Настає нове високотехнологічне варварство? Кліпове мислення та математична травма

Сучасний світ опинився в дивній пастці. З одного боку — штучний інтелект генерує тексти за секунди, гугл знає все, а під рукою завжди є відповідь на будь-яке питання.

З іншого — миттєвий доступ до інформації зіграв із нами злий жарт, непомітно вбиваючи здатність думати самостійно. За красивим фасадом цифрової ери ховається тихе, але катастрофічне згасання базових знань.

Цей жорсткий, але чесний діагноз нашому суспільству поставили провідна наукова співробітниця Інституту математики НАН України, член-кореспондент НАН України Олена Ванєєва та віцепрезидент НАН України, академік Володимир Семиноженко в ефірі програми «Про науку. Компетентно».

Їхня розмова — це не просто чергове бурчання про «погані підручники», а тривожний набат: криза мислення вже стала реальною загрозою для майбутнього країни.

Щоб пояснити, що коїться з мізками нового покоління, Олена Ванєєва згадує французького філософа Поля Вірільйо (1932 – 2018).

Його називали «технологічним песимістом», і не дарма. Головна ідея Вірільйо проста й протверезна: кожен крутий винахід приносить із собою свою власну, унікальну катастрофу.

Придумали залізницю? Отримайте залізничні аварії. Приборкали атом? Маємо Чорнобиль. Створили інтернет? Ласкаво просимо у світ того, що філософ ще наприкінці 90-х охрестив «інформаційною аварією».

Коли дані летять на нас зі швидкістю світла, а навколо вирує суцільний інформаційний профіцит, людський мозок просто вмикає аварійний режим. Потоки новин і фактів пролітають наскрізь, не затримуючись у голові й не перетворюючись на тривалі знання.

Олена Ванєєва описує це дуже влучно:

Ми опинилися в ситуації, коли інформації забагато, вона доступна надшвидко, і мозок просто перестає її опрацьовувати. Вона пролітає повз.

Результати цього «інформаційного ДТП» викладачі університетів бачать щороку. До вишів приходять абітурієнти з шикарними балами НМТ (180 і вище), але... абсолютно безпорадні, коли треба увімкнути логіку й знайти причинно-наслідкові зв'язки.

Наша тестова система виростила майстрів швидкого вгадування, але повністю атрофувала навичку розбиратися в проблемі з нуля.

У нас зараз виростає "кліпове" покоління. Вони вміють складати тести, але абсолютно не вміють мислити системно, 

— констатує Ванєєва.

Знання підмінили звичайним умінням вчасно клікати мишкою.

Чому так важко змусити підлітка вчитися? Бо структура життєвого успіху перевернулася з ніг на голову. Колись мізки й освіта були головним соціальним ліфтом. Сьогодні світ захопила безжальна «економіка уваги». Людство вперше живе в епоху, коли дешеве задоволення можна отримати за один клік.

«Дофамінові пастки» (залежності)  – сучасні швидкі задоволення: гортання стрічок соцмереж, відеоігри чи вживання солодкого — дають різкий, але короткочасний сплеск дофаміну. Згодом мозок звикає до таких «легких» доз, через що втрачається здатність отримувати задоволення від довготривалих, але важливих справ (навчання, робота). Це стан, відомий як дофамінова залежність.

Коли дитина бачить чергового блогера, який заробляє мільйони на відвертому епатажі чи дурощах, раціональна мотивація вчитися зникає.

Навіщо роками гризти граніт науки, якщо можна зняти трендовий ролик і отримати все й одразу? Складне мислення вимагає зусиль та довгої роботи на результат, а соцмережі відсипають дофамін вагонами тут і зараз.

Навіть вимкнений телефон, який просто лежить на парті екраном донизу, продовжує жерти ресурс дитини. Замість того, щоб слухати вчителя, підліток витрачає купу ментальної енергії на те, щоб стриматися і не схопити гаджет.

Школа програє цю війну за увагу за всіма статтями.

