Несподівана зустріч дітей та звіряток відбулася на Північній Салтівці

Дитяче свято вів професійний дитячий психолог Петро Поляченко, який познайомив малечу і супроводжуючих її батьків з чотирилапими гостями, розповів про те, як треба спілкуватися з такими тваринами. Навчив усіх бажаючих, як треба годувати собаку, а як треба годувати маленького коника. Звісно, розумні тварини, вдячні за частування, показали дітям свої вміння: кивали головами, подавали лапу або виконували інші номери. Діти не просто знайомилися з тваринами — вони обіймали, гладили, пестили своїх нових друзів. Та й батьки не могли стриматися від того, щоб підійти до тварин поближче, погладити їх, доторкнутися до їхньої м’якої шерсті.

Друга половина свята — майстер-клас з виготовлення прикрас із звичайних соснових шишок. Виявляється, своїми руками можна виготовити різдвяні та новорічні прикраси нічим не гірші за ті, що продаються в магазині, а чимось навіть симпатичніші…

День пролетів непомітно, і настав час прощання. Діти дуже не хотіли розлучатися зі своїми новими друзями, питали, коли відбудеться майбутня зустріч… Звісно, за мирних часів усі вони могли б отримати запрошення до Фельдман-екопарку, але зараз масове відвідання людей там не допускається, отже, питання дітей повисає у повітрі…

Питаю у Петра Поляченка:

— Те, що сьогодні тут відбувалося, наскільки це психологічна підтримка, а наскільки — просто дозвілля для дітлахів?

— Анімалотерапія — так в сучасній психології називають методику, коли через спілкування з тваринами людина отримує психологічну допомогу як при психічних хворобах, так і при психологічних розладах або перенавантаженнях. Каністерапія — це напрямок, в якому в ролі лікарів виступають собаки, ось чому ми взяли сьогодні з собою собаку. Ипостерапія — це лікування кіньми, і з нами тут кінь, хоча й маленький, поні, але роботу свою він виконує не гірше великих коней. Тому відповідь буде така: це і дозвілля, і психологічна підтримка. Два в одному. З одного боку, ми вчимо дітей, як правильно спілкуватися з тваринами, щоб вони не боялися, скажімо собак, не постраждали на вулиця при зустрічі з ними через свої страхи. З іншої сторони це — психоемоційна підтримка, розвантаження, емоційна стабілізація за рахунок спілкування з тваринами, а для закріплення цього ефекту — арт-терапія, виготовлення чогось прекрасного власними руками.

— Ви сьогодні спілкувалися з дітьми різного віку, наскільки, як ви вважаєте, як психолог, їм потрібна психологічна допомога?

— Це Північна Салтівка, найбільш багатостраждальний район Харкова. Тут відбувалися такі події, такі обстріли і страхіття, що психологічної допомоги потребує кожен тутешній житель, будь-якого віку. Безумовно, що діти до спілкування з нашими тваринами і діти після — це немов різні люди. Вони прийшли сюди знервовані, зажаті, з побоюваннями, якісь невпевнені. І подивіться зараз, як вони розкрилися, як вони щиро посміхаються своїм новим чотирилапим друзям. Ми намагаємось на таких заходах ще й донести до дітей думку про відповідальність перед тваринами, що якщо ти завів собі собаку або якусь іншу істоту, за не потрібно доглядати, її потрібно годувати, вигулювати тощо. Через це у дітей з’являється розуміння соціальної відповідальності, відповідальності перед близькими. Вони навчаються робити щось разом, допомагати один одному — ось чому ми організуємо спільну творчість декількох дітей під час майстер-класів, бо малі зараз здебільшого проходять шкільне навчання онлайн, а при таких заняттях подібні навички сумісної роботи не отримаєш…

Психолог каже, що і для батьків сеанс анімалотерапії не був зайвим:

— Зараз дуже складний час, і навіть те, що у мам, батьків, бабусь цих діточок хоча б на хвилину з’явилася посмішка, з’явилося бажання доторкнутися до поні чи до собаки, і погодувати тварину — це вже позитивній результат. Це значить, що людина стала трішки добрішою, трішки спокійнішою, отримала якийсь позитивний поштовх для добрих думок, для надії, для подальшого життя.

Юлія Сітнікова і Яна Фукса — представниці «Фельдман-екопарку». Юлія — організатор заходів, а Яна — дресирувальниця поні. Кажуть, що їхні тварини — шетландський поні Капітошка та золотистий ретривер Поля. Обидві тварини — мешканці «Фельдман-екопарку», обидві традиційно брали участь у роботі контактного зоопарку. Вони дуже тактильні, люблять спілкуватися з дітьми, дорослими, одним словом — тварини-терапевти, які здатні зарядити позитивним настроєм будь-кого.

Капітошка — поні, тому він лише здається дитинчам, насправді конику вже 10 років, для них це «мужчина в самому розквіті сил». Шетландська порода вважається однією з найменших у світі, отже, мініатюрність цієї тварини є спадковою. Що ж до золотистих ретриверів — ця порода вважається однією з найбільш спокійних, лагідних до дітей та слухняних собачих порід, разом з тим це — дуже кмітлива та вправна істота, яка може запам’ятовувати та виконувати різноманітні команди, здатна навчатися, любить спілкування тощо. Не випадково, що саме собаки цієї породи часто працюють в рятувальній службі ДСНС або в поліції, де розшукують дітей, що загубилися, або постраждалих від якихось негараздів під завалами будівель або під снігом.

