«Очаг» Карабаса, «Кам'яний плащ» для ЗСУ та порятунок «принцеси» в Швейцарії

Капітан із кутка піднімає руку:

— Володимир Володимирович, а якщо ворог піде в наступ?

— А ми переклеймо банер на авіаносець! Головне — з приміщення не виходити й мобільний зв'язок не вмикати.

Більшість західних та українських медіа звернули увагу на те, що повноцінний Головний військово-морський парад у Санкт-Петербурзі та Кронштадті до Дня ВМФ у Росії знову скасували (вже другий рік поспіль).

Замість справжніх бойових кораблів на Неві, Путін нагороджував моряків та виступав у будівлі Адміралтейства на тлі... величезного банера із зображенням підводного човна. ЗМІ та соцмережі швидко охрестили це «парадом на тлі банера».

Пам’ятаєте казку про Буратіно, де на старому полотні в комірці тата Карло було намальоване вогнище з казанком, яке лише створювало ілюзію тепла? Здається, саме цим канонічним сюжетом надихалися в Кремлі, організовуючи День ВМФ.

Західні оглядачі відзначили суворі заходи безпеки в Пітері: глушіння мобільного зв'язку, перекриті вулиці та повну відсутність глядачів, через що свято виглядало закритим і відірваним від цивільних.

 Що воєнний злочинець Путін казав морякам за келихом шампанського?

Азійські та нейтральні міжнародні ресурси більше зосередилися на офіційній риториці Кремля щодо модернізації флоту:

Путін пообіцяв, що до кінця 2026 року флот отримає ще 21 корабель і судно, включаючи атомний підводний крейсер «Пермь» із гіперзвуковими ракетами «Циркон».

 

Проте західні військові оглядачі підкреслюють контраст між цими заявами та реальним станом Чорноморського флоту РФ, який здебільшого витіснений із кримських баз та змушений ховатися в Новоросійську.

Загальний консенсус іноземних оглядачів: сьогодні реальність змагається з абсурдом на рівних – від сюрреалістичних святкувань у Санкт-Петербурзі, де російський флот здувся до розмірів рекламного щита, до глобального геополітичного пасьянсу, де Україна передає «привіт» Ірану прямо на Каспії.

Розбираємося, хто насправді тримає ініціативу, куди ведуть геополітичні маневри та чому деякі одруківки описують світову політику краще за поважних аналітиків.

З моменту повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року характер війни в Україні зазнав кардинальних трансформацій. Британський журналіст та спеціальний кореспондент The Guardian Люк Гардінґ аналізує, на чиєму боці зараз перебуває стратегічна ініціатива (momentum) та як змінюється стратегія українського керівництва на тлі геополітичних зрушень.

Гардінґ зазначає, що стратегія Володимира Зеленського все більше зміщується від суто оборонних дій на лінії зіткнення до перенесення війни на територію РФ. Ідеться про масштабування системних далекобійних ударів вітчизняними дронами та ракетами по російській військово-промисловій і логістичній інфраструктурі, НПЗ та транспортних вузлах.

Хоча Росія продовжує чинити значний тиск на сході, витрачаючи величезні людські та матеріальні ресурси задля повільного просування, під питання ставиться довгострокова сталість цього темпу. Водночас Україна робить ставку на технологічність, асиметричні відповіді та максимальне подорожчання війни для Кремля.

Питання «в чиїх руках ініціатива» сьогодні визначається не лише ситуацією на полі бою, а й дипломатичним треком — зокрема, переговорами, сигналами з боку нової американської адміністрації та спробами Заходу вплинути на рамки можливих угод.

Британські аналітики доходять висновку, що війна увійшла у фазу складної динамічної рівноваги: Росія володіє тактичною перевагою в живій силі на окремих ділянках, однак Україна утримує стратегічну гнучкість за рахунок глибоких ударів по тилах ворога та адаптації військово-технічного сектору.

Видання The Economist у рубриці «запрошеної думки» порушує неприємне для багатьох європейських столиць питання: чи готові громадяни країн ЄС зі зброєю в руках захищати власні держави або союзників по НАТО, якщо ескалація з боку РФ вийде за межі України?

