Мемуари, писані вдовою історика у тепер затопленому селі на Вовчанщині, – теж наукове джерело

Де та межа, яку й сучасні жінки не мають потреби переступати? Ніби саме століттями проситься «ЗА»: найголовніше – заміжжя, життя в тіні забезпеченого законного чоловіка надійніше, а власні монографії чи наукові відкриття – то все-таки  чоловічі пріоритети.

Отже, ХІХ століття. В освічених подружжях жінки поступово стають помічницями своїх коханих, збирають для них матеріали, перечитують джерела. Самі навіть не мріють  про університетську освіту, але ж прагнення до пошуку де подіти?

Хто такі Пассеки? Тетяна Черкасова у статті про цей рід писала: «Пассеки – козацький полковницький шляхетський рід чеського походження. Богдан Пассек був членом Генерального суду; його син Василь, підполковник, мав землі на Слобожанщині. У свою чергу його сину, Василю Васильовичу Пассеку  дістався у спадок невеликий маєток у Вовчанському повіті, але оселитися в садибі з дружиною не дали «добродії». Василя Васильовича Пассека звинуватили за брехливим доносом і заслали до Тобольська. Там, у Сибіру, народилося четверо дітей, серед яких і син Вадим. Коли юнакові було 16, родина із заслання повернулася в Україну. Час би прилучитися до свого, але треба здобувати освіту. З 1824 року навчався в Московському університеті на юридичному факультеті; одночасно слухав лекції на словесному та фізико-математичному відділеннях. Вадим Пассек зійшовся з гуртком Герцена й Огарьова. На канікулах жив у Спаському на Харківщині». Там він захопився археологією, записуванням народних пісень. Тими записами користувався Микола Гоголь.

Дослідження Вадима Пассека стосовно традиційної  культури Слобожанщини  публікувалися  1834-38-го років і відтоді фрагментарно передруковувалися лише у спогадах дружини Тетяни  Пассек «Из дальних лет». Мемуари Тетяни Петрівни сучасники цінували за правдиве відтворення духу епохи, а ідеологи радянські – за постійну присутність на її сторінках образу Герцена (того самого, якого «декабристи розбудили», але значно рідше згадується його означення росії  –  «гігантська будівля рабства»). Герцен був для Тетяни близьким родичем і другом, який і познайомив  рано осиротілу дівчину з її майбутнім чоловіком, Вадимом Пассеком. Їм судилося всього 10 спільних років, які часто проходили у службових  мандрах.  Згодом цитуючи статті й нариси Вадима Васильовича   у своїй книжці,  вона прагнула таким чином  зберегти  написане чоловіком, який передчасно помер від сухот.

 В «Історії Слобідської України» Дмитро Багалій  серед своїх попередників-дослідників історичного минулого нашого краю згадує Вадима Васильовича Пассека.

Зверталося подружжя також до легенд і традиційних ремесел Криму.  Але спершу про Харківщину. Вадим і Тетяна певний період в молодості прожили у маєтку Спаському (або Пасеківці). Тепер ті землі – дно Печенізького водосховища. Нам залишилися спогади Тетяни Пассек «Из дальних лет».  Чоловікові не дозволили читати лекції в Харківському університеті на кафедрі історії. Тож збір статистичних даних про різні регіони, зокрема, Харківську губернію, кургани і городища Харківського, Валківського та Полтавського повітів, Крим дозволяли триматися родині з маленьким сином.  

Тетяна Пассек писала (подаю у власному перекладі):  «Нам не залишалося нічого більше, як їхати в село.  Пожурилися і повтішалися ми, як перекупки з лотками слив і агрусу лаються одна з одною і навіть б’ються лотками, та й виїхали до села Спаського. Від Харкова до нього верст 60. Половина будинку, яку ми зайняли, складалася з трьох кімнат. Вікна виходили у двір, але більше – в сад. Крізь столітні дерева світився Донець, за ним біліли гори, на них Верхній Салтів з вишневими садочками. По нижньому берегу Донця – степ, поля проса і пшениці.  

Із двох розібраних хат, хмизу і дошок, які зберігалися в економії, прибудували  до нашої половини спальню й дівочу. Стіни із хмизу виходили в садок. На березі Дінця, під кленами, влаштували бесідку, що заміняла кабінет. Там у спекотні дні читали й писали.  Вадим вважався у відрядженні до Харківської губернії. 1837 року подав до статистичного відділу зроблений ним опис Харківської губернії. Він був надрукований у «Материалах для статистики Российской империи»…Вадиму  доручили від міністерства внутрішніх справ  зробити статистичний опис Таврійської губернії. Ми почали готуватися до від’їзду». 

У Бахчисараї Вадим Пассек також спілкувався, як і на Слобожанщині, із старожилами, а ще доглядачем ханського палацу, який добре знав східні мови. Тетяна Пассек залишила нотатки про приїзд до Криму, бахчисарайські розваги і звичаї тамтешніх жінок.

«З високої гори ми спустилися в місто  і повільно наближалися  до ханського палацу тісною довгою вуличкою. На ній збереглися тріумфальні ворота. Із тріщин каменів виросла трава і в’ється залишками оздоблення. По обидва боки вулиці розташувалися крамнички. Одні з них уже зачинялися. Караїми збиралися до свого Чуфут-Кале; в інших крамничках ще сиділи татари, курили люльки, займалися ремеслами і торгували. Одні шили різнокольорові сап’янці, полірували сталеві речі, точили їх на верстатах; інші продавали черешню, мед, зелень; на деяких прилавках стояли глечики і вази з букетами квітів. У крамничках  рясніли різнокольорові черевики, блищали кинджали, люльки, різноманітні прикраси; поряд висіли баранина, стручкуватий перець, свічі, стояли голови цукру». 

