Невловні птахи у спільних мандрах книжками. Частина 3. Валерій Дяченко і Леонід Ушкалов

Осінні спогади про тих, кого вже не розпитати, а лише прочитати про них і написане ними, нагадують розлогі дерева: гілки переплітаються, кличуть іще яскравим листям і голосами птахів, що залишилися зимувати з нами. Отак думки про сковородинівський ГЛАС Валерія Дяченка привели до іншого його сучасника – професора-літературознавця, поета і автора не лише монографій, а й книжок для дітей Леоніда Ушкалова (5 листопада 1956, Краснопілля на Сумщині – 25 лютого 2019, Харків).

Він мандрував світом слів. Іноді здавалося, що більше живе в книжках (давніх і власних), аніж серед людей, навіть найрідніших.  

«Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди» (2017р.). Таку назву Леонід Ушкалов обрав за притчею Григорія Савича про пустельника і птаха, який говорив чоловіку про одвічну приреченість тривалого полювання і втіху від споглядання у безлюдному саду недосяжної крилатості. Ще мав той пустельник  заплутані шовкові вузли, які ніяк не міг розплутати.Це сюжет із трактату «Ізраїльський змій». Сковорода розмірковує: «Глянь на слабосильну тваринку — людину. Вона водить ведмедів і слонів. Глянь на маленьку компасну коробочку й на малу частину корабля — його стерно. Воно виправляє хід, а та вказує шлях. Маленька іскра руйнує міські мури. Із малесенького зерна виходить велика яблуня». 

1989 року Ушкалов у Києві, в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка НАН України захистив кандидатську дисертацію («Творчість Григорія Сковороди і антична культура»), а 1996 року – докторську («Література українського бароко в її зв’язках із філософією»).

Його життєві лови починалися у Краснопіллі на Сумщині, за 7 км від кордону з рф. Місцем університетського навчання (хоча й не відразу після школи) і  викладацької роботи став Харків.

Підготовче відділення за звичкою попередніх десятиліть називали робфаком. Його випускники  оминали виснажливі вступні іспити, де на одне місце претендували численні десятикласники, досить часто –  відмінники.Робфак (підготовче відділення) ХДУ на межі 70–80-х років слугував «соціальним ліфтом» і трампліном. Він дозволяв молоді, яка мала трудовий стаж у колгоспі чи на заводі, відслужила в армії (завод і військо теж згадував Ушкалов в нітерв’ю) поновити в пам’яті шкільну програму,  адаптуватися до середовища класичного університету і гарантовано стати студентом-стаціонарником.

На фото із харківського саду Шевченка Леонід Ушкалов стоїть першим ліворуч. Подовжена стрижка – майже як тоді носив американський актор і співак Дін Рід: з відкритим чолом та довгими пасмами, які прикривали вуха й спускалися на шию. Тоді серед молоді це вважалося еталоном романтичного західного стилю, альтернативою суворих коротких радянських зачісок.

Ріда майже не знали у США і любили в Союзі як  «червоного ковбоя».  Він захищав ідею й саме існування Берлінської стіни. Красувався, усміхнений і впевнений, на численних журнальних обкладинках. Особливо ефектним і популярним у моїх ровесниць  було його фото з гітарою на даху КАМАЗу на тлі безкрайої тайги. Найромантичніша агітація для поїздок на БАМ.

Доводилося чути, що й Сковорода, й Шевченко були модниками й  колобродниками, а не лише мудрецями. Світські салони, зокрема, й літературні, тоді вже існували, а ось літературні студії – то вже інша епоха.

У центрі фото – письменник і мовознавець, майбутній доктор філологічних наук Олександр Степанович Юрченко, який опікувався університетськими початківцями; ліворуч від нього схрестив руки Леонід Ушкалов; перший у нижньому ряду – поет і журналіст В’ячеслав Романовський – гість літстудійців; крайній праворуч у світлому одязі – одноліток, однокурсник і «однокімнатник», згодом професор Микола Філон. Саме Микола Іванович описав тогочасний студентський побут.

«Читалка була в гуртожитку на другому поверсі. Чи не щосуботи звідти виносили всі столи і влаштовували дискотеку. А на третьому поверсі, прямо над читалкою, була кімната, де стояв єдиний на весь гуртожиток телевізор. Здається, називалася вона ленінська або червоний куточок. Але точно щось пов’язане з комунізмом. Крім того, літературна студія нерідко збиралася саме там, на третьому поверсі. Але проходила й на першому поверсі, в невеликій кімнаті відразу ліворуч від вахтера».

