Осінні «Мистецькі містки» знову допомагають захисникам. Перегук від Парижа до Харкова

Почну з відгуку про мистецьку і водночас волонтерську міжнародну онлайн-зустріч. Ірина Штерн (Німеччина, рідне місто – Харків) написала в соцмережах: «Дуже людяно, дуже світло, дуже різноманітно  – від метрів до початківців. Саме так характеризували учасники жовтневу зустріч на «Мистецьких містках», яка цього разу велася з «Українського літературного клубу» Парижа, а збір проводився на РЕБ для 34-ї бригади Херсонського напрямку. Чудовий проєкт, започаткований харків'янами, яких війна розкидала по всьому світу, важливий, як мені здається, і для тих, хто в Україні, і для тих, хто далеко від неї».

І який же Париж без поезії?! Тож епіграф позичаю з нової книжки одного з учасників «Мистецьких містків»  – харківця Олександра Бобошка.

Присутні, дай вам Бог і жита, і кохання!

Невдовзі я іще, можливо, забіжу.

Не дуже говіркий і дещо неохайний,

відклавши на колись набридлі справи хатні,

ступлю на цей поріг,

                                  промовивши: «Бонжур!».

Цей поважний автор грайливо віджартувався: «Не люблю цифру 13, тож у мене вийшла книжка «дванадцята біс»!»

Додам  для тих, хто  не зустрічався  із старими назвами шахт. Наприклад столітня шахта  у Донецьку, заснована 1925 року, називалася 17 і 17-біс.  Йдеться про додатковий або другий стовбур шахти. Викликати на біс – той самий корінь. Так само – двічі. Від латини, від англійської і французької мов.

Ілюстрацію позичаю у поетеси, перекладачки і культурної діячки Ірини Скрипак, яка народилася в Лозовій, навчалася у Харкові, до лютого 2022 року жила в Києві, а тепер її домівка  в Люксембурзі. Свою книжку віршів українською та англійською мовами Ірина цьогоріч представляла в різних містах Європи. Її назва «Медитації про самотність і любов».

Медитативне і написане з любов’ю завжди присутнє на поетично-музичних зібраннях "Мистецькі містки". Паризькими ведучими стали літератори –  харків’янка Тетяна Островська і киянин, який давно живе у Франції, Богдан Образ. Технічне забезпечення - Ольга Халепа.

Хто цього разу помістився на «містках»?

Очільниця «Українського літературного клубу» Оксана Мізерак розповіла, що  її громадська організація виникла в Парижі 2008 року заради популяризації нашої літератури у Франції.  Влаштовують зустрічі з письменниками, презентації українських книжок. Для мобільного сучасного світу уже не звучить фантастично: «Будете в Парижі – заходьте до нашого клубу». 

Від львів’ян почула таке. "Після повномасштабного вторгнення з творчого заціпеніння допоміг вийти твір нашої товаришки. Музика і поезія – це те, чим можна говорити, коли бракує слів». Але для звучання на «містках»  львів’яни обрали вдалий експеримент із класичним текстом. Прозвучала пісня па слова Лесі Українки «Невже» («Якби мої думи німії та піснею стали без слова, тоді б вони більше сказали, ніж вся отся довга розмова»). Рефрен «Невже моя пісня – не хвиля?!» ніби натякав і на швидкоплинність часу, і на магічність голосів, що поєднаються того вечора в просторі, залишаться записом на каналі, розкажуть про те, що  житиме, коли точність слів зникне, але щось спільне таки продовжить існувати.

Поет-урбаніст, автор  більше десятка віршованих книжок  Олександр Бобошко залишається в Харкові.

«Так геть понурість! Вище ікла, вепре впертий! За тебе небо допоможе розпростерте  дощем холодним по гарячих почуттях  чи першим снігом по жовтневій лиховерті.

Не смій і мріяти за пів життя до смерті, підбивши підсумки, здіймати білий стяг»

Сторінка пам’яті

2018 року з’явилася пісня на слова очільниці харківського літературно-музичного клубу «Апостроф» Лариси Вировець. Гітарна мелодія і виконання – від поетеси-бардеси, викладачки музики з Нової Водолаги на Харківщині Ірини Скриннікової.  Ірини не стало 2022 року. Тож запис звучав особливо болісно для тих, хто її знав особисто, а нині опинився в різних куточках Європи.