Європейські уряди стрімко збільшують оборонні бюджети, замовляють снаряди та важку техніку, але стикаються з головною прогалиною — людським фактором. Закупити сучасну зброю виявилося простіше, ніж переконати суспільство «благополучного Заходу» іти до армії.

Більшість опитувань у країнах Західної та Південної Європи демонструють низький відсоток людей, готових брати участь у реальних бойових діях. Якщо у Східній Європі та Скандинавії (де зберігається загроза з боку РФ та діє модель загальної оборони) рівень готовності високий, то в Німеччині, Італії чи Іспанії показники залишаються критично низькими.

Професійні контрактні армії Європи переживають системний недокомплект. На цьому тлі європейські політики все частіше обговорюють повернення до обов'язкової військової служби (за прикладом Швеції або Фінляндії), проте це наражається на спротив і нерозуміння з боку молоді.

У підсумку НАТО тримається не лише на технологіях, а й на готовності суспільства до жертв. Якщо потенційний агресор бачить, що європейські суспільства морально не готові до війни, закупівлі нової зброї не працюють як повноцінний запобіжник.

Як регіональні розбірки в Європі, на Близькому Сході та в Азії зливаються в один великий хоровод, пише оглядач Financial Times Гідеон Рахман.

Рахман зауважує: локальні війни перестають бути локальними. Світ стрімко складається у пазл нової «осі протиборства» (РФ, Іран, Північна Корея плюс китайський «сірий кардинал»). Якщо відправку північнокорейських військ у 2024 році Володимир Зеленський назвав «першим кроком до світової війни», то теперішній обмін люб'язностями між Україною та Іраном у Каспії — це вже впевнений другий крок.

• Морський бій у каспійській калюжі: Іран заявив про потоплення свого торговельного судна на Каспії, а Україна підтвердила: так, лупимо по військових вантажах, які везуть до РФ. Сервіс доставки «Шахедів» вимагає зустрічних заходів.

   

• КНДР на валізах: Пхеньян готується закинути Путіну ще до 30 000 солдатів — бо чому б і ні, коли в обмін дають передові технології та квиток із міжнародної ізоляції.

   

• Чарівний пінок для Трампа: Воювати з Іраном через Каспій для Києва — це ще й витончений політичний хід. Мовляв, дивіться, пане Трамп, ми тут б'ємося з вашими улюбленими ворогами теж, а заодно допомагаємо перекрити іранську нафту і маршрути в Росію.

   

• Пекін у ролі спостерігача: Китай нібито й не при справах, але чомусь дуже вчасно забезпечує Москву верстатами, мікроелектронікою та дроновими технологіями, а Тегеран — супутниковими знімками.

*Редакційне застереження: фрейдистська одруківка «просрахунки» замість «прорахунки» виявилася настільки точним описом дій цієї «осі», що рука не піднялася її виправляти.

Формального пакту про дружбу між «оссю» немає, але спільні інтереси творять дива. Головна мета цієї компанії — пришвидшити занепад Америки та закріпитися у своїх регіонах. Ну а сукупність амбіцій, апетитів і тих самих просрахунків великих гравців створює чудову перспективу перетворення звичайних регіональних конфліктів на глобальне шоу з непередбачуваним фіналом.

Військовий аналітик Sky News Майкл Кларк розібрав значення чергового кроку Лондона у підтримці України. Ідеться не просто про чергове постачання заліза, а про передачу інтелектуальних прав та технологій британської системи радіоелектронної боротьби (РЕБ) Stone Cloak («Кам’яний плащ»).

Це високотехнологічна система радіоелектронного придушення та маскування («плащ-невидимка» для техніки й позицій), розроблена для нейтралізації ворожих дронів, глушіння сигналів наведення високоточного озброєння та захисту об'єктів від повітряної розвідки.

Кларк наголошує: Велика Британія надає Україні не лише готові комплекси, а й інтелектуальні права на технологію. Це дозволіт масштабувати виробництво Stone Cloak безпосередньо на українських потужностях і адаптувати систему під зміни частот, які ворог постійно використовує на фронті.