Найсильніше цей удар прийшовся по точних науках. Математика — штука жорстка й лінійна. Якщо ти пропустив базові логічні кроки, далі рухатися неможливо. Але сучасні програми намагаються перетворити навчання на якийсь розважальний карнавал, штучно все спрощуючи.

Володимир Семиноженко під час ефіру не стримав емоцій:

Я відкрив один із сучасних підручників для початкової школи і жахнувся: там немає логіки, немає аксіом — дітей змушують просто вгадувати! Це не навчання, це якась дикість.

Ситуацію добило онлайн-навчання. Покоління, що виросло в зумах, взагалі перестало читати підручники.

Навіщо напружуватися й виводити формулу, якщо штучний інтелект видасть готове рішення за долі секунди? Діти стали віртуозами Ctrl+C / Ctrl+V, бездумно переписуючи цифри з екранів у зошити.

Математика, яка завжди була головним «фітнесом для мізків», перетворилася на джерело стресу й «математичної травми».

І ось тут виникає головний парадокс епохи, який чітко сформулював Володимир Семиноженко:

Ми стоїмо на порозі нового "високотехнологічного варварства", коли люди користуються надскладними технологіями, але самі втрачають здатність розуміти, як вони працюють.

 

Звинувачувати в усьому лише вчителів чи міністерство — це зручна позиція, але нечесна. Корінь біди часто сидить у родині.

Психологи б'ють на сполох через синдром «відсутності під час присутності». Батьки наче й поруч із дітьми, але самі не вилізають із телефонів. Сунути дев’ятимісячному малюку в візку планшет, аби тільки мовчав — це власноруч підсадити його на дофамінову голку ще до того, як він навчиться говорити.

На рівні держави ситуація не краща. Політичні еліти живуть короткими забігами від виборів до виборів — на 5 років наперед. А от системні інвестиції в освіту та фундаментальну науку дають реальний прибуток лише через 10–20 років. На довгострокові стратегії немає запиту, панує популізм, а фінансування шкіл та університетів ріжеться без жалю.

Війна показала цю дірку в системі з максимальною жорстокістю. Так, наш сектор MilitaryTech зараз творить дива за рахунок шаленого ентузіазму та підприємницької жилки.

Але водночас ми вперлися в глуху стіну — катастрофічний дефіцит інженерів, фізиків та конструкторів.

Як вважають науковці, якщо держава негайно не схаменеться, не почне створювати у школах і садочках простори, вільні від цифрового шуму, і не поверне навчанню його дослідницький, фундаментальний характер — ми ризикуємо програти майбутнє. Інформаційна аварія вже відбулася, машини вже зіткнулися.

Слухаючи поважних науковців, я багато розмірковувала над тим, чому сама свого часу не любила математику і не опанувала її на належному рівні.

Спираючись на весь свій подальший життєвий досвід, я точно не можу поскаржитися на відсутність логічного мислення чи аналітичних здібностей у гуманітарній сфері — з цим у мене все гаразд.

Тоді чому ж виник математичний бар'єр? І я переконана: списувати все лише на сучасні гаджети та кліпове сприйняття — це значне спрощення. Проблема деградації математичного мислення в масовій школі має набагато глибше коріння, і залягло воно ще давно.

Я здобула середню освіту у середині 70-х (ще не було жодних гаджетів, я була типовою книжковою дитиною) й чудово пам’ятаю, що вже тоді радянська школа, за винятком поодиноких елітних фізико-математичних класів, катастрофічно відставала.

 Мій брат, який на 12 років старший за мене, мав прекрасні, фундаментальні результати з математики. Але він навчався за зовсім іншою методологією та старими, логічно вибудованими підручниками, а викладали у нього сильні педагоги «старої школи».

На моє ж покоління випав експеримент, який багато в чому зламав шкільну освіту — так звана «Колмогоровська реформа» на рубежі 1970-х років.

Радянські реформатори вирішили наблизити шкільну програму до високої академічної науки.

