Найстарший радіожурналіст Харкова Роман Манів умів коментувати хоч аварію, хоч свято

Роман Олексійович Манів – радіожурналіст, який умів завбачливо приховати касету чи невелику плівку з голосами  і видати той запис  при нагоді з анонсом «у ці хвилини»   –   таке мав чуття на події та їхніх учасників.  Мав особистий «банк даних» про  найрізноманітніші сфери життя, а особливо промисловість Харкова і області. Ще працюючи на радіо, захопився городництвом, дачею, за що дістав від колег жартівливий титул «найкращий журналіст серед дачників і найкращий дачник серед журналістів».

Докладно розпитати про його долю та рідні краї на Івано-Франківщині молодшим не вдавалося. Та й старші не намагалися зібрати подробиці про колегу, який освіту здобував у Львові, а працювати приїхав до Харкова. Тривалий час був газетярем, а потім перейшов на обласне радіо. Співпрацював із регіональним видавництвом «Прапор», яке контактувало з авторами Харкова, Сум і Полтави. Роман Олексійович дбав, щоб гонорарний струмок не пересихав, любив напівжартома платню вимірювати кількістю пляшок горілки, які можна на ті гроші придбати. Тож саме з таких міркувань  для «прапорян»  писав брошурки  про героїв соцпраці, передовиків  і «правофлангових п’ятирічок». Кілька їх я бачила в його старій фанерній шафі, де існував, здається, і йому самому непідвладний творчий хаос.  

1992 року я стала редакційною сусідкою новинарів Галини Хлистун і Романа Маніва. Кабінет був маленький, мій стіл стояв між вікном і дверима та ще й упритул до магнітофона, на якому Роман Олексійович слухав щойно принесені чи видобуті із закапелків шафи записи голосів. Навушники він ігнорував, вважав небезпідставно, що старі й неякісні, бинтовані то синьою, то малиновою ізоляційною стрічкою, вони шкідливо впливають на  слух. Отак у гармидері я й звикала до роботи з інформацією.

Іноді Роман Манів вів прямі ефіри з гостями студії. Називалася програма «Зворотній зв’язок», передбачала дзвінки до редакції, чергування ведучого або ведучої разом із друкаркою на стаціонарному телефоні і біганину з першого поверху на другий з аркушами, на яких наша Таня Райко, невтілена співачка, відклацувала запитання слухачів до когось із керівників області чи міста, пропускаючи від поспіху букви чи навіть слова. Читати ці ребуси перед мікрофоном  випадало й мені. Екстрім-розвага.  Звичних у наші дні дзвінків безпосередньо до студії, щоб  транслювалися  одночасно і учасникам розмови, і слухачам удома чи в машині, тоді не було.  

Ліворуч на фото, під тріщиною і обірваними шпалерами – двері до кабінету, де у 90-х роках трудився Манів.

Коридорні панелі ще  за часів Союзу й тотального дефіциту були складені  із  відходів виробництва харківських телевізорів «Березіка». Зневажливе означення для телеприймача «ящик» мало всі підстави. Стінки телевізорів були саме з такого матеріалу, стояли надійно, фарбування не потребували. Чи не Роман Олексійович застосував свої промислові зв’язки, щоб редакція причепурилася «відходами виробництва»?

Досі пам’ятаю, як ретельно готувався Роман Олексійович до незвичної програми. Гостем «Зворотного зв’язку» мав стати перший за кілька десятиліть генеральний консул Республіки Польща в Харкові Здіслав Новіцьки.

Це дипломатичне представництво існувало в нашому місті 100 років тому, а 1934-го, з переїздом радянської столиці до Києва, теж перемістилося ближче до керівництва УРСР.  Отож 1994 року  на сусідній з радіодомом вулиці, в особняку на тодішній Артема, а нині Алчевських  створили нову амбасаду й розташувалися польські дипломати. Керівництво редакції не зразу погодилося на такого учасника розмови. Так, генконсул говорить вільно російською мовою, але чи будуть до нього запитання, окрім журналістських? Роман Манів переконував, що  Польща цікавить багатьох, хто хотів би там не просто побувати, а й працювати або навчатися. Та й консульський округ  охоплює кілька областей, окрім Харківської.  Є про що говорити. Ефір справді вийшов насиченим.