Була я молодшою від тодішніх літстудійців, бо студенткою стала одразу після школи. Віднесла свої поетичні спроби до газети «Харківський університет», а там неочікувано віддали мені аж цілу сторінку з портретом. Невже в редакції тоді, восени 1978 року, був дефіцит матеріалів або всі перехворіли, що так розщедрилися для вчорашньої школярки? Так чи інакше, Микола Філон запросив мене почитати щось із надрукованого й нового на літстудії в гуртожитку.

Пригадую дійсно маленьку кімнатку (мабуть, таки біля вахтерки на першому поверсі). Тоді мені представили Леоніда Ушкалова, мовчазного і самозаглибленого. Було нас небагато, головним критиком виступив Микола Філон. Він чомусь енергійно ходив кімнаткою,  наскільки дозволяв обмежений простір, аж стара підлога вирипувала від його кроків. Змушений постійно розвертатися, він повторював свою думку іншими словами, але головним «приспівом» звучало: така розлога публікація – надто щедрий подарунок авторці й величезний аванс, їй ще рости й рости, багато читати й посилювати самовимогливість. Ушкалов мовчав у кутку. Так жодного слова від нього й не дочекалася. Ні розгромного, ні схвального. Жодного разу ані скривився на моє тонкоголосе читання, ані посміхнувся.

Не відчула тоді, на першому курсі,  чи старший другокурсник  Леонід шкодує за витраченим часом (мовляв, краще щось важливе прочитав би), чи мовчить, щоб  не завдати болю різким критичним вироком. Але я вже побувала слухачкою на цікавих і навіть бурхливих обговореннях у письменницькому клубі, тож приєдналася до обласної літературної студії Віктора Петровича Тимченка. Не пригадую, щоб там бував Ушкалов, якого слухала з інтересом уже через багато років як автора передмови на університетській презентації антології любовної лірики кількох століть «Слобожанська муза».

коли раптом

ні з сього ні з того

 ти прокинешся серед ночі

 і відчуєш на кінчиках сну 

що твоя голова

 стала біла

 як сонце пустелі

 а душа кам’яніє 

коралових рифів суцвіттям

 випий трохи вина

 і засни

 просто хтось народився

 в перламутровій мушлі степу

 посередині минулого століття

Леонід УШКАЛОВ

Серед його книжок – «Нариси з філософії Григорія Сковороди», «Світ українського бароко», «Григорій Сковорода і антична культура», «З історії української літератури XVII–XVIII століть», «Українське барокове богомислення», «Два століття сковородіяни», «Барокова поезія Слобожанщини», «Григорій Сковорода: семінарій», «Есеї про українське бароко», «Сковорода та інші: причинки до історії української літератури», «Тарас Шевченко», «Від бароко до постмодерну», «Реалізм – це есхатологія: Панас Мирний», «Григорій Квітка-Основ’яненко», «Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання», «Сковорода, Шевченко, фемінізм… : Статті 2010-2013 років»,  «Література і філософія: доба українського бароко».

Ось і дісталася я  до перетину двох літературознавчих харкіських гілок – Леонід Ушкалов і Валерій Дяченко. Чернігівщина –  місця дитинства  Валерія, Менська громада пов’язана з його шкільними роками. У своїй невиданій мемуаристиці Дяченко писав:

«Видатну науковість Леоніда Ушкалова я зрозумів одразу, коли ми познайомилися на початках “незалежних” 90-х рр. Тоді фізик-учений і культуролог, видатний діяч національно-визвольного руху Петро Черемський доручив мені відредагувати й видати книжку ще одного видатного харків’янина — письменника, кобзаря, очільника кобзарського руху Гната Хоткевича про життя й творчість нашого мандрівного філософа (що цікаво, на поч. 20 рр. ХХ ст. до Г. Хоткевича звернулися селяни з проханням розповісти про свого знаменитого земляка й виділили на це кошти). Ось цю брошуру, видану до 130-річчя з часу смерти  філософа (селяни так прагли познайомитися з творчістю Григорія Савовича, що не могли дочекатися народжувального ювілею, хоча Хоткевич їх умовляв!) новостворена Гуманітарно-літературна асоціяція Г. Сковороди (ГЛАС), яку я очолював, і перевидавала.

