Ніна Вербук. Закінчилися земні кольорові мандри художниці

Липневої ночі 2025 року відійшла у вічність Ніна Вербук – перша у моєму ще студентському житті художниця, з якою можна було не тільки поговорити на виставці в музеї, а й  випити вина або чаю в майстерні на початку тодішнього Московського проспекту (нині Героїв Харкова), поспівати народних пісень, почитати  вірші й поговорити про життя. Її гарбузи і глеки, айстри і калину я впізнавала завжди на колективних виставках.

До її майстерні на другому поверсі старенького будиночка вели рипучі дерев’яні сходи. Досить часто після обговорень рукописів, чиїхось творчих вечорів молоде літературне товариство напрошувалося до Ніни в гості. У майстерні старі глеки наповнювали ковила й сушені букети, численні пезнлі, які теж нагадували застиглі квіти. З порога і з фотопортрета посміхалася Ніна.

Батьківська лінія роду ішла у Ніни із Житомирщини. Згадувала вона й про польське коріння, що природно для тих країв. Мама – з Харкова. Юною потрапила на примусові роботи до Німеччини. Коли вже поверталася звідти, зустріла на кордоні Семена – майбутнього Ніниного батька. Вчорашній фронтовик, який здоров’я підірвав ще на  Фінській війні,  поїхав з молодою красунею до Харкова. 

Ніна багато вміла, окрім мистецького ремесла. Наприклад, шити. Якось одна поетеса (не називаю її, бо не питала дозволу переказувати давні події) прийшла до письменницького клубу в  гарній новій сукні. Роки тотального дефіциту. Типове запитання: «Де таку красу взяла?»  доповнила несподівана для мене відповідь: «Тепер це плаття я називаю «Безсоння Ніни Вербук. Ніні не спалося, вона за одну ніч пошила мені обнову». Ці молоді жінки тоді тепло дружили. Для великої престижної виставки Ніна писала портрет подруги. Дуже стильний, можливо, і в сукні «Безсоння Н.В.». Але  виставком обурився: як ви могли написати молоду радянську поетесу із цигаркою в руці?! Таке ж велике і «літературне» полотно в запасі не існувало. 

На виставку дуже хотілося потрапити. І тоді не згадаю в кого виникла ідея: виправляй цигарку на ручку. Ніна спершу протестувала, але виставка мала поважний статус. Отож поетеса на портреті  замислено тримала двома пальцями дешевеньку білу ручку за 35 копійок, ніби збиралася ось-ось її погризти, як першокласниця часів існування дерев’яних ручок з перами. Але картина таки з’явилася на виставці ще й поряд із портретом поета старшого покоління. Місцевого класика-фронтовика писав тодішній голова осередку харківських художників Валентин Сизиков. Понад три десятиліття він був на цій посаді у творчій організації. Ніна тоді ще належала до молодіжної секції Спілки художників.

Вона любила прості, але ліричні назви, які обирала для графічних і живописних серій.  «При свічах», «Цвіте терен», «Поки сонце зійде», «Рай баби Мані», «Чорнобривців насіяла мати».

Після Харківського художнього училища закінчила Худпром. Від 1974 до 1995 року  – проєктантка художньо-промислового комбінату. Перша персональна виставка – 1984 року, в Харкові. Були персоналки також у Нюрнберзі   – місті-побратимі Харкова 1998 року, в Алушті (Крим) 2002 року. Музеї всіх райцентрів Харківщини і картинна галерея села Пархомівка Краснокутської громади охоче приймали нові творчі цикли Ніни Вербук, а вона любила виставкові та пленерні мандри Україною, пізніше – паломницько-туристичні до Греції, Ізраїлю.

Помітила я закономірність: роботи Ніни мирних років сюжетно і композиційно знаходили продовження в тому, що писала вона під час повномасштабки.

 «Заблукали у заростях терну» перегукується із «Плетінням сіток». Так само втомлено підняті руки жінок, стіна колючих гілок і стіна, на тлі якої вив’язується маскувальний захист для фронтової техніки.

Жінки і діти – її головні персонажі.

Ніні присвячували багато віршів. Незабутній Анатолій Перерва – один із завсідників її майстерні 80-х років. 

Процитую за його останньою прижиттєвою  збіркою «Небесна ясність» 2013 року.

Анатолій Перерва

СНІГИНЯ   Н.В.

Усе, що мав донині, гине.

Посивів чуб мій вороний.

Снігине! Срібна берегине,

Од злих завій оборони!

Зімкнулись молодості брами,

І шал завії нароста.

А вороння поза борами

Отаборилось неспроста.

Все ближче крижані оркестри —

Зими безживні голоси.

