Могила "безіменного" Поета під № 319... Його вбили за те, що він любив Україну, але пам’ять про нього не можна вбити

Письменник, поет, волонтер був непересічною особистістю. А якою саме? Що найбільше вражало в його постаті друзів і однодумців?

Про це – Тетяна Пилипець, директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа  Іваничука, яку з письменником поєднувала творча співпраця та теплі дружні стосунки.

-  Мені здається, що я знала Володю все своє життя. Але насправді нас познайомила його «Татусева книга», яка вийшла друком і одразу потрапила в топ,  - розповідає Тетяна Пилипець, директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа Іваничука. - На той момент я була співорганізаторкою Всеукраїнського проєкту «Тато, почитай». Ідея була така -  запрошувати татусів активніше читати  дітям вголос. І «Татусева книга» лягала у цей концепт, як ніяка інша.

З’ясувалося, що на той момент Володя жив у Львівській області, і ми з ним  багато спілкуватися. Коли він задружувався з людьми, це були сердечні стосунки, він був серцем компанії.

Володя у той львівський період брав участь у багатьох  літературних заходах, зустрічах, проєктах. У бібліотеці, в якій я тоді працювала, ми провели, мабуть, пів сотні зустрічей з дітьми. І він з ними неймовірно контактував! Він мав якийсь особливий талант спілкуватися з дітьми. Діти дуже його любили, бо він був на одній з ними на хвилі.

І коли він повернувся на Харківщину, на Ізюмщину, власне, в Капитолівку, ми теж підтримували спілкування. Бо тоді я стала співзасновницею літературно-мистецького  фестивалю «Кальміюс», який був заснований у 2016 році до другої річниці звільнення Краматорська, Слов’янська та інших міст від російських окупантів.

Фестиваль мав на меті створювати український культурний простір на Донеччині та Луганщині. І Володя був  активним учасником фестивалів.

Володимир Вакуленко брав участь і  в Нью-Йоркському літературному фестивалі на Донеччині, який заснувала письменниця Вікторія Амеліна зі Львова.

-  Фестиваль відбувся   у жовтні 2021 року,  - розповідає Тетяна Пилипець. - І ми вже тоді, знаходячись за сім кілометрів від Горлівки, яка стала там таким укріпрайоном з  російського боку, відчували невідворотність війни.

Ми бачили з горбів селища Нью-Йорк у сонячну погоду  обрис районів  окупованої у 2014 році Горлівки. І місцеві нам розповідали, що  там зосереджена величезна  кількість російських військ буквально  за кілька кілометрів звідси. У всіх нас було передчуття неминучої війни.

 

Війни, яка забере Володимира Вакуленка і Вікторію Амеліну…

-  Зараз ситуація там складна. І я душею там. І всім серцем, - ділиться Тетяна Пилипець. -Володя дуже любив свій край, Схід України. І мене під’єднав до цієї любові.

-  Познайомившись з Володею, я дізналася, що він неймовірний батько, - зазначає Тетяна Пилипець. - Можна сказати, героїчний, тому що він сам  виховує і ставить на ноги особливого сина Віталіка зі важкою формою аутизму. Майже неконтактну дитину.

Він  завжди був з Віталіком, вони завжди були нерозлучні. Ця його жертовність як тата мене дуже вразила. І з того моменту у мене до нього з’явилася дружня прив’язаність.

- Володя не залишав сина самого бодай на хвилину, - згадує Тетяна Пилипець. – Завжди брав  його з собою. Навіть, коли той був  зовсім малюком. І не тому, що Віталіка  не було  з ким залишити, пані Олена, мама Володі, завжди рада була побути з онуком. В такий спосіб Володя намагався його соціалізувати. Вони весь час були разом. І коли Володя почав розносити допомогу нашим військовим на блокпости, вони разом  з Віталіком проходили пішки по 5-20 кілометрів.

Сьогодні  близькі  і друзі кажуть про певну «недочутість» Володі,  про певну недооціненість  його як письменника і поета. Звичайно, Володя  міг більше, і він прагнув більшого, але робив те, що було йому до снаги фізично на той момент, що дозволяли йому обставини. Адже завжди мав бути батьком, дбати про хліб для себе і дитини.

