«Отут четверо сестер і мама полягли». Пам’яті спалених у храмі Єфремівки взимку 1943 року

Втрати цивільного населення України у  Другій світовій війні були значно більшими, ніж її втрати на фронтах. Гітлерівські окупанти спалили разом із мешканцями 250 сіл. У  концтаборах і гетто, а також в інших місцях масового знищення загинуло 5,5 мільйонів людей.  Близько 2,5 мільйонів полягло на фронтах.

Майже три мільйони  гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві. Близько двох з половиною мільйонів осіб були з України. І ще одна вражаюча цифра: втрати українського народу у війні становили за різними джерелами 40-44 відсотки від загальних втрат Союзу. Додайте ще й сталінські репресії, депортації, примусові переселення часів  світової війни і зрозумієте, чому в 1941 році Україна мала близько 42 мільйонів населення, а після перемоги  залишилося  трохи більше 27 мільйонів.

2010 року я збирала як радіожурналістка матеріали про села Харківщини під час світової війни. Обирала хоча б одне село із кожного району. Перечитувала різні джерела, зв’язувалася  з представниками місцевого самоврядування, записувала спогади чоловіків і жінок, які пережили нацистську окупацію в рідних селах. Ось так потрапила й до Єфремівки тодішнього Первомайського району, а нині – село Олексіївської громади Лозівського району. Поблизу цього села бере початок одна з найбільших приток Дніпра – річка Оріль.

Доїхала до єфремівців  навесні, коли вже при дорозі в селі вибрикували ще зовсім малі білі козенята. Позаду залишився вказівник «Київська Русь». Літери були розміщені вертикально, ніби прив’язували  подорожніх  до степу, яким колись пливли-гойдалися у сідлах воїни князя Ігоря. Уже вдома перечитала «Слово про полк Ігоря».

«Смутен сон приснився Святославові. Укрили мене, каже, з вечора чорним запиналом на ліжку тисовому. Черпали мені синього вина, з отрутою мішаного. Сипали мені перли великі. А вже в моїм теремі злотоверхім покрівля розвалена, з вечора до ранку самого сизокрилі ворони крякали».

Цей переспів «Слова»   –  ніби про втілення страшних снів маленької Єфремівки в лютому 1943 року.

За один день полягло старих і малих  разом із сусідньою Семенівкою  865 душ, в тому числі  233 людини спалили гітлерівці у сільській церкві.

На стелах меморіалу не вказані роки  народження й смерті тих, хто не повернувся з фронту і кого замордували в рідному селі, але прізвища повторюються. Ось цілий рід – 21 людина з прізвищем Марченко. 13 – Постол, 11 – Фомичови. І далі – Шевченки, Токовенки, Солдатови, Кухтінови.

Василь Якимович Кухтінов був 2010 року головою ради ветеранів сіл Єфремівка і Семенівка. Він розповів:

Від початку війни я був у селі, на окупованій території. Я 1929 року народження. В 41-ому пішов на фронт батько (він був головою колгоспу), в 43-ому – брат. Обидва не повернулися. Чотирьох сестер і маму розстріляли німці в лютому   43-го.

І пішло життя самостійне. Як кажуть, у власному соку виховувалися троє братів. Наймолодший, 1937 року народження – доктор наук, професор геології. Середнього брата немає вже.

Я тут все життя працював. Відбудовували і будували. Дитсадок, криті токи для зерна. Тепер як бачу, що розвалили,  – душа втроє згортається.

 

Як же загинули мама і сестри? Мабуть, числа 15-го в лютому 1943 року сюди заїхав дивізіон. Майор Пайпер. Мене навіть із київського КДБ про нього пізніше допитували.

Варто додати до цих спогадів, що в юності Іоахим Пайпер був ад’ютантом рейхсфюрера Гімлера. Єфремівка – не єдине місце його злочинів. Спалені села Західної Європи, розстріляні американські військовополонені. Коли потрапив у степи під Харковом, йому не було ще й 30-ти. Власне 60-річчя Пайпер пережив, зміг виправдатися перед судом – свої дії пояснив міркуваннями військової дисципліни знищення беззбройних людей. Правда, його смерть у Франції 1976 року оточена міфами.  Пишуть навіть, що нациста живцем спалили у його маєтку. Інші публікації про те, що був знайдений обгорілий труп. Руки стискали зброю.

Згадує Василь Кухтінов.

«Налетіли їхні літаки, скинули щось схоже на зброю. А наступного дня літак німецького генерала привіз. Сів літак із ним біля церкви. Наші солдати відступали. Але побачили німецького генерала, спробували його з кулемета дістати. Поранили. Ось за це Єфремівку й Семенівку спалили.

17 лютого почали з хати в хату обходити Єфремівку. Ми були вдома, зайшло двоє. Нас вигнали, ми й пішли до знайомої сім’ї у Семенівку. Тільки прийшли, як у вікно кинули нам гранату. І почали стріляти. Мені куля в коліно потрапила, друга шию обпекла. Брат був поранений. Отам мої сестри і мама й полягли. Наймолодша сестричка – півторарічна,  народилася, коли вже батько був на фронті. Їй куля розірвала живіт. Вона ще тиждень промучилася й померла. Залишилося нас троє братів. А з тих, кого не достріляли й не допалили у Єфремівській церкві, вижило кілька хлопців. В одного руки обгоріли. Мабуть, і немає вже нікого з них, бо не тут жили. Отак наше лихоліття й пройшло.

Василь Кухтінов продовжує розповідь.

Війна людей тримала, здавлювала,  ще у 60-х жили ми погано. Якось привезли в село копчену рибу. Потім питали один в одного: «Вам дісталося? Та ні! Ми ж у полі були,  не застали». Але все-одно з піснями з поля йшли. І зимові свята разом відзначали. Хто курку принесе, хто холодцю, а ще пиріжків, капусти, огірків. Так і гуляли.

Василь Кухтінов надовго виїздив із рідного села тільки на армійську службу. Згадував, що будував за Уралом шахти для ракетних установок. Але де ті секретні місця – не знає. Цікаво сказав: «Дорога туди безпам’ятна».

1953 року повернувся додому, до братів.

«Оце б усе описати. Та коли?! Вже й зошита завів, але тільки два рядки й написав».

Довго просили єфремівці, щоб побудували меморіал пам’яті спалених односельців. Але в Союзі вже була Хатинь, спалена у березні 1943 року разом із 149 мешканцями, перетворена зі своїм вражаючим комплексом на обов’язковий туристичний об’єкт всього Союзу. На цьому тлі історія з Харківщини виглядала для радянських ідеологів нахаращенням випадкових трагічних фактів.

Аж 2006 року на кошти Південної залізниці було відкрито меморіал з новим храмом.

Церкву освячено на честь великомученика Дмитра Солунського. Від часів  середньовіччя сприймався християнами  як  захисник рідної землі й воїнів, бо загинув за віру, пронизаний списами.

Кухтінови – Фекла, Фросина, Катерина і Лідія, мама їхня Анастасія Іванівна були пронизані кулями в лютому 1943 року.

«Бог у рай всіх  прийняв за пекельні їх муки». Це напис на меморіалі Єфремівки.

Є визначення війни  «каталог грубих помилок». Як же хочеться, щоб це каталог  для України нарешті не примножувався.

 Читайте також:

Газетна вирізка від зниклого без вісти історика Едуарда Зуба нагадує про трагедії