Меморіальну книжку пам’яті вбитих війною письменників, журналістів і митців видали в Румунії

Антиукраїнські книжки активно пишуться в рф, видаються сотнями назв і масово поширюються світом. Чи створюється щось на противагу про події в Україні іншими мовами?

Коли роздивлялася фото румунського письменника українського походження Михайла Трайсти поряд з етнічним вбранням у музеї чи ретро-ресторані, в костюмі моряка чи контрабандиста у самодіяльній виставі, то подумалося: якби герої його книжки були живими досі, вони б пораділи, що такий  фактурний і харизматичний чоловік узявся писати про них книжку.

Якби історія пішла іншою дорогою і всі згадані в книжці продовжували    своє буття без війни. Якби могли прочитати прозу добродія Михайла в українських перекладах, оскільки вони доступні в Інтернеті і в друкованих варіаціях. Але якбитологія тільки відволікає від реальності й зовсім не втішає.

Книжка «Герої не вмирають ніколи»  –  п'ятдесята із створених румунським прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем, редактором журналів і дослідником історії літератури з Бухареста.

Цей знімок зроблений на столичній вулиці Банковій, у Будинку національної спілки письменників України. До НСПУ належить і М.Трайста, знаний автор у Спілці письменників Румунії. Особняк українських літераторів двічі впродовж повномасштабного вторгнення зазнавав ушкоджень. Загинуло вже близько 300-т письменників, журналістів, діячів культури на фронті і в тилу від зброї ворога.

У книжці, про яку йде мова, за визначенням автора,

 «155 медальйонів письменників і журналістів, убитих путінськими злочинцями».

Письменник використав ту формулу, яка в Харкові 2017 року, тобто ще до масштабного вторгнення рф в Україну, стала назвою концерту міського театру народної музики «Обереги» і композитора Юрія Алжнєва. «Герої не вмирають...»

За роки, що збігли сльозами і кров’ю, суспільна формула, поширена 2014 року,  стала трафаретом. Відбулася ритуалізація, механічний повтор у медіа, документалістиці і художній літературі. Спрощення і формалізм, підміна стратегії колективної пам’яті та рівняння на «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» з ідеології СРСР. Можливо, тому й  ставимо три крапки в заголовку, бо таки вмирають на фронті, на окупованих територіях і в тилу від ворожої зброї  реальні чоловіки і жінки різних професій. М.Трайста зосередився на тих, хто ближчий йому за фахом – письменниках, журналістах і митцях з України та з поза її меж.

Маю електронну версію книжки румунською мовою «Eroii nu mor niciodată» («Герої не вмирають ніколи»), люб’язно надіслану мені автором. Сучасні технології дозволяють швидко перекласти, щоб дізнатися про особливості видання. Тож гортаю його для вас.

Автор почав з подяк, якими частіше  закінчуються книжки.

«Перш за все, я хотів би подякувати президенту Союзу українців Румунії, депутату Ніколае-Мирославу Петрецькому, за те, що він «тричі погодився» з тим, що СУР має підтримати видання цієї книги.

Я хотів би подякувати президенту Комісії з питань преси, масової інформації та книговидання Іоану Гербілу, а також членам комісії, які підтримали друк книги, Раді СУС, яка схвалила фінансування книги, моєму синові Степану Крістіану Давіду Трайсті за обкладинку.

І, нарешті, дякую моїм читачам у Facebook, які оцінили, підбадьорили та поділилися публікаціями з медальйонами загиблих героїв.

Інформація, використана у томі, здебільшого отримана від моїх друзів в Україні (Ірина Мироненко, Володимир Гонський, Ігор Гургула), інша була взята та перекладена мною з веб-сайтів Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, членом яких я є.

Дітям-біженцям з України

 

Діти вивчають дієслово «плакати»,

Їхні батьки гинуть у марних війнах,

Річка крові тече їхньою країною,

Історії пишуться мертвими літерами.

Світ вкритий холодним потом,

Камені виють від такого болю.