Все своє життя він присвятив сину з інвалідністю.

- Володя прагнув розвиватися, як письменник, цінував  творче спілкування, але він ні на мить не забував про Віталіка,  - підкреслює Тетяна Пилипець. – Я вважаю, що це  і є його батьківський подвиг.

У деяких організаторів іноді виникало питання, чи не завадить дитина виступу. На диво, Володя вмів  якось «домовлятися» з Віталіком, який живе у своєму не тутешньому світі.

-  Коли я, як організаторка, запрошувала Володю до виступу на велику сцену, перед якою були тисячі людей, він казав  йому: «Віталік, ти сидиш з Танею за кулісами!».  І ми сиділи  з Віталіком за кулісами. Він бачив Володю і неймовірно тішився, здається, він відчував  його енергетику та щастя батька, який декламує  свої вірші.

Віталік дивився Володі  прямо в очі і вони розумілися.

-  Якщо людина не відповідала його проукраїнській позиції, не мала українського світогляду, він був непримиренний, - стверджує Тетяна Пилипець. - Він ніколи не підлаштовувався під ситуацію. Для мене це було надто болюче, бо він по дорозі розгубив багато друзів, які можливо були не такі насправді, як йому це видавалося.

Він розривав стосунки  в один момент. Не міг терпіти зраду, двоєдушність. В цьому плані був категоричний.

Бути українцем в Капитолівці Володі було дуже  важко. Більше того  - небезпечно. Він ніколи не приховував своїх переконань.

Конфліктував через мову, був принциповим у питаннях української  ідентичності. Знаючи все це,  мама письменника Олена Ігнатенко, протягом перших двох тижнів вторгнення  окупантів молила його виїхати з онуком. Але він залишився, щоби допомагати українським військовим, а ще опікуватися батьком після інсульту.

-  В той же час, попри  відому всім його принциповість, Володя  був дуже романтичний. Я бачила його в романтичному моменті, - голос Тетяни Пилипець теплішає. -  Це було у мене в кабінеті, і він працював на моєму комп’ютері.

Потім зайшов на нумізматичний сайт, показував мені усілякі монети, з запалом розповідав  про них, і я усвідомлювала, скільки  інформації він тримає в голові. Аж раптом на цьому ж сайті  з’явився старовинний, дуже красивий срібний перстень. І він миттєво, незважаючи на ціну, купує його для своєї обраниці, до якої мав романтичні почуття.

Для мене цей жест про абсолютну романтичність його натури. І таких спогадів у мене дуже багато.

-  Володя отримував іноземні гранти  від донорів на видання своїх книжок, - розповідає Тетяна Пилипець. - Що робив Володя? Володя збирав авторів з усієї України, живучи у своїй маленькій Капитолівці, і фінансував видання дитячих збірок казок, зокрема, шрифтом Брайля.

А також вкладав кошти в їх промоцію. Він міг видавати лише свої книжки, зрештою, забезпечити собі достойне авторське життя. Але він ніколи цього не робив.  Завжди щиро ділився тим, що мав.

І коли я прочитала у щоденнику, що останній грант, який він отримав перед війною, погодивши з донорами, він витратив на допомогу ЗСУ, і до останнього розносив їм їжу та цигарки, мене це не те, що не вразило, я  просто знала, що він був  таким завжди. І його не змінила війна.

-  Коли ми мали з ним крайню розмову, це було можливо 7 березня, я казала йому, тобі ж Папіни  (спільні друзі – авт.) пропонували вийти на околицю Капитолівки, де вони б тебе забрали автівкою з Віталіком, з мамою, з батьком, з ким ти скажеш. Чому ти не послухав? -  серце Тетяни краялося від болю й тривоги. - Він тоді  мені сказав, що на той момент, коли його могли забрати друзі, він разом з Віталіком розносив допомогу нашим військовим на блокпости. Неможливо стало їх забрати буквально за одну добу. Наступного дня Капитолівку окупували росіяни.