Харківські радійці-інформаційники  майже всі побували по черзі на Диканівці. Тоді після зливи була не тільки підтоплена Салтівська лінія метро, а й очисні споруди. Затоплення насосів.  Стічні води потрапили в річку Уди, притоку Сіверського Дінця. Припинилося постачання питної води. Виникла загроза холери. Наступного дня після зливи мені треба було виходити на роботу з відпустки  та ще й тимчасово виконувати обов’язки заступниці генерального директора телерадіокомпанії з питань радіомовлення, бо очільниця радіо поїхала відпочивати з дітьми до Затоки. Мобільних телефонів  не було. Радитися можна хіба що з гендиректором Анатолієм Ємцем, але в першу чергу із старшими колегами.  Найбільше репортажів підготувала тоді Генрієтта Верба,  чимало інтерв’ю  записав Роман Манів.  Удвох вони додавали мені,  34-річній, впевненості у надійності й правдивості сказаного в ефірі.

Радіо стало тоді найоперативнішим джерелом інформації. Пригадую і свою поїздку на Диканівку. Запах зруйнованої каналізації. Біла сорочка Василя Дурдинця. У липні 1995 року він – віце-прем’єр-міністр з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Диканівську аварію деякі журналісти для ефектності образів називали другим Чорнобилем. Саме від Маніва дізналася, що Дурдинець – контактна й доступна людина. Вони знайомі ще із Львівського університету. Він на кілька років молодший  Романа Олексійовича. Майбутній юрист Дурдинець стрімко будував комсомольсько-партійну кар’єру в епоху відлиги.

Магнітофони в середині 90-х ще були важенькими, з мікрофонами-вудками. Після підбадьорливих слів, сказаних Манівим у редакції, мій репортаж писався легко, якщо можлива легкість біля розритих котлованів, на хистких дерев’яних кладках та ще й у спеку. Але прокинувся репортерський азарт – першою щось запитати. Отак схилилася в траншею, де щось не просто роздивлявся, а власноруч лагодив  один із керівників комунальників. Традиційну фразу «можна у Вас взяти інтерв’ю для обласного радіо?»  чоловік  від перевтоми пропустив, бо вдома він досить давно не був. «Я не можу, я не бритий»,  –озвався ніби із підземелля. «Не страшно, Ви ж мій мікрофон не подряпаєте»,  – вихопилося в мене.  Засміявся поряд Дурдинець, а я присіла навпочипки  у легкій літній спідниці над траншеєю, опустила туди мікрофон і записала важливий коментар.

Диканівська аварія була піком популярності Харківського обласного радіо. Ми виходили раніше теленовин, тому наших випусків  чекало місто хоч і спорожніле, із привозною водою, яку треба тягти на поверхи,  але живе. Ось так я вчилася у Романа Олексійовича не панікувати за будь-яких обставин. 

Цікаво, чи встиг Роман Олексійович тоді поставити своє коронне запитання: «Яка мета Вашого перебування у нашому місті?» Якось бачила в новинах сюжет про перебування в Харкові Президента України. Це міг бути Кравчук або вже Кучма. Зараз не згадаю. Завірюха, злітна смуга. Поряд із Президентом широкими кроками йде Манів. Магнітофон у нього висить на шиї, захований від снігу під  напіврозстебнуте пальто. Мікрофон-вудка спрямований у бік гостя. Вітер шарпає одяг, але мікрофон  нагадує гвинтівку наперевіс. Сюжет ще тільки йде, а ми вже, радійці, вже відстрілялися. Кілька спійманих  фраз  у засніженому  аеропорту  теж можуть бути важливішими  комфортного спілкування у великій теплій залі, під час підсумкової пресконференції,  якщо посадовця зненацька запитати  про мету перебування й очікування від робочої поїздки.

1995 рік  був важливим для Романа Олексійовича ще й поїздкою на захід України. Харківська і Львівська області підписували договір про багатовекторну співпрацю.  Чимало сюжетів підготував тоді Роман Олексійович  з тієї представницької мандрівки. Цікавила його в першу чергу економіка. Хоча й нотки романтики були в його натурі. Іноді любив під настрій наспівати на роботі  кілька рядків  із улюбленого романсу на вірш Олександра Олеся «Сміються-плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди».  Так, «знов молодість не буде». Але якщо «з журбою радість обнялась», то хай ще у нашого радіопатріарха будуть радісні хвилини. Колись він захоплено писав репортаж з відкриття відновленого театру тоді ще імені Пушкіна. «Ви чуєте, у повітря лунають бризки шампанського!» Фраза була неточною, бризки не можуть лунати, але вона пішла в ефір як емоційний  місточок, бо й справді було чути на фоні, як відкорковують пляшки з ігристим.  Тож хай  «лунають бризки шампанського» на честь шановного ювіляра, а журба не душить радість у своїх обіймах.