Маріуполь. Український і німецький погляд на війни та жертви

Лампадки і написи «ДІТИ» в різних містах України

16 березня 2022 року рашистські льотчики цілеспрямовано скинули авіабомби на театр, де переховувалися сотні мирних маріупольців. Не зупинив карателів напис на асфальті «ДЕТИ».

На знак скорботи за загиблими театри України писали через два роки перед своїми входами «Діти», запалювали лампадки, клали квіти  і на згадку про вбитих російськими бомбами маленьких дітей додавали іграшки. У Харкові театр Шевченка та колишній Пушкіна підтримали акцію пам’яті Маріупольської трагедії.

Долучалися також музеї України  до вшанування жертв війни в місті Марії.

Наприклад,  у Рівненському обласному краєзнавчому музеї розмістили пам'ятну інсталяцію з макетом Маріупольського драмтеатру від громадської організації Історія в руках та малюнками маленьких маріупольців. Вони створюють макети українських закладів культури, освіти і храмів, зруйнованих країною-терористом у повномасштабній російсько-українській війні. Першим розробили саме макет драмтеатру в Маріуполі. Його

планують демонструвати в експозиціях українських та європейських музеїв, щоб привернути увагу широкої аудиторії до війни та її жертв – і людських, і матеріальних.

Театр у Маріуполі й німецький цвинтар у Харкові –

який зв’язок

Окупанти замаскували руїни знищеного ними  театру  банерами із портретами російських письменників-класиків. 

Історик архітектури Семен Широчин дослідив не просто історію самої споруди, а й місця, обраного для будівництва у 1950-х роках. Він пише: «У центрі Маріуполя був пагорб, а на пагорбі — сквер. Тривалий час він залишався назабудованим. У різні часи він називався Олександрівською площею, площею Свободи, Центральним сквером, Театральним сквером.

Окрім скверу, цей простір використовували і як місце поховань. При Магдалинівській церкві існував невеликий цвинтар. У 1920 році тут у братській могилі ховали червоноармійців, що загинули в боях з денікінцями. У 1941–1943 роках німецькі окупанти ховали тут військових Вермахту — так виникло ціле кладовище з 16 рядами спочатку дерев’яних, а потім чавунних хрестів (160 могил). Після вигнання окупантів цвинтар за наказом влади знищили. Восени 2017 року в Маріуполі ексгумували останки, які перепоховали на німецькому солдатському кладовищі у Харкові».

Зазначу, що такі експедиції ХХІ століття скрупульозно підходили до розкопок. Існувала співпраця з «Фольксбундом»  – Народною Спілкою Німеччини з догляду за військовими похованнями. Знайдені з останками німецькі жетони містять інформацію з назвою військової частини та особистий номер, що й давало підставу для перепоховання. Такі солдатські цвинтарі фінансувалися ФРН в кількох областях України. Харківський був відкритий 6 лютого 1998 року.

Повернімося до Маріуполя. Після Другої світової війни на місці Магдалинівського храму збудували на пагорбі павільйон для торгівлі мінералкою, місцевим пивом, цигарками, а для дітей – морозивом і тістечками. Згодом  тут виріс театр. Його будували впродовж 1956–1960 років за типовим проєктом українських архітекторів Олександри Крилової та Олега Малишенка з київського НДІ містобудування. Схожі споруди є в Полтаві, Чернігові, Херсоні й Рівному.

Перший німецький роман про сім’ю остарбайтерів написала дочка східної робітниці

Роман німецької письменниці Наташі ВОДІН  про її втрачену і через десятиліття знайдену історію  мами-українки розкрию для вас через діалог із авторкою. Цей твір 2017 року відзначений премією Книжкової виставки у Ляйпцізі, де наприкінці війни працювали її батьки-остарбайтери. Роман  перекладений різними мовами. 2019 року став доступним і  українським читачам.

Справжнє прізвище авторки – Вдовіна. Батьки – Євгенія і Микола,  місце народження – містечко Фюрт поблизу Нюрнберга.  День народження – початок зими 1945 року.

Спершу процитую кілька початкових абзаців роману.

 «Мама вкоротила собі віку в провінційному західнонімецькому містечку, неподалік від поселення для іноземців без батьківщини, як тоді називали колишніх примусових робітників. Мабуть, не було в цілому світі, крім мене із сестрою, жодної живої душі, яка б її знала. Примарною ілюзією було розшукати через десятки років в океані забутих жертв слід молодої жінки, про яку я знала, власне, тільки ім’я  Євгенія Яківна Іващенко.

Українська мова розчинялася в моєму сприйнятті в російській, і коли я хотіла уявити собі маму в її молодості в Маріуполі, то вона завжди поставала мені в російських снігах. Вона йшла, одягнена у своє старомодне сіре пальто з оксамитовим коміром – єдине пальто, яке я будь-коли на ній бачила, – йшла темними заледенілими вулицями в якомусь безмежному просторі, крізь який споконвіку свистіла хурделиця. Сибірські сніги, які вкривали всю Росію й Маріуполь теж, зловісна імперія вічної холоднечі, в якій панували комуністи.