-  Навіть тоді у розмові він мене підбадьорював, - згадує Тетяна. - Я дуже плакала тоді, сильно. Мені здавалося, що ми прощаємося… Хоча він був дуже бадьорий. В розмові він ще жартував. Казав, ну ти ж сваха, ти  ж мені точно знайдеш дівчину! Але ж пам’ятаєш мою умову? Щоби вона любила мого Віталіка! У розмові, яка виявилася останньою, він жартував…  Під обстрілами.

 23 березня 2022 року окупанти з автоматами  увірвалися до будинка, де мешкав  Володимир Вакуленко. Вони обшукали хату і забрали письменника разом з його 14-річним сином-інвалідом.

Володимира сильно били, роздягали, шукали татуювання з українською символікою, намагалися схилити письменника до співпраці "з новою владою". Після трьох годин катувань  обох відпустили додому, наказавши сидіти вдома.

Вдруге за письменником прийшли наступного дня - 24 березня 2022 року. Силомиць забрали з двору, у чому був – у светрі та гумових сланцях. Вкинули в машину із позначкою Z і поїхали.  

Більше його живим ніхто не бачив…

Розслідування, що тривало понад рік, встановило, що вбивцями  дитячого письменника і поета Володимира Вакуленка є бойовики «лнр»  - 50-річний Сергій Удоденко  та 33-річний Владислав Нескородьєв.

Перед стратою  вони його знову катували, зламали пальці на лівій руці. Потім один з нелюдей двічі вистрелив йому в груди з пістолета Макарова.

Тіло письменника викинули обабіч дороги поблизу Капитолівки, де воно пролежало близько двох місяців.  Аж доки інші окупанти не змусили місцевих мешканців поховати тіло в лісі під Ізюмом. Під № 319…

Нелюди, знищивши дитячого письменника, хотіли знищити  й пам’ять про нього. Нелюди не знають, що пам’ять не можна вбити. Тому що вона живе в його книжках,  у його щоденнику окупації, знайденому і виданому вже після його смерті, в серцях людей, які його знали. І які не знали, але купують його книжки і читають, бо тиражі його книжок розлітаються миттєво. Його ім’ям названі вулиці в Ізюмі і Краматорську.

Довідка «Громади»

Володимир Вакуленко народився 1 липня 1972 року у Капитолівці, що на Ізюмщині Харківської області. Твори підписував як Володимир Вакуленко-К., де «К» – перша літера рідного села.

Автор 13 друкованих книг, зокрема  для дітей із вадами зору. Лауреат літературних конкурсів і премій. Координатор і організатор низки фестивалів і акцій, учасник поетичних читань. Брав участь у читаннях і організовував акції на Міжнародних літературних фестивалях у рамках  Форумів Видавців у Львові.

За літературні досягнення нагороджений відзнакою «Срібний тризуб» до 20-ліття Незалежності України.  

Учасник Революції гідності, був поранений у Маріїнському парку 18 лютого 2014 року під час сутички з «тітушками». Волонтер з початку 2015 року. З грудня 2015 по березень 2016 був волонтером на базі Правого сектора «Основа» у Харкові. У квітні 2016 року певний час був на передовій поблизу Мар'їнки, але не як військовий. Згодом на волонтерських засадах облаштовував рідне село. Заснував сквер.

6 грудня 2022 року був перепохований у Харкові. Посмертно нагороджений міжнародною відзнакою Prix Voltaire за взірцеву мужність у відстоюванні свободи слова.

20 грудня 2022 року на честь Володимира Вакуленка була названа одна з найдовших вулиць Ізюма. У місті Краматорськ одна з вулиць також носить ім’я  Володимира Вакуленка.

Читайте також:

Викрадали людей і казали: «Хочеш жити – працюй, копай окопи, пери речі, ший одяг, готуй їсти або надавай сексуальні послуги для російських військових»

Слідкуйте за нами в соціальних мережах: 

Телеграм: https://t.me/gromada_group 

Фейсбук: https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti    

https://www.facebook.com/gromada.grp 

Інстаграм: https://www.instagram.com/gromada.group.news/