона так багато редагувала текстів інших авторів (журнальних і наукових), що підганяти власну прозу під лекало маскультурного читання не збирається. Вона не боїться, що сюжети її прості, а не карколомні, що герої не належать до світу криміналу чи олігархів. Село і місто – простір її оповіді. Навіть більше, простір згадок про село   –  навіть в операційній, під впливом наркозу її героїня хоче ще встигнути вкосити трави.

Жінкам про жінок? Такого обмеження у неї теж немає. Чоловіча читацька аудиторія знайде чимало відтвореного майстерно і цікавого як літературне осмислення повсякдення.  Ось історія заробітчанки («Дорога до хати»). Жінці, яка заробляє за кордоном, постійно бреше чоловік, розтринькує її гроші.  А ось хатня робітниця в італійській родині  та захоплений нею італієць(«Яблуко на двох»).

Психологічні портрети сучасників справді супроводжують ніби найпростіші запахи – плодів, міської кухні. Нагадує баладну манеру оповіді «Борщ». Можна знімати короткометражку, що починалася б фразою «Варився борщ на двох». Так само бачу кількахвилинну кіномініатюру за оповіданням «Кізонько моя люба…». Там перше речення варте цілої повісті про невидимий стороннім, але глибокий між двома жінками конфлікт інтересів: «Мама вирішила завести козу, а я надумала писати дисертацію».

І перепитує авторка:

«Чи є міра любові? Чи має бути? І скільки свого власного «я» залишає за собою той, хто любить?»

Це вже не героїня оповідання шукає відповіді, а  ми самі перепитуємо  себе. Не знаю, чим пахне том «Любовної класики» (антологія одного з харківських видавництв), але сторінки  нової книжки Оксани Лозової зберігають запахи радісні й трагічні, снігових і дощових хмар. Як у харківській виставі для дітей з такою ж назвою «Не бійся».

Це харківська прем’єра. Вистава одного актора для дітей. Її анонсували так:

«Напевно дуже незвично пам’ятати себе дуже маленьким, правда? Особливо, коли ти  –  літак!». В центрі сюжету  –  історія дружби маленького хлопчика та іграшкового літачка, зустріч яких один з одним кардинально змінила їхнє життя. Це подорож у Дитинство. В ті дні, коли  дерева були вищим, хмарки більшими, а небо   –  вільним. І під час цієї подорожі ми вирушимо і в Антарктику, і в Арктику, до пінгвінів і ведмедів, і покажемо політ крізь небо, де хмарки лоскочуть живота!»

Оксана Лозова колись описувала свої мирні перегони на велосипеді з літаками, які викочувалися на злітну смугу Львівського аеропорту. То були записки роверистки. Тепер я перечитала й прокоментувала для вас її записки  мами воїна і  одночасно доньки мудрої садівничої із села Неслухів.

Він хисткий і довгий  –  місток у мирне життя. Але йдемо. Як у строфі Оксани Лозової, винесеній на обкладинку книжки «Не бійся!»

«Все минає й минатиме, звісно,

А так само врочисто освітять весну

Ці каштани, церковця і місяць».