Дитячі уявлення про місце народження мами протривали в моїх внутрішніх, недоступних нікому комірчинах десятки років. І навіть коли я вже давно зрозуміла, що росія та Україна – дві різні країни, і що Україна нічого спільного із Сибіром не має, все ж це знання ніяк не змінило мого образу Маріуполя.

Одного дня я, гортаючи газету і саме збираючись перескочити через спортивну сторінку, зауважила слово Маріуполь. Німецька футбольна команда, читала я у статті, прибула в Україну на матч із маріупольською командою «Іллічівець». Уже сам факт, що це місто мало свою футбольну команду, подіяв на мене як холодний душ, мій внутрішній Маріуполь розкришився, як порхавка. Мене справді найменше у світі цікавить футбол, однак саме завдяки футболу я вперше натрапила на справжній Маріуполь. Я дізналася, що це місто має надзвичайно м’який клімат, що це – портове місто на Азовському морі, наймілководнішому й найтеплішому морі у світі. У статті описувалися довгі й широкі піщані пляжі, виноградники, безкраї поля соняшників. Німецькі футболісти страждали від літньої спеки, яка наближалася до сорокаградусної позначки.

Дійсність видалася мені ще менш реальною, ніж моє уявлення про неї. Вперше після смерті мама постала як особа, що існує поза мною. Це було так непоєднувано: моя мама і південь, моя мама і сонце, море. Мені довелося перевести всі свої уявлення про її життя в інші температури, в інший клімат. Давнє невідоме перетворилося на зовсім нове Невідоме».

Біографічні факти. Роман Наташа Водін присвятила молодшій сестрі. Тій було чотири, коли мами не стало.  Батько гастролював із так званим козацьким хором. Наташа після католицької школи працювала друкаркою, згодом – перекладачкою з російської, а вже потім  стала німецькою  письменницею.

Опера Вагнера «Золото Рейну» музично допомагала мені писати цей текст. Її сюжет викликав нові асоціації після прочитаного.  Русалки граються у хвилях ріки, їх переслідує потворний карлик-нібелунг. Красуні насміхаються над ним і його намаганнями добитися їхнього кохання. Промінь сонця падає на вершину скелі, вона починає світитися. Це – золото Рейну. У нього свій секрет: хто зречеться любові, скує перстень із цього золота  –  стане володарем світу.  

Любити, страждати, втрачати і осягнути, вибороти визнання – це про героїню художнього роману, де дуже багато від біографії самої пані Наташі. На спробу щось запитувати українською я почула від німецької письменниці, що вона  мене зовсім не розуміє. Тому запитання та  відповіді у скайп-розмові й листуванні перекладені мною для сайту українською мовою.  

Наташа Водін.  Знаю тільки пісню «Повій вітре, на Вкраїну, де покинув я дівчину». Вдома ми говорили російською.

Я довго шукала відомості про маму й нічого не знаходила. А потім вирішила написати книжку. Для мене   у ній найважливіше – не сталінські репресії, про які я мало знаю, а примусові роботи радянських громадян у Німеччині. Задала прізвище мами Іващенко в Інтернет, і раптом на мене зійшла ціла лавина інформації.  Це вразило мене. Раптово я знайшла свою маму.

Ірина Мироненко.  За ці роки Вам присудили премію Хільди Домін за «літературу у вигнанні». Поясню читачам, що таку премію вручають німецьким письменникам,  творчі успіхи яких  пов'язані з перебуванням далеко від батьківщини. Ваша батьківщина – Німеччина, батьківщина мами – Україна. Йдеться про яку саме книжку?

Н. В. Премію дають за всю творчість. Не лише за одну книжку. Я отримала за всі мої книжки. Центральна тема в них завжди – вигнання, життя в іншій країні І ще на філософському рівні – аж до того, що ми всі чужі на землі, не знаємо, звідки і куди ми йдемо.

І.М. Тема остарбайтерів цікавить німецьких читачів? Чи Ви писали насамперед для себе, незважаючи на книжковий ринок та престижність чи непрестижність  теми?

Н.В. Тема не мала жодної престижності. Більшість людей нічого не знали про остарбайтерів. Або принаймні дуже мало. Моя книжка – перша художня німецькою мовою на цю тему. Я зовсім не очікувала, що виникне такий інтерес, причому не лише у Німеччині, а й у багатьох інших країнах світу. Книгу зараз перекладають у Китаї, Аравії. Моя мама дуже здивувалася б, якби дізналася, що її історію читають у таких далеких краях.

І.М. Ваша мама Євгенія Яківна Іващенко народилася у багатій маріупольській родині. Італійці, греки, українці були у Вашому роду. Хто допомагав Вам шукати інформацію в Україні?

Н.В. Величезну допомогу у пошуку я отримала від Ігоря Тасіця, який веде форум азовських греків. Саме на цьому форумі я знайшла прізвище моєї мами. Чоловік її тітки Ольги Іващенко був відомий українець із грецьким корінням, філософ та психіатр Георгій Челпанов. Ще брала участь у пошуку Марія Перго, теж українка з грецьким корінням. Я їм дуже вдячна.