«Осінь спалює пристані та рятувальні човни.

Плюскіт хвилі та спеку із димом доносить до нас.

Ми гадали – заручники віку, любові, війни –

Що на все є свій час».

Протистояти тим, хто обмежує літературні дебютні конкурси віком вирішила авторка поетичних і прозових творів Олена Макарчук, Вона супроводжує «Клуб анонімних авторів» у Сумах. Один із її проєктів – конкурс «30». У грудні нинішнього року охочі автори віком 30+  зможуть приєднатися і надіслати Олені свою прозу. 30 текстів будуть наступного року видані спільнокоштом.

Поет, прозаїк, журналіст, а нині військовий медик із Хмельницького Михайло Цимбалюк бував у нашому місті ще не прифронтовому, у жовтні 2018 року, коли влаштовували  кількаденний міні-фест «Подільська осінь у Харкові».  2022 року як доброволець, який покинув роботу в Польщі й повернувся захищати рідну землю, знову потрапив на Харківщину вже у військовій формі. Довелося Михайлові Цимбалюку побачити й понівечені війною місця, де він у 90-х роках записував радіорепортажі із всеукраїнського журналістського фестивалю на Печенізькому водосховищі.

Під час прямого включення він, природно, не називав свою локацію. Читав вірші і говорив про таке:

«Якщо цікава моя рефлексія на нинішні події, то наступив час істин. Перша, банальна, багатьма озвучена: війна не закінчиться без тебе. Ця війна не закінчиться без нас, скільки б кому не було років. Інша справа – який ти. І тут потрібно собі давати звіт: аби перемогти у цій війні, закінчити її, треба припинити вестися на всілякі маніпуляції, не творити собі кумирів.

Доки в нас не буде паритету по дронах, озброєнню і співвідношення хоча б один до чотирьох у піхоті, бо зараз усе не на нашу користь, доти перемоги не буде. Головне і болюче – це особисто мій момент істини, до якого я дійшов давно, – із цією владою перемоги теж не буде. Вона легітимна у нас, але потрібно дати керівництво уряду національної єдності.

Нам дуже-дуже треба жить, який би вік не слався за плечима.

Окопи, шрами серед наших жит нам гоїти. І це причина,

що треба дуже-дуже жить, аби не гнули стреси втоми,

 бубнявіла від сили кожна мить і друзями ясніло вдома.

Харків’янка Наталія Сідларь-Дубова – вдова військового і мама двох синів, які зараз у війську. Пише прозу, волонтерить. Читала свою прозу і вірші.

«Знову побачити очі.

Стерти назавжди в них біль

Мрію. І знаєш, ти хочеш.

Просто у нас тут повір».

Людмила Горова, уродженка Хмельниччини,  як сама сказала, має синдром самозванки у літературних товариствах, бо її фах медичний. До поезії ставилася до поезії як психотерапії. Коли йшла деокупація Київщини, написала текст «Сію тобі в очі». Приступалася до нього місяць. Не було душевного ресурсу закінчити.  Він став піснею «Враже».

Прочитала Людмила й найновішого вірша з фіналом «Стріла себе ти, якщо уже вижила». Далі прозвучала пісня зі словами Людмили у виконанні гурту «Енджі Крейда». За три роки в неї – понад 28 мільйонів переглядів.

«Буде тобі, враже, так, як відьма скаже. Скільки в святу землю впало зерен жита, стільки разів буде тебе, враже, вбито».

«In principio erat Verbum. Україна: Поезія часу війни». Таке видання  з назвою із Біблії «Спочатку було слово»  (саме так звучить фраза латиною ) підготувало для України й франкомовного світу видавництво «Астролябія». Важливо, що є в ньому поети-фронтовики, зокрема, офіцер і поет із Харкова Олександр Лисак.

Людмила Горова – сусідка в антології воєнної поезії українською і французькою мовами іншої учасниці паризько-української зустрічі – поетеси, перекладачки Олени О’лір. Також є в поважному томі й інші учасниці «Мистецьких містків», занесені війною з Харкова до різних країн, - Люцина Хворост і Марко Терен.