Михайло Трайста продовжує:

«Війна – це завжди виклик для преси, яка відіграє ключову роль у поширенні інформації та формуванні світової думки. Умови воєнних операцій, що проводяться військами держав, які воюють, несуть журналістам особливі завдання та ризики, але водночас забезпечують їх важливою місією з огляду на загальну інформаційну потребу. Важко переоцінити важливість ролі журналіста у воєнний час. Журналісти мають можливість розкривати

конкретні випадки воєнних злочинів та гуманітарних катастроф, та привертати увагу світової спільноти.

Під час війни журналістика стає небезпечною професією, але й потужною інформаційною зброєю. Часто непідготовлений журналіст мимоволі та несвідомо перетворюється на ефективний інструмент ворога, стаючи джерелом інформації, яка швидко досягає мети «іншої» сторони.

Триваюча війна в Україні характеризується, перш за все, напруженою інформаційною боротьбою. Як солдат на передовій, військовий кореспондент використовує силу слова своє. головною зброєю.

«Якби Росія не розпочала цю ганебну війну, наші колеги-журналісти, могли б продовжувати працювати, писати статті, готувати і вести репортажі, знімати різні телепередачі та документальні фільми. Приносити користь людям, робити внесок в українську та світову культуру. Але держава-агресор вирішила, що їм краще померти, залишити свої родини з великим болю, людей – необізнаними, обдуреними російською пропагандою та заляканими», – сказав Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України.

Також,  на час написання книжки (грудень 2023 року) загинуло 48 українських письменників: деякі на фронті, інші не пережили тортур і загинули від рук катів, або були знайдені мертвими, розстріляними на узбіччі дороги, як це було у відомому випадку з письменником Володимиром Вакуленком.

Варто додати до цих слів, адресованих румунській читацькій аудиторії, що за статистикою проєкту «Недописані», який фіксує загибель людей літератури в Україні (прозаїків, поетів, перекладачів, редакторів, видавців, бібліотекарів, дослідників) на лютий 2026 року верифікований архів містить 289 імен.

Книжка М.Трайсти вийшла в Бухаресті 2025 року, але щоразу, як бралася я писати на неї відгук, приходила звістка про  чергову смерть  людини літератури чи мистецтва. Зрештою така фатальність почала вимагати свого психологічного подолання. Сказати вчасно «Дякуємо!» авторові, який народився, живе й працює поза  російсько-українською війною, але вболіває за Україну,  – це й продовжити історії  його «трагічних медальйонів», героїв його книжки. Суттєва її частина присвячена історії української літератури і культури.  

Окремий розділ для читачів Румунії  розповідає про Розстріляний Ренесанс. Автор пише:

«Від початку українська література мала дуже складний розвиток, оскільки українські території безперервно перебували під різними іноземними пануваннями, в деякі періоди будь-яке друкарство українською мовою було заборонено.

Однак, незважаючи на численні репресії, Україна має дуже багату літературну спадщину, створену низкою відомих авторів. Українська література має тисячолітню історію.

На вершині літератури епохи бароко стоять твори поета та філософа Григорія Сковороди. Цей «український Сократ» мандрував Україною та країнами Центральної Європи, щоб краще пізнати людей. Його хвилювала проблема щастя, божественної сутності людини та відкриття таланту, яким Бог наділив людину. Слова філософа, які він попросив вигравіювати на своєму надгробку: «Світ біг за мною, але не наздогнав мене».

Цікава версія відомої  самоепітафії Сковороди «Світ ловив мене…» Спійманими системою виявилися письменники 1920-1930-х років, які жили й працювали переважно в Харкові. 1937 року   найвідоміших було знищено або вимордовано Соловками. Понад 480 жертв репресій – самогубства, розстріли, підірване таборами здоров’я».

Додам, що літературознавець-діаспорянин Юрій Лавріненко в Парижі наприкінці 1950-х підготував знакову антологію «Розстріляне відроження. Антологія 1917 - 1933». Лавріненко використовував визначення «червоне відродження», але громадський діяч, публіцист і засновник паризького часопису «Культура» Єжи Гедройц запропонував упоряднику цього тому драматичніший символ – «розстріляне».  

Михайло Трайста продовжує:

«Придушення інтелігенції насправді є спільною рисою всіх тоталітарних режимів. Як і гітлерівський режим, сталінський режим, прийшовши до влади, прагнув знищити демократичну організацію. Різниця між ними полягала в тому, що гітлерівський режим явно маніфестував свої цілі, такі як знищення євреїв або нещадне ставлення Гітлера до людей з інвалідністю, аспект, який також перейняв сталінський режим».