Місяць мешкала авторка записок Тетяна Пассек в Бахчисараї, спілкуючись з невеликим колом християн.

За квітами на полотні сучасної художниці Криму, ілюстраторки численних видань, прозирають силуети втраченого дитячого раю. Вона народилася в грудні 1939 року в місті, названому колись  Акмесджит (біла мечеть). Назва теж була репресована, як, наприклад, Коктебель, що після нищення кримськотатарських назв іменувався Планерським. Більше місто Акмесджит відоме як Сімферополь. Там і зараз живе Зарема Трасинова. Наприкінці 80-х вона почала вишивати килим у Ташкенті, де закінчила театрально-художній інститут. Готовим килим був  уже в Криму, куди Зарема-ханум повернулася після багатьох років вигнання.

Як же виглядало повсякдення далеких предків художниці? Його описала Тетяна Пассек.

 «Бажаючи ближче познайомитися із життям татарок, я запросила до себе дружину Османа. Вийшла на терасу із сподіванням побачити одну чи двох жінок, але з подивом помітила велику групу татарок, загорнутих у покривала, нарядних чоловіків, дітей, а за ними – бідно одягнутих слуг. Вражена, я запросила їх до своїх кімнат і послала гукнути караїма-перекладача.  Всі залишили взуття біля дверей і розташувалися на диванах, а діти і прислуга повсідалися на підлозі, на  доріжках із тростини.  Прийшов караїм і пояснив: якщо татарку запрошують у гості, вона приходить  з чоловіком, дітьми, найближчими родичами і всіма слугами. Жінки залишалися в покривалах, з-під яких виблискували чорні очі.  Караїм звелів принести великі ширми і розділив ними кімнату навпіл. В одній половині розташувалися чоловіки і закурили люльки; в іншій жінки поскидали фередже (щільна біла накидка) і покривала, посідали колом на підлозі і ми деякий час мовчки розглядали одна одну. Розмова через перекладача була складною: він сидів за ширмами і кожне моє запитання адресувалося жінці через її чоловіка, так і відповідь ішла через главу сімейства і перекладача.  

За кілька днів мала запрошення на каву до однієї татарської княгині. Син її був заручений із княжною Ширинською. Княгиня запропонувала подивитися подарунки наречених. Принесли дві великих, кутих залізом скрині, і відкрили їх.  Більшість складали роботи нареченої: хустки і рушники, вишиті золотом і шовками, різнокольорові пояси із серпанку і шовкові, теж вишиті золотом, кисети для тютюну, чохли для мундштуків, шалі з кисеї  та багатющі халати.  В іншій скрині лежали подарунки від молодого мурзи: парчеві й оксамитові ентірі ( сукні-халати), дукачі, нашиті на вузький чорний оксамит, які повинен дарувати кожен наречений своїй обраниці.  Тут же були шовкові хустки і сап’янова скринька з багатими сережками і браслетами кращої роботи.

Татари розповідають, що Адам як пророк знав про неминучість потопу, тому наробив черепиці, написав на ній імена всіх винахідників ремесел, випалив черепицю і закопав її в землю. Усі відомості й секрети після потопу відкрилися й зберігаються східними народами».

Мені пощастило свого часу поспілкуватися із кримськотатарським керамістом Рустемом Скибіним, від якого дізналася, що депортація 1944 року особливо болісно вдарила по матеріальній культурі корінних народів Криму. Мало хто міг везти з собою крихкий посуд, святкове вбрання, а золоті й срібні прикраси відбиралися при арешті. Тож цінні найдрібніші подробиці з мемуарної літератури, експонати із музейних фондів, уцілілі домашні реліквії. За ними Рустем, який змушений був покинути свою майстерню в Сімферополі та працює в Києві, скрупульозно відтворює орнаменти й міфологічні мотиви. Гончарську науку він пройшов у старого майстра.

Зверну вашу увагу на композицію «Сестрички». Ця  пара ляльок створена кандидаткою педагогічних наук із Харкова Юлією Соловйовою, учасницею багатьох міжнародних і всеукраїнських виставок. Вона дочка нашої землячки  письменниці й кандидатки філологічних наук Олександри Ковальової.  Рядками Олександри Прокопівни закінчую цю мандрівку в історію науки, мемуаристики й народної творчості:

Коли мені тривожно/І відчуття біди,

Щось невідступно тягне/В нікуди, в сивий дим.

Тоді здається щастям/Не жити, не страждать, –

Стеблинкою хитатись,/Пушинкою літать.

Але найкраще бути/ Маленьким ластів’ям

І сонцю признаватись:/Це я, це я, це я!

Безжурне ластів’ятко /З дитинства, з німоти.

Хтось виріс, хтось постарів,/Здрібнів, змарнів, а ти?

Несхибно цілить оком/У мене ластів’я –

А нумо, спробуй скоком,/Як я, як я, як я!

Слухайте також: Подкаст «Градусник». Піч у хаті – що вівтар у церкві

Подкаст «Градусник». Харківські греблі, парк Швейцарія. Що тепер замість них у Сумах?

Будемо раді Вашій підписці в наших соцмережах:

Телеграм: https://t.me/gromada_group

Фейсбук: https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti https://www.facebook.com/gromada.grp

Ютуб: https://www.youtube.com/@pressclubkharkiv6144

Telegram: Contact @gromada_group