Зі шкіл прибрали перевірені, зрозумілі підручники, замінивши їх штучно ускладненими фоліантами, написаними мовою вишів. Вони стали абсолютно нечитабельними для пересічного учня.

Пам'ятаю, як я мучилася за принципом: дивишся в книгу – бачиш дулю!

Мій мозок, вихований на образах і живих словах, відмовлявся бачити сенс у нескінченних a, b, c чи  х (невідоме) у квадраті. Їх неможливо було помацати руками чи висловити емоційно.

Для мене, затятого гуманітарія, буква в квадраті чи кубі звучала як абсурд — адже з літер складаються слова, здатні викликати сльози чи захоплення, але як можна помножити "літеру" саму на себе? А шкільний нуль? У моєму розумінні: це "ніщо". Але ж у природі немає «нічого», видимий світ завжди чимось заповнений!

І якщо те, що ми визначили як нуль, насправді не існує в природі, то як на цій умовній порожнечі може з'явитися ще й якесь число з мінусом? Як може бути від'ємним те, чого немає?

Це здавалося повним абсурдом і знущанням над здоровим глуздом. 

Сучасному підлітку також абсолютно неможливо збагнути, яким чином усі ці "від'ємні ніщо" та літери у стоп'ятсотому ступені взагалі впливають на визначення міцності фундаменту його будинку, розрахунок траєкторії польотів на Місяць і Марс чи, зрештою, на успішну роботу процесора у його ж комп'ютері.

Саме тоді, за шкільною партою, у мене виник тектонічний розрив між навколишнім світом і формулами.

Зізнаюся таємно: я не подолала його й досі. І сьогодні, бачачи складні математичні сплетіння, я відчуваю не просто розгубленість, а той самий дитячий, майже містичний страх перед незбагненним.

Криза підручників наклалася на глибоку кризу педагогічних інститутів, куди тоді вступали далеко не найталановитіші абітурієнти. Слабкий учитель, озброєний незрозумілою книжкою, просто вбивав інтерес до предмета у мільйонів школярів.

Пам'ятаю, як кричала на нас «математичка», не здатна вдовбати класу, на її думку, очевидне. Клас для неї ділився на 1% «здібних» та 99% «тупих дітей».

До речі, сама радянська влада чудово розуміла цей провал масової школи, тому й почала гарячково розвивати спецкласи та спецшколи, штучно витягуючи туди найкращих педагогів для порятунку кадрів майбутнього оборонного комплексу.

А як зараз? Зазирнемо під обкладинки сучасних підручників із математики.

Якщо коротко — у світі триває глобальна битва між двома підходами: «розважити й спростити» та «навантажити й структурувати». 

Тренди «спрощення» та кліповості (Західна Європа та США). У багатьох західних країнах підручники намагаються зробити максимально «дружніми» до дитини, щоб не викликати стресу чи тієї самої «математичної травми».

Книги нагадують яскраві журнали або стрічку соцмереж — багато картинок, коміксів, вставок «цікавих фактів» і дуже мало суцільного тексту.

Математику намагаються максимально приземлити до побуту (наприклад, «порахуй відсоток знижки на піцу»). Через це часто втрачається академічна глибина, абстрактне мислення та логіка виведення формул. Дітям дають готові алгоритми й рецепти, а не розуміння суті.

Східноазіатське диво (Сінгапур, Китай, Японія). Ці країни стабільно лідирують у міжнародних освітніх рейтингах (PISA), і їхні підручники — це окрема філософія.

Сінгапурський метод (Singapore Math): тут підручники побудовані на засадах «Конкретне → Візуальне → Абстрактне».

Спочатку тему пояснюють на реальних предметах, потім малюють блоки чи схеми, і лише після цього переходять до формул. Вони не складні за формою, але неймовірно глибокі за логікою.

Фокус на глибині! Сінгапурський підручник може пів року розжовувати три теми, але так, що дитина розуміє їх, як кажуть,  на молекулярному рівні.