М.Трайста дає визначення спадкоємцям сталіністів – расисти.

«Українських митців, убитих російським расизмом, назвали «Новим розстріляним Відродженням» за аналогією з цілою плеядою талановитих українців 1920-1930-х років, убитих сталінськими репресіями. Вони могли б створити ще багато романів та оповідань, зворушливих віршів, казок та дитячих оповідань. І кожен твір убитих митців стає документальним свідченням війни. «Вікторія Амеліна першою з нас визнала цей елітоцид і назвала його «Новим розстріляним Відродженням», – пише Оксана Забужко у своєму блозі.

«Віка пішла 1 липня (2023). У день народження Володі Вакуленка, закатованого російськими окупантами, щоденник якого вона знайшла та опублікувала».

Володимир Вакуленко – перший серед  посвят-«медальйонів» цієї книжки. Наступна сторінка – про  Вікторію Амеліну. Лаконічні факти – ніби дороговказ для майбутніх румунських дослідників української літератури. Біографії, подробиці загибелі. Кожен «медальйон» починається датою смерті і фото.

Ось що дізнається румунська читацька аудиторія, схильна звертати увагу на  конкретні долі убитих війною діячів культури України. Обираю долю воїна і  науковця, популяризатора вітчизняної історичної спадщини, який у червні нинішнього року міг би відзначити своє 50-ліття.

ВАЛЕРІЙ РОМАНОВСЬКИЙ

Історик, антиквар, режисер-документаліст, архівіст, музеєзнавець, етнограф, професор, український військовий, кандидат історичних наук (2008), доцент кафедри культурології Харківської державної академії культури народився 26 червня 1976 року та помер 16 січня 2023 року в Харкові від поранень, отриманих на фронті.

У 1998 році Валерій Романовський закінчив Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди за спеціальністю «Українська мова та література та історія» та був учнем професора Василя Білоцерківського. Також під час навчання брав участь у студентському історичному гуртку, який очолював його професор.

Продовжив навчання в аспірантурі на кафедрі історії України того ж університету. У 2007 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук на тему «Розвиток історичних досліджень на Харківщині у 19-му та на початку 20-го століття» під науковим керівництвом Василя Білоцерківського. Наступного року Валерій Романовський отримав відповідний академічний диплом.

З 2007 до 2020 р. працював у Харківській державній академії культури. З 2020 по 2022 рік працював у Харківській державній науковій бібліотеці імені В. Г. Короленка.

Був членом Історико-філологічного товариства Харкова.

У 2014 році вступив до лав Збройних Сил України добровольцем у Луганській області. Демобілізувався у 2015 році.

25 лютого 2022 року пішов на фронт старшим кулеметником військ територіальної оборони.

Наприкінці серпня 2022 року був тяжко поранений під Куп'янськом. Помер від тяжкого поранення, пробувши кілька місяців у комі.

Валерія Романовського поховали з військовими почестями на Алеї Героїв 18-го кладовища в Харкові 20 січня 2023 року. У 2024 році на честь Валерія Романовського назвали вулицю в Харкові (раніше вулиця Доватора в Новобаварському районі). Валерій Романовський досліджував проблеми вивчення українських пам'яток та вивчення історичних джерел. Загалом він написав понад 70 наукових праць. Валерія Романовського посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. 3 вересня 2023 року нагороджений медаллю «За участь в АТО», медаллю «За оборону міста Щастя».

Географічний центр Європи – цей символічний знак встановлено неподалік від Рахова. Важливими центрами особистої долі кожного з нас залишаються ті місця, де ми виросли, де почали замислюватися, хто ми. Для Михайла Трайсти – це регіон Марамуреш у північно-західній Румунії, прикордоння з Україною.   Там він народився 15 червня 1965 року. Многая літа, добродію Михайле!

Кажуть, що в румунів є приказка:

Два слова — мир та спокій — дорожчі від золота

Про тих, хто віддав за мир і спокій Європи своє життя, розповів у своїй книжці «Герої не вмирають ніколи» Михайло Трайста.

Продовження знайомства з румунським письменником – у подальших публікаціях.