«Місто, село, аул – овва! Хто ще не знає Аулова?!»

Що можуть розповісти про поета Олексія Аулова  його рідні місця, якщо автора лірики і сатири, пісень і віршів для дітей немає з нами 10 років? Що підкаже про нього особова справа студента історичного факультету Харківського університету? 

28 жовтня 2024 року йому могло б виповнитися 75. Ми  були одного літстудійного кола, як казали в давнину, приязнилися. 

Аулов, етнічний росіянин,  не був «політичним українцем іншої національності». Дорослою дитиною України? І що написав би зараз про війну чи 49 прокурорів Хмельниччини з інвалідністю? Запитання без відповіді.

Не почула я конкретики і від людини, яка назвалася у прямому ефірі другом Аулова.

Голова Безлюдівської селищної територіальної громади Микола Кузьмінов народився в іншому  районі Харківщини – Куп’янському, належить до одного покоління з Олексієм Ауловим.

На посаді голови Безлюдівської селищної ради Микола Кузьмінов  з листопада 2015 року. У програмі Харківського пресклубу «Голос громади», коли ведуча прочитала моє запитання про вшанування пам’яті автора «Безлюдівських перехресть», він сказав наступне:

«Щодня я проїжджаю повз кладовище, там стоїть йому  пам’ятник. Я його дуже гарно знав, товаришував з ним. Про нього в нас великі відгуки йдуть. Ми його пам’ятаємо. У нас є завідувач клубу, з яким він товаришував. Закінчиться війна, побачимо, які будуть герої. Будемо перейменовувати вулиці. Думаю, що, можливо, одну з вулиць назвемо на честь поета Аулова. На честь героїв у нас ще немає вулиць. Ми спілкуємося з командирами частин, вони підказують, які воїни мають заслуги. Воюють у нас багато, треба називати іменами кращих. Будемо це робити».

Яка типова для сучасного самоврядування картина – відповідати на топонімічні запитання «побачимо, які будуть герої» і голосувати  за безіменні вулиці й провулки!

Ось карта  Безлюдівки, харківського передмістя. Вулиці  –   Журавлина і Полунична (відповідно з Полуничним і Журавлиним провулками),  в’їзд Мостобудівний і вулиці Городня, Садова, Соснова, Нагірна, Лісова, Степова, Вишнева, Весняна (колишня Єсеніна), Молодіжна, Овочева, Зарічна,  Річкова і  Трудова, Дружби, Миру і Культури, вулиця Спортивна і площа Стадіонна (колишня Жовтня). Якась плодово-ягідна золота осінь, а не карта селища, що сприймається візуально продовженням Харкова, хоча це вже Харківський район. Кілька імен усе-таки на карті Безлюдівки притулилися. Окрім Шевченка замість вулиці Радянської і Ярослава Мудрого, щедро вшанованого в обласному центрі, є ще Герої Радянського Союзу, причетні народженням до Безлюдівки чи участю в боях за неї  й навколишні населення пункти у 1940-х роках.  Леся Українка, Франко, Сковорода теж є – ніби історія нашої культури повинна асоціюватися тільки з портретами на гривнях.

Олексій Аулов писав:

Як зрозумів мене, читачу? Ми … в рідній стороні.

Сміюсь, бо той уже не плаче, у кого серце у вогні.

Став на вогонь свої долоні! Як особисто запече,

Загал не витримає воні, здола цікавість і втече,

Як знайдеться куди втікати у неєгипетській імлі.

Чи буде син? Чи буде мати? Чи будуть люди на землі?

Ох, які  народні назви оточують цю церкву! Шпаківка, Зозулівка, Запіски, Завулівка, Квашівка, Вовківка, Гончаківка (вовки з гончаками зразу очиськами зблиснули з далеких часів), навіть Вошівка, Вигін і Чорний горб. Знав їх і Олексій. Писав двома мовами. Спершу – російською, згодом – українською. Так само говорив і співав здебільшого  романтичне й іронічне – на власні слова й рядки друзів. Перегукувався у своїх сатиричних строфах із стихією «Енеїди» Котляревського, вчитувався у Шевченка, доки не написалася книжка «Тарас серед нас».

 Якою була його життєва дорога? Біографічні факти, відтворені рукою абітурієнта Аулова 1973 року.

Народився у селі Суркове 28 жовтня 1949 року. Неподалік розташоване Шебекіно, яке тоді ще належало Курщині. Бєлгородську область створили 1954 року. Тож в анкеті  майбутній студент університету писав про місце народження «село Суркове Шебекінського району Бєлгородської області». Це Слобожанщина, тож природно, що  знаменитості Суркового пов’язані своїм життям з Україною. Окрім Олексія Аулова там народився академік НАНУ Іван Неклюдов (1935 – осінь 2024). Іван Матвійович навчався в Харкові, тут будував наукову  кар’єру,  був генеральним директором Національного наукового центру «Харківський фізико-технічний інститут», очолював в НАНУ відділення ядерної фізики та енергетики.