Східна Європа та пострадянський простір (зокрема Україна). Тут спостерігається криза ідентичності підручника, про яку якраз і згадували експерти – науковці Національної академії наук.

Стара радянська школа моїх часів тяжіла до надскладної, сухої академічної подачі, де підручник середньої школи нагадував монографію для університету. Зараз сучасні підручники часто одночасно і занадто примітивні, і незрозумілі, а вчителям доводиться шукати додаткові матеріали, щоб закрити дірки в програмі.

Суджу про це на прикладі виховання моєї онуки.

Бач як! Десятки років минуло, і діти змінилися, і технології прийшли з гаджетами, і підручники начебто нові (без різниці, погані чи хороші), а "математичка" в класі все так само кричить на 99% "тупих дітей".

Проте парадокс сучасності в тому, що ці тавровані "двієчники", які не знають напам'ять тригонометричних формул, часто мають колосальні прикладні навички: вони здатні з нуля зібрати комп'ютер, правильно підібравши процесор до материнської плати, самотужки написати базовий код для власної відеогри чи блискавично знайти і верифікувати інформацію в мережі.

Вони не тупі — їхній практичний інтелект уже адаптувався до цифрового світу. Але зашкарубла система досі вважає єдиним мірилом розуму зазубрену теорію.

 І поки вчителька зриває голос через незасвоєний інтеграл, вона навіть не здогадується, що сама безпорадна перед цими "двієчниками", адже найчастіше не здатна без їхньої допомоги бодай налаштувати звук у зумі, очистити кеш у браузері чи видалити черговий вірус зі свого забитого вайбера.

Батьки змушені за власні кошти наймати репетиторів, шукати комерційні ІТ-кружки, приватні школи, заняття «ментальною арифметикою».

Виникає мимовільне питання: чому навички, від яких залежить створення вітчизняних дронів, ракет і систем РЕБ, стали фінансовим тягарем мами й тата, а не базовим безкоштовним стандартом кожної масової школи?

Саме тому я б не стала сьогодні приєднуватися до хору критиків теперішнього Національного мультипредметного тесту. НМТ — це якраз справедливий шанс і чесний квиток у майбутнє для багатьох талановитих молодих людей, які не мають великих фінансових можливостей чи зв'язків.

Проблема не тільки в іспитах та гаджетах. Справжня проблема у підручниках, методиках і педагогах, які перестали вчити дитину мисленню.

Це не якісь відірвані від життя філософські роздуми. Абстрактне мислення — це здатність людського мозку закодувати навколишній світ у цифри, знаки, формули та символи. Думаю, його можна і потрібно тренувати.

Бо саме на цьому тримається набагато більше, ніж здається на перший погляд.

• Теорія ймовірностей: це наш щит проти фейків та паніки. Без розуміння ризиків суспільство стає ідеальною жертвою для медіа-маніпуляцій, жахаючись від поодиноких гучних новин.

• Складні відсотки: базова фінансова грамотність. Те, що рятує від кабальних мікрокредитів та пасток «швидких грошей».

• Дроби та прогресії: розуміння того, як процеси ростуть експоненційно. Це життєво необхідно, щоб адекватно оцінювати масштаби будь-чого — від епідемій до економічних криз.

   

Академік Володимир Семиноженко вивів математику на орбіту геополітики та міжнародних відносин:

Якщо ми втрачаємо математичну культуру, ми втрачаємо здатність розуміти тренди майбутнього, стаємо залежними й інструментами в чужих руках. Математика — це елемент нашої суб’єктності у світі.

Оце і є наш вхідний квиток у вищу лігу. Людина, яку в школі не навчили бачити архітектуру прихованих процесів, приречена просто клацати по екрану гаджета, абсолютно не розуміючи, хто й навіщо створює ці картинки.

Читайте також:

Зум-покоління біля порожніх пробірок…

Неупереджена журналістика, експертний аналіз, обґрунтовані думки. Тільки перевірена інформація на нашому сайті та в наших соцмережах.