Олена бувала гостею харківського літературного клубу «Апостроф». Прозвучали в ефірі її «Сонети Перемоги». Цикл почався ще 2019 року.

«І кожен з нас поранений війною.

І кожне серце – власне поле бою.

і битись до кінця належить нам.

І, може, через те, що ми ще й досі

На цьому лезі балансуєм босі,

І досі ще стоїть Небесний храм».

Молитовно-біблійні мотиви, чи точніше асоціативні перегуки з вічними темами можна знайти у поезіях харківського літератора Сергія Шелкового. Серед літераторів Слобожанщини він вирізняється прагненням  видати власні тексти окремими книжками європейськими мовами. Це вже ціла поетична бібліотечка, де більше десятка томиків. Задум автора успішно реалізують його друзі-перекладачі та харківське видавництво «Майдан».

Сергій Шелковий обрав для зустрічі й такі рядки:

«Бог на небі. Любов на землі. Видно край»

Вероніка Чернишева – студентка філологічного факультету Каразінського університету вийшла на зв’язок з харківської вулиці, де прочитала «Колискову для Харкова».

«Спи, моє місто…

Хай в унісон засинають з тобою

Діти твої, що чекають відбою».

На фінал за традицією прозвучало акторське слово. З Бельгії актор і волонтер Микола Мох прочитав  рядки Ліни Костенко: «А й правда, крилатим грунту не треба. Землі немає, то буде небо».

Чи такі вже ми крилаті під час війни? Краще не шукатиму відповіді, а процитую поета, який жив і помер в Луганську ще до всіх потрясінь і війн – восени 2011 року. Уродженець Сумщини, частий гість Харкова Іван Низовий.  Великий вплив на нього мав Адольф Романенко, поет із Балаклiї, з яким познайомився Іван у юності на будiвництвi цементного заводу. Зі спогадів поета: «Завдяки його увазi я рiс i формувався як поет. Це без найменшого перебiльшення. Це ж Адольф запевнив мене, що українська мова – моя рiдна, кровна, а не росiйська, якою я починав писати». 

Адольф Павлович Романенко керував літстудією при районній газеті в Балаклії. Школярем-літстудійцем був у нього свого часу й інший незабутній наш земляк, поет Анатолій Перерва.

Адольф Романенко, який помітив талант Низового і Перерви,  належав до шукачів правди і борців  із так званим «партійним переродженням». Брати Романенки, Адольф і Володимир  вирішили створити ліворадикальну нелегальну організацію, оскільки вважали, що КПРС перестала захищати інтереси трудящих і переродилася із революційної  на дрібнобуржуазну реакційну партію, намагалися свою програму передати через китайських студентів їхнім співвітчизникам-комуністам.

Восени 1964 року були заарештовані КДБ. За збігом обставин, наступного дня усунули з посади Хрущова. Нова партійна влада не була зацікавлена у міжнародному скандалі. Пишуть навіть про заступництво самого Мао Цзедуна. Братів Романенків після кількох місяців тюрми звільнили. Відтоді вони перебували під наглядом КДБ, що виключало для них можливість будь-якого продовження політичної діяльності.

Іван Низовий писав у розлогій автобіографії: «Лежать мої друзі хто де – у Воркуті, на дні Північного моря, у рідній Марківці на Сумщині…Адольф Романенко – у селі Червоний Оскіл біля Ізюма».

Нинішня зустріч «містківців» обійшлася без рубрики «Календар», тож я її компенсую згадкою в цій публікації про Івана Низового

Через річки спалили всі містки.

Домівка, друзі, задуми, умови... Змінити все?

 Не може бути й мови!

Скажете, що написано про інший час? Але в тому і є магія віршів, що читати їх або слухати можна, враховуючи власні обставини, тут і тепер. У кожного свої містки через роки. Особливо якщо це роки війни.  

Повністю зустріч  «Мистецькі містки»  можна послухати за посиланням:

https://www.youtube.com/watch?v=WzHZTR6Te30&t=143s

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.