То що ж писав про себе майбутній студент-історик Олексій Аулов?

Батьки: Іван Федорович Аулов – водій автоколони в селищі Васищеве, Тетяна Іванівна Аулова – домогосподарка. Мешкали у Безлюдівці на вулиці Перемоги.

Згодом їхній син писав про рідне селище і свій час:

Безлюдівка. Лісок. Пісок. Кар’єр.

Одна доріжка —  поламаєш ніжки.

Все розвалилось, як СРСР.

Один був «конюх», та і той помер.

Тріщать чуби, коли сіпнути віжки.

 

Гортаю анкету далі. Соціальне походження – робітник. Загальний трудовий стаж при вступі до університету – 6 років.  Після закінчення 1967 року Безлюдівської середньої школи №1 з оцінками «відмінно» і «добре»  став учнем слюсаря на Харківському релейному заводі. Але вже через місяць змінив місце роботи на сектор геології Харківського відділення ПромтрансНДІпроєкту. Буровим майстром пішов Аулов служити в армію. Травень 1968 – грудень 1971 були армійськими. У військових документах значиться «рядовий», але при цьому деякий час виконував обов’язки  замполіта прикордонної застави.

Навчався у Вищому Московському прикордонному політичному училищі, закінчив два курси. Чому саме там, тобто обирав кар’єру політрука, але потім усе покинув – ніколи про це не розповідав у ширшому колі, а в автобіографії більше жодних подробиць.

Обрав заочне відділення університетського історичного факультету, який теж вважався у  радянські часи престижно-коньюнктурним, відривав шлях до партійно-чиновницької кар’єри. При цьому Аулов залишався комсомольцем.

Працював на ту пору травильником  цеху цинкографії видавництва «Соціалістична Харківщина», яке розташовувалося на Сумській. Травильник кліше    чи  травильник форм глибокого друкування  – професії із шкідливими умовами випуску газетної та іншої продукції.

У характеристиці з місця роботи сумлінно вказано: «Займається в гуртку при Спілці письменників, є позаштатним кореспондентом молодіжної газети «Ленінська зміна»».  Гуртків «чистописання» при  письменницькому клубі не існувало, але працювала обласна літературна студія імені Павла Тичини. Того самого автора «Сонячних кларнетів», який у 1920-х не мав де жити в Харкові, тільки приїхав працювати в тодішніх часописах і ночував у редакції на газетних підшивках у приміщенні поряд із  поліграфічним цехом, де через пів століття трудився  Олексій Аулов.  6 років паралельно тривало його заочне університетське навчання. Диплома захистив на «відмінно», фах здобув «історик. Викладач історії і суспільствознавства».

Цю публікацію назвала за жартівливим рядком балаклійської освітянки і поетеси Любові Тихоненко «Місто, село, аул – овва! Хто ще не знає Аулова?!» Багато років дружила вона та її чоловік – поет і прозаїк Леонід Тома з Олексієм Ауловим. Про це варто розповідати окремо.

Тож моя розповідь і для тих, хто ще не знає, і для тих, хто не забув, кому досі не вистачає голосу, посмішки і нових рядків народженого уже холодної й стриманої осені, але іноді такого весняно бурхливого й нестримного Олексія.

У червні 2014 року я писала для обласного радіоефіру:

«Пальці Олексія Аулова найкраще відчували струни і цеглу, трепетне і міцне.  Працював і вчителем історії, і муляром-реставратором. Але на 65-у році життя доводиться говорити те, що нагадує обірвану струну й тріснутий камінь — «земля йому пухом». 

Його життя пов’язане з Безлюдівкою – селищем  під Харковом. Асоціативні перегуки з тими місцями можна знайти у книжці Олексія Івановича «Безлюдівське перехрестя». Свою творчість Олексій Аулов адресував і дітям, і дорослим. Це лірика і гумор, сатира і авторська пісня. Кремезний, з гітарою в руках, теплою посмішкою — на різних зібраннях він додавав своїм голосом відвертості й ледь помітного смутку. Щедро писав пісні на слова друзів. «Оберніться до мене, чому ваші плечі тремтять» – один з його кращих романсів на слова Наталки Матюх. Ці слова згадалися, мабуть, багатьом його друзям у день прощання.

Майнуло 10 складних і трагічних років, і як у тому романсі з ауловським голосом, «вже й осінній вітряк жовту муку нам меле».

Про інший час писав Олексій Аулов, але ніби й про наші дні, про харківський сад Шевченка.

Вночі Тарас покинув п’єдестал

Й пішов гуляти по алеях парку,

Із постаменту знятий, як з хреста,

Він ледве дихати не перестав,

Побачивши нічний сучасний Харків.

(збірка «Тарас між нас»)

Далі буде