О світлокоса моя сестро,

Спасибі за сніги, спаси...

Затерпли зорі від морозу

 І сльози заливають зір.

І вже не знаю, що це — сльози

 Чи одсвіти безсилих зір?

І що тримає нас — коріння,

Закуте в ланцюги зими?

Чи, може, храми — як прозріння,

Якого недостойні ми...

Збірка «Небесна ясність» включала багато нових віршів, але й була доповнена рядками найулюбленішими і для самого автора, і для його шанувальників. Такою була посвята ровесниці (обоє народилися 1949 року) і приятельці молодих літ. Картина з горобиною від Ніни була біля столу в домашньому кабінеті Анатолія.

Анатолій Перерва

ВЕЧІРНІЙ ЕТЮД

Художниці Ніні Вербук

В’яне купальський вінок,

І горобина старіє.

Чом же так рідко нас гріє

 Жовте вечірнє вікно?

 Іскри далеких багать

 В присмерку пам’яті тануть,

 Покотом сизі тумани

 В лузі холодному сплять.

 Не оглядайся — іди.

 Все. що судилося, сталось.

 З юністю ми поквитались —

І облетіли сади!

 Сестро, за осінь прости,

 Вибач за паморозь, брате!

 Від невідступної втрати

 Вас захистити не встиг.

Палимо спомини. Дим —

Як над руїнами Трої.

 Палимо листя. Нас — троє:

Давній родинний інтим.

 Дим, як раніш, як давно,

 Мама над нами розвіє...

 Чом же так рідко нас гріє

 Жовте вечірнє вікно?

Якось у перші роки нового тисячоліття керівник Харківського міського управління культури Костянтин Шердіц задумав влаштувати вечір лауреатів творчої премії міськвиконкому. Приміщенням обрали тодішній органний зал, розміщений  в Успенському храмі. Літератори і художники, співаки і артисти театрів,  журналісти і керівники дитячих творчих колективів з порогу потрапляли одразу на виставку робіт однієї з лауреаток – Ніни Вербук. Були тут і мотиви біблійні (в перегук з історією споруди), але й вічні улюблені теми художниці – жіночі історії.

«Наречені» врізалися в пам’ять. Ми тоді бурчали на комунальників, які влаштовували різним частинам міста «водні канікули» й постійні розкопування тротуарів заради заміни труб водогонів чи теплотрас. Аж тут Ніна побачила в них не причину  побутових незручностей, а чиїхось обранців, суджених, коханих. Ніби зазирнула аж так далеко, у нинішню велику війну, на якій і комунальники гинуть від ворожих обстрілів, ліквідовуючи  вирви, латаючи розбиті дахи й затуляючи вибиті вікна. Чомусь той настрій очікування неминучого лиха оселився після вечора в соборі у моїх римованих рядках.

Ірина Мироненко 

Із циклу «До картин Ніни Вербук»

                               І

Прилітали наречені – тільки кошичок і череп.

Білий череп, білий кошик і трамваї за вікном.

Але ж хлопці рів копають і ховають – травень, червень,

а в кущах лящать цикади – архаїчний метроном.

На красивій ручці кошик для примхливих презентацій.

Це ж осколком в те обличчя – і ні подиву, ні сліз.

Тільки слизько білим сливам на забутій в зливу таці,

і трамвай рипить захмарно, як старий чумацький віз.

То глибоку криниченьку так копають їм кохані,

щоб  хоча б вона зосталась у вишневому саду,

як його вже докорчують і почують у тумані

ще грудне голодне щастя і таку ж малу біду.

ІІ

Пощезли і мисливці, й пироги.

Картини й ти – у домі над водою.

Буває в травні Лопань молодою,

з легкою гордовитою ходою.

Та смітники повзуть на береги.

Дратуєшся: добропорядний день,

що бісер подавав на кінчик голки,

помівся до «красуні-комсомолки»  – 

дрібний реалізатор з барахолки.

Але ж малюєш сад його пісень.

(Із книжки Ірини Мироненко «Каскадні сходи» 2008 року)

Сад пісень з велетенськими яблуками озвався в її роботі навесні 2024 року. Плоди такі великі, що нагадують атракціонні перешкоди для дітлахів, які принесли до саду повітряних зміїв. Найкрасивіші місця, де вони тріпотіли в моєму житті – харківський сад Шевченка і  берег моря в Коктебелі.