Хто такий Леонід Ушкалов сковородинці вже знали, і з моєї ініціятиви ми попрохали його увійти до складу ГЛАСу в статусі “провідного сковородинця”. Леонід погодився, і ми з ним засіли за Хоткевича, бо треба було ретельно його вичитати за тим непростим правописом, яким брошура була написана. Здається, першим над нею працював я (крім вичитки, я ще придумував нову обкладинку), знайшов у тексті понад сто невідповідностей, а потім іще й Леонід знайшов чи не двісті помилок, і ми ще втретє правлене узгоджували. Книжка вийшла невеликим тиражем, і вже давно стала раритетом.

Він часом і незримо підштовхував мене до писань на ту чи иншу тему, але і “наживо” схвалив перші мої сковородинські спроби, тож нині я роздумую над філософськими трактатами Григорія Савовича, маючи на меті внести і свій скромний внесок у їхнє дослідження. Із частих роздумів про яскравий феномен появи серед нас, сучасників, такого глибокого сковородинознавця, як Леонід Володимирович Ушкалов, майже моментально написався вірш, присв’ячений Л. У., як цікаво називає його в книжці дружина Олександра, і я завершую ці свої палахкотющо-спонтанні думки дещо зміненою версією того твору, що я передав Ушкаловим на презентації “Шевченкової енциклопедії” у будинку Спілки і який пані-добродійка Олександра вмістила в спогадах (цитую фрагмент посвяти. - І.М.).

СЕНТЕНЦІЇ-ПРИДИБЕНЦІЇ ІЗ САДУ СКОВОРОДИ

 Розмисли при свічі 290-річчя з дня народження українського генія

 Професорові-сковородинцеві,

 поетові Леонідові УШКАЛОВУ

Стремить у небо церква, мов свіча,

Дзвіниці дзвін крильми здіймає душу.

Та тишу ситу — скаже хто? — "Я зрушу!" —

Й чи ж Бога світло в лямпках Ілліча?

Совєтська влада що? Електрофічна?

Полями ж брів, мов привид, комунізм!

Людей змела доба катастрофічна!

...Та віз вкраїнський жде всесвітніх віз.

А що йому? Тисячоліття їде,

І хто на нього тільки не заліз!

Таке штовхання націй — дітись ніде!

Вишиванки пакують до валіз.

Створив поет томи партійних книжок,

Тепер їх доля — прямо у нужник.

Чи ж хтось живе? Ні, дулю пільг та знижок!

Та й мідасів рахуба... на смітник?

Жеруть і п’ють — немовби оглашенні!

Та доля натягає тятиву —

І за душею вже нема ні пенні,

І тіло грішне падає в траву.

...Степи й піски всіх тихо колисають

В могилах, мавзолеях пірамід.

І як там Бог нас крає і карає,

Сказати не утне й базіка-гід.

Вгорі ж птахи летять! (Чи наші душі?).

Де їх крила висока чистота?

Нема життя на морі і на суші,

І поглина люд пустки п у с т о т а.

Бракує знахаря, нема рецепту.

Десь біга добрий лікар Айболить.

Мара кремлівського повзе концепту

І Апокаліпсисом стугонить.

То хто ж нас в цьому світі порятує?

Хіба що бджілка меду принесе...

Коли душа — ні! — не Богоквітує,

Тоді до ями геть, людинонько. І... все?

Не все! Злітають філософські бджоли

Із вулика доби Сковороди.

Гуртуймося усі в бджолині школи

Й ростімо в душах всезнання сади!

12. 07. 2012 р., ранок

“Скажи мені, — спитав гість, — чим ти в цій глухій пустелі втішаєшся?.. Я б тут помер з нудьги…” … “А я, — сказав пустельник, — маю дві забавки: птаха й Початок. Птаха я завжди ловлю, хоч ніколи не можу його піймати. А ще я маю тисячу та один ловко заплутаних шовкових вузлів. Я шукаю в них Початок і ніколи не можу розплутати…”

Григорій Сковорода

 Далі буде

Читайте також:

Валерій Дяченко – друг і бунтар. Чи й справді доля волаючого в пустелі? Частина 1

Валерій Дяченко: «А коли працюю, ледарів лупцюю».  Частина 2

Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

 Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:

ТелеграмФейсбукІнстаграм