Одна хвилина сімнадцять секунд П’єра Рішара були важливішими багатьох годин кінокомедій

Існують логічні чи не зовсім логічні пояснення, навіщо похмурому  на вулиці й усміхненому після домашнього застілля   населенню СРСР у 1970-х-80-х  активно показували французькі кінокомедії. В кінотеатрах і навіть на телеекранах. 70-ті з  політичними анекдотами і в’язнями сумління культивували у масового глядача любов до казки веселої і безтурботної. Казка про комунізм уже була зачитаною, хоча ще не до дірок, а ось казка чужого  кіносвіту   перемикала уяву від реалізму до романтичних утопій і розваг.  «Високий блондин у чорному черевику», «Повернення високого блондина», «Іграшка»    –  це мої шкільні й студентські роки. Їх могли дивитися за десятиліття, що майнули, десятиліття 5 поколінь наших співвітчизників – від прабабусь до правнуків. Фільми-довгожителі й головний  герой – теж відзначив уже 90-й день народження.

Це фото відкривало офіційну сторінку  французького актора і режисера  в день його ювілею. Ніяких іменинних офіціозів, лише нагадування про ті роки, коли Рішару було близько 40-а чи 40-плюс і фільми з його романтичними й довірливими невдахами збирали мільйони глядачів у різних країнах.

Наприклад, у СРСР 1976 року майже 30 мільйонів  охочих посміятися в темному кінозалі  переглянули «Повернення високого блондина в чорному черевику». Щоправда, лідером, точніше лідеркою того десятиліття була «Єсенія»  –  мексиканська мелодрама.  На високого блондина ходили не з таким ажіотажем, але мальовані від руки кінооголошення на клубі  заманювали безпрограшно: в головній ролі П’єр Рішар.

Повне ім'я актора  — П'єр Рішар Моріс Шарль Леопольд Дефе. Він народився 16 серпня 1934 року в родині текстильного промисловця. Але той був любителем гулянок і казино, швидко розорився й покинув дружину із трирічним сином. Виховував його дід по батьковій лінії – граф, який онука віддав у дешевий пансіон для дітей робітників. Хоча після вихідних хлопця привозили до школи на лімузині. Звичайно, ровесники цькували графського онука. Щоб  бути «своїм»  у шкільному товаристві, П’єр намагався смішити своїх ровесників. У нього виходило кривлянням та кумедними оповідками викликати сміх, що рятувало його від принижень.  Обрав акторську кар’єру, чим засмутив чи обурив, тобто добряче «підвів» родину. Тож ні на який стартовий капітал не розраховував. Підробляв у Парижі виступами в кав’ярнях-театриках,  кабаре і мюзик-холах. У театрі молодому Рішару не щастило = йому діставалися ролі другого плану. Слава прийде до нього значно пізніше.

16 травня 2010 року в Харкові, у саду Шевченка відбулося відкриття Алеї почесних гостей кінофестивалю документальних фільмів "Харківський бузок". І книжковий фест «Світ книги» на тих же алеях, і кінофест мали статус міжнародних, але орієнтувалися здебільшого на сусідів, які тепер ведуть активну війну на знищення України. Ось тому «зіркова  алея»  з відбитками долонь на невисоких стелах нагадує картинну галерею, де більшість картин опинилися на реставрації. Російські кінозірки, які активно підтримали війну рф проти України, точніше написи про дні їхнього перебування на кінофесті та відбитки долонь  закриті тканиною. Якщо корчувати і залишати лише Рішара та інших зірок французького кіно, від алеї буде асиметрична згадка. Та й написи скрізь – «Харьковская сирень», бо це доба правління Добкіна-Кернеса. «Сірєнь» процвітала від 2009 до 2013 року. Запрошувати до журі документальних фільмів та на творчі  вечори добкінці-кернесівці полюбляли москвичів. Головним щороку був хтось із  давно постарілих кумир глядачів. Наприклад, у травні 2010 року – 76-річний П’єр Рішар.

Червона доріжка на сходах Харківського  оперного, можливо, й  лестила  високому блондину, який давно посивів, і по таких доріжках находився за довге життя, але його цікавила  чи не  найголовніше презентація власного винного дому. Разом із Рішаром приїхало чотири сорти його вина, бо купувати виноградники й увічнювати себе на етикетках вишуканого вина – французька традиція.

Французька випічка в Харкові прижилася, а ось із винами  від кіноактора, щоб із постійним продажем – щось   не чула я про такий бізнес.              

П’єр Рішар у Харкові доклав руку до іншого – занурив її у рідкий цемент, щоб той відбиток  вмонтували у  невисоку стелу і вона  притягувала охочих помірятися долонями із знаменитостями.  У травні 2010 року на творчому вечорі зоряний гість розповів, що повезли його на околицю й навіщось оголосили почесним членом  гольф-клубу. Гольф має репутацію гри аристократів. Чи натякнули актору на його походження, чи  хотіли підкреслити: і ми, Химко, люди. Можемо без галасу й поспіху котити по газону крихітний м’ячик і на свіжому повітрі обговорювати свої фінансові та політичні оборудки.  Про своє членство в харківському гольф-клубі Рішар  пожартував (чи помстився про натяк на аристократизм його родини, що була колись не в захваті від  рішення сина стати актором):  «Не знаю, навіщо це почесне членство для них і для мене. Я не вмію грати у гольф. Якщо візьму до рук ключку, повибиваю всі шибки».

Якщо спорт аристократів (а в нашому випадку – українських олігархів) Рішар майже висміяв, то до виноробства ставиться серйозно.

Щороку він виставляє на продаж кілька десятків тисяч пляшок вина. Його експортують до Бельгії.

Актора називають веселим песимістом. Ось як він коментував свої пріоритети на зустрічі в Україні: «Спочатку жінки, потім вино, якщо вони мене не захотіли, а на третьому місці – мотоцикл – щоб податися від усього подалі». Кіно, вино і доміно – тріада розваг радянських чоловіків. Рішар  вважає, що кіно і вино схожі тим, що їх краще  смакувати в товаристві. «Задоволенням від них отримуєш у компанії з кимось».

І про хвилину 17 секунд із П’єром Рішаром. Стільки тривало відеозвернення французького актора до Путіна. 15 квітня 2022 року  він закликав припинити агресію проти України.

І кому це допомогло?! –  скажуть скептики. Але ж актор не промовчав.  Мені подобається його вислів: «У кіно й виноробстві все потрібно робити щиро».