Поети і художники любили той куточок Криму у 80-х, коли письменницький будинок творчості біля підніжжя згаслого вулкана Карадагу ще оточувала тиша, наливалися кольорами бузки і гліцинії, а найближча дача якогось іменитого художника смішила естетично довершеною  табличкою з виразними літерами «Квартири ніколи не здаються».  Ми були там не разом, у різні місяці, але Ніні Коктебель  не сподобався. Товариство не підійшло чи пейзажі розчарували.  Не пригадую, щоб десь майнув у неї хоча б на етюдах мис Хамелеон  чи нудистки майже під горою, на якій похований  поет і художник Максиміліан Волошин. Вона не коментувала, а я не допитувалася.

Інші свята озивалися в серці. Чи не хотілося збиватися на тиражоване листівками й акварелями авторів курортних бульварних вернісажів – кам’яний профіль Волошина над затокою, планери над тодішнім Планерським, який ми всі називали все-одно Коктебелем.  

Більше значили для неї ті дороги й  місяці, коли молоді батьки забирали дітей – Ніну та її брата – і наймалися «на садки», тобто охороняти врожай. Матеріальна підтримка сім’ї, а ще свобода малим дітям бігати на волі. Звідти – любов до земних садів-плодів.

Художниця постійно брала участь у Луньовських читаннях Каразінського університету. Їх заснували на історичному факультеті, який свого часу закінчив Панас Федорович Луньов, сільський вчитель, керівник творчого шкільного об’єднання «Райдуга» і засновник Пархомівського художнього музею у Краснокутській громаді Харківщини. Ніна запропонувала, щоб кращі доповіді (дослідження, оприлюднені на  Луньовських читаннях) щоразу  відзначалися її подарунком – картиною.

Ось і 2025 року всеукраїнські читання (через війну – в онлайн-форматі) пройшли за темою «Музейні, бібліотечні та архівні сховища: історія, виклики сьогодення та інновації».

Звернімося до картини, що стала подарунком 2025 року.

Чому на свято радісних дітлахів з повітряними кульками везе сірий вовк  загрозливого розміру? Не запитаєш авторку. Можливо, в її харківському дитинстві на Журавлівці вовком під вікном чи взагалі залізним вовком не лякали, а був він вовчиком-братиком? І без будь-якої випадковості, а закономірно для  прифронтового міста на її етюдах останнього року життя харківці вигулюють собак. Звірі, птаство не домінували на роботах Ніни, але їхня присутність додавала радості й тепла. Хоч півень на руках дівчинки у «Барвах літах», хоч дике птаство поряд із жіноцтвом, яке чистить качани кукурудзи.

Вежа з мініатюрною фігуркою жінки, що дійшла майже до найвищого ярусу й завмерла між осінніх різнокольорових дерев і блакитних ялин.  Чи то вежа Вавилонська, що стала садом пісень? Або ж олюднення конструктивістської вежі Татліна, спраглого до «механізації мистецтва». Вежа Татліна проєктувалася 1919 року як монумент Інтернаціоналу. Вежу мали вінчати вже поширені у світі радіощогли, спеціальна система прожекторів проєктувала би на хмари спеціальний текст. Прагнення нескінченності й циклічності  не було матеріалізоване як помпезна споруда, натомість Володимиру Татліну приписують ніби й не авангардистський висновок:

«Природа будує краще за нас. Вона створює мудру і надійну конструкцію».

Зазирнула у хроніку війни. Що відбувалося третього червня 2024 року, коли створювалася робота Ніни Вербук «Шлях»? Бої в районі Вовчанська, удар по базі відпочинку неподалік від Дачного на Харківщині, ворожі штурми на Куп’янському напрямку. Місця, які не скоро зможуть написати любителі сонячних пейзажів.

Для однієї із своїх жанрових робіт мирного часу художниця обрала ринок із щедрими плодами (можливо, навіть придорожній, як колись на лісовій трасі під Ізюмом). Ізюмську гору Крем’янець із скіфськими бабами вона теж писала тепло й світло.

Дід художниці по батьковій лінії гончарував на Поділлі. На тому гончарському  дворищі Ніна побувала вже дорослою. Здивувалася, як багато різнокольорових черепків устеляють стежки з розбитого, недовезеного на ярмарок посуду.  Отож глеки її численних натюрмортів – уявні, з дідової майстерні, а не тільки зібрані у поїздках селами.  Та й квіти з автопортрету,  ніби стоять у невидимій глядачеві великій макітрі для вимішування тіста на короваї.

Спершу здалося, що на цій картині є завіса, але уважніший погляд відкрив мені краєчок картини чи просто натягнуте полотно для майбутньої роботи. За неї тримається художниця або ж зібралася повернути до нас, її гостей, написане нещодавно. Але зупинилася, замислилася. Та й швидше немає нікого поряд, бо гостям вона сонячно посміхалася, а тут задивилася та й мовчить. Так не хочеться у це вірити, але таки попрощалася. Щоб далі говорити тільки з картин.