Микола Шипулін. Світлина надана Романом Олентьєвим
Зв’язаний мотузкою та затиснутий у вузькій норі разом із російськими штурмовиками, Микола «Танкіст» дочекався моменту, щоб звільнитися й використати залишену ворогом зброю. Історія бійця 113-ї бригади ТрО, який після бою ще дві доби пробирався до своїх.
Микола — з тих людей, про яких у мирному житті згадують хіба що тоді, коли треба щось вимурувати чи полагодити. Будівельник із Костянтинівки, що на Зміївщині. Спокійний, тихий чоловік 36 років, у якому немає жодної зовнішньої демонстративності.
Позивний «Танкіст» прилип до нього ще від попереднього командира — за «World of Tanks», за цивільну пристрасть до комп’ютерних боїв. Але серпень 2026-го в 1-му батальйоні 113-ї бригади ТрО виявився аж надто реальним.
Три роки війни, як довге літо без дощу, розділили життя навпіл: те, що було «до», здається тепер чужою історією.
Дві доби до позицій
До позицій вони з побратимом Чупою йшли дві доби. Двадцять кілометрів поміж сірої зони, де кожен крок — це вибір між життям і випадковістю.
Промзона й лісосмуги не пробачають неуважності. Пташки у височині дзижчать без зупину, і краще не перевіряти власним тілом, чий це дрон висить над кронами.
У руках — рація, компас, автомати, у рюкзаках — класичний набір нашої війни: БК, трохи води та їжі.
Вовчанський напрямок тримається на такій от мовчазній варті. Окупанти перестали ходити колонами. Тепер вони просочуються дрібними групами, наче вода крізь тріщини, накопичуються в хащах і йдуть у розраховані на виснаження штурми.
Другого серпня вони вийшли на спостережний пункт.
Бій у лісосмузі
А сьомого вересня, під час облаштування додаткової нори між СПшками, почався той самий бій.
Вони копали по черзі: один у землі, інший тримає горизонт. Микола вибрав місце під кремезним стовповим деревом — як виявиться згодом, це була єдина вірна інтуїція того ранку.
Звук з’явився раптово — різке тріскотіння сухих гілок і пластикового сміття в хащах.
Двоє диверсантів.
Чупа, який був метрів за п’ятдесят, першим дав автоматну чергу. Спалахнув бій. Вороги поділилися: один зв’язав Чупу вогнем, інший почав обходити з тилу.
Використавши весь свій БК, Чупа мусив відходити в зеленку до іншої позиції.
Микола залишився в неглибокій норі.
Полон
Його автомат лежить надто далеко — не дістати.
Окупанти підбігли практично миттєво.
Один старший, високий, років п’ятдесяти. Молодший — до сорока, із виснаженим обличчям, схожий на вихідця з дикого сибірського північного сходу.
Автоматна черга в бік нори та крик:
«Виході!»
Микола піднявся.
Руки зв’язали мотузкою за спиною.
Короткий допит: «Званіє. Імя. Фамілія».
У рацію російські штурмовики задоволено відрапортували про «язика», отримавши короткий наказ чекати на евакуаційну групу.
Вони навіть встигли спорожнити знайдену у норі банку згущенки.
Але їхня радість була короткою.
Те, що відбувалося наступну годину, важко описати словами.
Авіабомбардування й важкі скиди перетворювали землю довкола на суцільне пекло.
У вузьку нору, розраховану на одну людину, затиснулися двоє росіян. Миколу вони поставили спереду - закривати своїм тілом вхід від уламків.
Стовбур старого дерева, що прийняв на себе основний удар і осколки, врятував чоловіка від неминучої смерті.
Поки довкола руйнувався світ, Микола мовчки працював пальцями.
Крок за кроком, сантиметр за сантиметром він послаблював вузол на мотузці, відчуваючи, як затерплі кисті повертають чутливість.
Момент без «потім»
Один із ворожих автоматів окупанти необачно лишили зверху, біля входу, щоб відбиватися у разі нашого штурму.
Коли мотузка нарешті сповзла з рук, вибору не лишалося.
Це був момент, після якого немає «потім».
Микола вистрибнув з нори, вхопив автомат і відкрив вогонь углиб сховища загарбників.
Навколо була тільки глуха контузійна тиша після годинного пекла.
Майже нічого не чуючи, він пішов шукати Чупу.
Знайшов побратима контуженим та пораненим у руки. Перев’язав його, зв’язався по рації з командуванням і доповів коротко:
«Ворог знищений, виходимо».
Шлях назад тривав ще дві доби.
Знову дрони в небі — літаюча смерть, яка не попереджає про напрямок удару.
Вони повзли, ховалися, тримали один одного і все ж дійшли до точки евакуації.
Прості слова, у яких - відповідь на все
А потім Микола сказав прості слова, у яких - відповідь на все:
«Чому я воюю? Бо це моя земля. Українська. Я прожив тут усі 36 років. Тут народилася моя донька. І за цю землю я буду боротися до останнього».
Рівним і спокійним голосом людини, яка просто зробила свою роботу.
Представлений до звання Героя України
За особисту мужність, героїзм і незламність духу, виявлені під час оборони країни, командуванням 113-ї окремої бригади територіальної оборони Микола Олексійович Шипулін представлений до найвищої державної нагороди — звання Героя України.
Микола «Танкіст». Просто зробив свою роботу. І залишився живим, щоб розповісти про неї.
З Героєм поспілкувався та записав інтерв’ю начальник відділення комунікацій 113 ОБр ТрО майор Роман Олентьєв.
Коментарі
Ще декілька актуальних новин на зараз