І.М. «Серед незрозумілих прагнень та неоціненних втрат» – такий двотомник присвячений пам'яті репресованих греків України. Серед авторів – дві українські грекині: Марія Пірго (Донецька область) та Олена Узбек (Харків). Третій автор – Павло Мазур (Маріуполь) – сучасник епохи, яку розкривають у книзі архівні документи. Олена та Марія допомогли мені дистанційно познайомитися з Вами.

«Ворогів народу» в СРСР топили на баржах, щоб не розстрілювати, а потім ховати. Ваша мама вирішила потонути, бо й наприкінці 50-х років життя її в західній Німеччині було нестерпним. Прагнення Вашої матері теж перекреслила тоталітарна система? Чи вплинула психічна хвороба? Або неприйняття її та дітей німецьким суспільством?

Н.В. Думаю, що тут наклалося одне на інше. Вона народилася 1920 року. Нічого, окрім війни, голоду та страху репресій вона не знала в Україні.

Коли їй було 24 роки, вона потрапила до Німеччини, до робочого табору, де умови життя були не набагато кращими, ніж у концтаборі. Там убивали людей газом, тут – роботою. Люди вмирали від виснаження, голоду, хвороб. Після табору моя мама опинилася в країні, де вона не мала жодних перспектив. Слов'ян не вважали за людей. До того ж їх ненавиділи через те, що Радянська Армія перемогла німців, відібрала в них частину країни.

У всьому цьому тоді були винні ми. Я рвалася до німецького товариства, у мене було все попереду. Моїй мамі було нікуди прагнути. Вона втопилася.

І.М. Ви дійсно працювали друкаркою і телефонною операторкою, перш ніж почали перекладати та писати книжки?

Н.В. Так. Для російсько-української дівчинки тоді це було престижно. Найбільше, чого я могла досягти. Це у школі вчили стенографію та писати на машинці. Я цьому навчилася. Жодних спеціальних курсів я не закінчувала.

І.М. Ви двічі нагороджені премією братів Грімм. В Україні вони асоціюються з казками, ширше – вивченням фольклору. Про що ваші книжки, відзначені премією братів Грімм?

Н.В. Про людей без батьківщини, чужих, безперспективних. Премію братів Грімм не дають за казковий твір. Вони вважаються втіленням німецької мови. Дається премія письменникам з різними темами.

І.М. «В'язниця мови»  –  назва однієї з Ваших книжок кінця 80-х років. Що для Вас стоїть за цією формулою?

Н.В. Я б переклала «Темниця мови». Але це другорядне. Це були вірші, які я написала після моєї епопеї в росії та втрати коханої людини. Я тоді намагалася повернутися до німецької мови, я її якось втратила за час мого перебування в росії. Мені навіть почали снитися сни російською мовою, чого до цього не було. Я намагалася повернутися до мови загалом. Було темно зі словами. Я їх не чула, не бачила, а шукала у темряві.

І.М. «Десь у цій темряві» – роман про Вашого батька видаватиметься в Україні?

Н.В. Поки що ніхто не купував права.

І.М. Коли у 70-х роках Ви як перекладачка почали приїжджати до СРСР, чи не виникало бажання побувати на батьківщині мами?

Н.В. Коли я працювала перекладачкою і часто була в Москві та Києві, я навіть не знала, що моя мама народилася в Маріуполі. Я нічого не пам'ятала, бо вона померла, коли мені було 10 років. І те, що вона розповідала, існувало у повному тумані. Не могла згадати. Тільки дуже поступово, коли я заглиблювалася у спогади, я знаходила якісь маленькі деталі.

Я не знала, що її сестра живе буквально поряд, коли я була в Москві. Якби я це знала і якби зустріла сестру моєї мами, книжка вийшла б, безперечно, інша.

І.М. Подробиці особистого життя письмеників впливають на художнє перетворення героїв книжок. Чи вплинула на Ваші стосунки з чоловіками історія Ваших батьків?

Н.В. Історія моїх батьків, безумовно, вплинула на все моє життя, і в тому числі, звичайно, на моє ставлення до чоловіків. У мене, наприклад, немає і ніколи не було сім'ї. Я нас із батьками та сестрою ніколи не відчувала сім'єю і ніяк не могла побачити в сім'ї щось бажане. Ну, а потім я в результаті свого дитинства була травмованою людиною і дуже довго зайнята тим, щоб душевно вижити. Тут було не до дитини. Щоправда, велику частину свого життя я прожила у відносинах, двічі виходила заміж. І зараз, на старості, я не одна, живу з дуже доброю людиною.

"Я бажаю Україні, щоб скінчилася війна, щоб було спокійно, щоб ми всі могли нормально й радісно жити, спілкуватися та бачити важливих для нас людей".

Так сказала наприкінці нашої розмови німецька письменниця Наташа Водін.

Слухайте також:  Подкаст «Градусник». Вулиця історика-воїна Валерія Романовського замість полковника НКВС

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:

Телеграм: https://t.me/gromada_group

Фейсбук: https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti https://www.facebook.com/gromada.grp

Інстаграм: https://www.instagram.com/gromada.group.news/

Читайте також:

Telegram: Contact @gromada_group