Дівчата кажуть, що обидві тварини до початку повномасштабної війни постійно спілкувалися з дітьми, щоденно мали багато контактів з людьми. Наразі вони нудьгують за цими часами, бо вже звикли до публіки. Отже, такі заходи корисні і дітям, і тваринам, яким теж потрібно спілкуватися. Ось чому «Фельдман-екопарк» радо реагує на подібні запрошення і бере участь у заходах на відкритому повітрі. Цього разу ініціатором акції виступив благодійний фонд «Європейське серце України», волонтери якого роздали майже усім присутнім дітям смаколики під час майстер-класів та імпровізованих конкурсів.

Голова фонду «Європейське серце України» Максим Корнієнко впевнений, що подібні заходи приносять багато користі:

— Ми живемо в суворі часи, в суворому світі, і навіть одна посмішка дитини — це вже перемога, маленька, але перемога над ситуацією, яка склалася. Тут, навколо нас, є і діти з внутрішньо переміщених родин, і діти військовослужбовців, які наразі боронять нашу державу, і діти загиблих на війні героїв-захисників. Всі ці діти, без винятку, є постраждалими від війни, бо майже кожну годину вони чують тривожні сирени, неодноразово чули звуки вибухів, а дехто з них побував під справжніми обстрілами або бомбуваннями. Ось чому наш фонд, а також десятки інших громадських організацій, з якими ми співпрацюємо, старається щось організувати, щось зробити для цих дітей, адже вони — наше майбутнє, наша надія. І, з іншого боку, це — наш суспільний обов’язок зробити все, щоб вилікувати їх від стресів, покращити їхній настрій, посприяти тому, щоб вони мали повноцінне дитинство, відчували доброту та радість.

— Скільки дітей сьогодні взяли участь у цьому заході?

— Сьогодні було доволі прохолодно, тож, одних діточок батьки уводили додому грітися, інші підходили, тому точну кількість вказати важко. Судячи з розданих смаколиків, було десь загалом біля 100 дітей, а ще підходили їхні батьки, дідусі-бабусі, старші брати та сестри, тобто доволі багато осіб. Зі зрозумілих причин ми не могли оприлюднити оголошення про проведення цього свята у засобах масової інформації. Але в нас тут, в цьому районі, вже є свої волонтери та отримувачі гуманітарної допомоги. Ми повідомили їм про час та місце заходу і попросили розповсюдити цю інформацію серед своїх знайомих та сусідів. І «сарафанне радіо» спрацювало, було дійсно багато людей, що приємно.

Знайомлюся з однією з місцевих мешканців. Дар’я привела на захід свого синочка, Дмитрика, той на питання, скільки йому років впевнено каже: «Чотири!» Дитина заявляє, що свято їй сподобалося, більш за все сподобався поні, бо він красивий. Дар’я додає: «Для дітей це, звісно, дуже добре. Це хоч якийсь розвиток зараз, бо нічого подібного в нашому житті тепер нема. Я бачу, що в сина підвищився настрій, і я впевнена, про сьогоднішнє знайомство з тваринами він ще буде згадувати багато тижнів! Мені теж ця зустріч була приємною, бо в нас вдома немає тварин. І мені було дуже приємно доторкнутися до тварини, попестити її». Дар’я каже, що під час страшних обстрілів вони весь час знаходилися в Харкові, нікуди не виїжджали, тільки декілька тижнів, коли було саме пекло, тимчасово переселялися в інший район міста до родичів.

Інна прийшла на майданчик з донькою, Юлею. Юлі ще 2,5 роки. Мати каже, що до собачки дівчинка підійти не наважилася, а ось з поні гралася дуже активно. Обстріли та бомбування застали родину у Харкові, і змусили переїхати в Польщу. Аж раптом Інна дізналася про свою вагітність, — і повернулася до Харкова, щоб народити дитину саме тут. Отже, мале дитя вже чуло і сирени, і звуки вибухів після свого народження. Інна каже, що сама присутність тварин заспокоює і її дитину,і її саму.

Раїса Василівна привела на майданчик свою правнучку. Каже, що дитина вже і коника покормила, і собачку, з обома — сфотографувалася. Раїса Василівна і сама не стояла осторонь — по-свійськи попестила обох тварин та почастувала:

— Я ж півжиття в колгоспі попрацювала, я сама з Вовчанська. Ми і каталися на конях, і возили що треба було. І працювала молодою на конях, тож, це мені як зустріч з молодістю…

— А давно ви в Харкові?

— Десь три-чотири місяці… Хати у Вовчанську вже нема, розбомблена вщент. Ми чудом встигли виїхати. Тільки виїхали — сусіди кажуть по телефону, що все згоріло. Старалася все життя підготувати собі хату на старість. Все провела. Сорок один рік працювала, щоб на старість собі затишок забезпечити, а тепер по хатах поневіряюся, нічого власного вже нема…

— Як ви думаєте, сьогоднішня акція є корисною?

— А як же! Діти раді, їм це і цікаво, і корисно. І ми, старі, теж. Кажуть, що старе, що мале. І дійсно, оця радість мені теж передається від правнучки, я ніби бачу все це її очима, і дивуюся теж. І на мить забуваєш все погане, що відбулося. Без радості людина жити не може. А дай їй хоча б маленьку радість — і знов немов молодієш, і не розумієш, звідкіля ті сили беруться, щоб жити далі…

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:  

Телеграм            Фейсбук             Інстаграм