За словами Майкла Кларка, Україна фактично перетворилася на світовий центр розвитку новітніх військових технологій. Британський «Кам’яний плащ» — це яскрава ілюстрація того, як характер підтримки України еволюціонує від разових поставок техніки до спільного високотехнологічного виробництва.

Швейцарська NZZ видала гостру аналітичну колонку про те, що майбутнє планети (і Європейського континенту зокрема) зараз вирішується не лише на традиційних полях битв, а й у серверних центрах Силіконової долини та Пекіна.

Події у сфері ШІ розвиваються так само стрімко, хаотично та безжально до слабких, як і сучасна високотехнологічна війна.

США та Китай жорстко поділили між собою лідерство у сфері штучного інтелекту. Їхні масштабні моделі, обчислювальні потужності та технологічні екосистеми диктують правила гри всьому світу. Це перегони озброєнь нового типу, де програш означає втрату цифрового суверенітету.

NZZ жорстко критикує Брюссель та європейські столиці за пасивність. Поки Вашингтон інвестує сотні мільярдів, а Пекін мобілізує державні ресурси, Європа захопилася надмірним регулюванням (AI Act) та бюрократією. Замість того, щоб створювати власні конкурентні моделі, Континент добровільно перетворюється на цифровий колоніальний ринок для американських та китайських гігантів.

У цій «новій холодній війні» фронт змінюється щодня. Якщо ти зупиняєшся або займаєшся лише описом правил замість нарощування власної сили — ворог чи конкурент миттєво займає твою територію.

Видання The Economist звернуло увагу на унікальний і водночас суперечливий юридичний досвід Бразилії. Країна ухвалила та активно застосовує найжорсткіші у світі закони проти расистських висловлювань і так званої «мови ворожнечі» (hate speech), перетворюючи образу за расовою ознакою на тяжкий злочин без строку давності.

Десятиліттями Бразилія плекала міф про «расову демократію». Проте останні роки маркують радикальний розворот: судова система почала жорстко карати за расистські висловлювання — від публічних заяв та дописів у соцмережах до побутових образ. За це загрожують реальні терміни ув'язнення (до 2–5 років) без права виходу під заставу.

Бразильський Верховний суд отримав безпрецедентні повноваження блокувати акаунти в соцмережах і притягати до відповідальності за висловлювання. Це викликає палкі суперечки між тими, хто бачить у цьому єдиний шлях захисту дискримінованих груп, і тими, хто вбачає ризики юридичного перегіну та цензури. Країна фактично стала головною «лабораторією» того, як державне примусове регулювання намагається змінити суспільство.

Швейцарське видання NZZ повідомляє про справжню юридичну та геополітичну сенсацію: Федеральний кримінальний суд у Беллінцоні ухвалив рішення закрити кримінальне провадження проти Гульнари Карімової — доньки колишнього президента Узбекистану Іслама Карімова, яку роками називали «узбецькою принцесою».

Швейцарська Федеральна прокуратура роками розслідувала масштабні схеми відмивання грошей та хабарництва у телекомунікаційному секторі Узбекистану, в яких Карімова виступала головною фігуранткою. Однак суд у Беллінцоні дійшов висновку про наявність нездоланних процесуальних перешкод та закінчення строків або недоведеності ключових епізодів.

Рішення суду ставить під велике питання долю заморожених у швейцарських банках активів (ідеться про суми у сотні мільйонів франків). Раніше частина цих коштів планувалася до повернення Узбекистану під контролем ООН, проте закриття справи створює новий прецедент для адвокатів Карімової щодо розблокування рахунків.

NZZ підкреслює: ця ухвала — дошкульне розчарування для прокурорів, які позиціонували справу Карімової як взірцевий приклад боротьби Швейцарії з міжнародною клептократією. Тепер швейцарська система юстиції вкотре наражається на критику через неспроможність довести до вироків справи проти високопосадових корупціонерів.

Читайте також:

Квантовий Левіафан під обгорткою The Economist: як за нашими спинами готують «угоду» з Кремлем

Якщо Ви хочете бути в курсі, про що пише світова преса, читайте наші щотижневі огляди щосереди.