Пам’яті взводної «мами», журналістки і активістки Ніни Немировської. Історичні фото

Великі християнські свята для того й існують, щоб  згадувати не лише тих, хто  був до нас у роду, без кого ми б не народилися, а ще й тих, без кого у своєму житті були б інакшими. Хто не просто впливав власним прикладом, а й тихо, без публічної метушні, реально допомагав. Такою для мене залишається Ніна Григорівна Немировська. Це мій перший Великдень без її посмішки в голосі, без світлих ідей – про кого ще розповісти  слухачам-читачам.

Промайнув її  березневий день народження. Березіль  іншим примножив сподівань, а тим, хто знав і шанував Ніну Григорівну,  додав жалю, що залишилися без неї.

Щоб ця розповідь-згадка написалася, мені допомагали дві жінки – донька Ніни Григорівни Тетяна і подруга від років  ще просвітницько-мітингового виборювання незалежності Марія Михайлівна Луговенко. Вдячна їм сердечно за численні фото, на яких є Ніна Григорівна та історія не лише її особиста, а й Харкова та загалом України.

Село Червона Нива  (після 2016 року – Вікторівка) Богодухівської міської громади Харківської області заснована, як засвідчує історична довідка, 1928 року. Тому нива й червона. На тих землях  в роки голодомору активно  фабрикували проти селян  так звані «колоскові справи», тобто за крадіжку колгоспного майна  могли застосувати й найвищу міру покарання – розстріл. За пом’якшуючих обставин  вирок змінювали  на 10 років ув’язнення з конфіскацією усього майна.

Наприкінці 1980-х років навіть з офіційних трибун письменники заговорили про голод 30-х років ( зокрема, й перший голова Українського фонду культури Борис Олійник). У харківській філії фонду свого часу працювала  Ніна Григорівна.  Комуніст Олійник на всесоюзній  партконференції у Москві 1988 року, згадуючи про сталінський терор,   неочікувано сказав:

«Оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937 року, треба з’ясувати ще й причини голоду1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія».

Тоді й почали обговорювати активісти, що потрібна  «Біла книга» про чорні діла  30-х років.

Коли до «червононивців» приїхав творчо-журналістський десант із Харкова, у селі мешкало майже пів тисячі людей. Цікаво, що чоловіків усього на десяток менше, аніж жінок. Можливо, саме до жіночої аудиторії зверталася тоді молода громадська активістка з Харкова Ніна Немировська. Ніколи не чула її з майданних трибун, але уявляю легко на сцені  в сільському клубі. Могла говорити про гірку історію, про відродження української церкви і перспективи самостійного господарювання на рідній землі. Та й у залі – знайомі літератори Валентина Овод ( на фото праворуч від Ніни Григорівни), Леонід Курохта і Володимир Верховень (другий і третій від лівого краю на знімку). До речі, в тому селі тепер є громада вірян, які перейшли до ПЦУ.

Саме Ніна Григорівна познайомила мене з  вірянкою, яка співала у 1920 роках в хорі Миколаївського собору  Харкова, Вірою Андріївною Сурковою. Разом з Ніною Григорівною гостювала в салтівській квартирі у цікавої довгожительки, яка яскраво й зримо описувала далекі роки, собор, зруйнований не так через перешкоди  для руху трамваїв, як із міркувань ідеологічних – дорога з Раднаркому в тодішній столиці радянської республіки вела прямісінько під сходи собору, а він ще й належав УАПЦ. Віра Андріївна  застала й напис біля вівтаря «Боже великий, єдиний, нам Україну храни!»

Коли емоції переповнювали, а в кімнаті зависала тиша, Ніна Григорівна не нав’язливо, а навпаки   –  дуже доречно додавала й своє запитання-уточнення. І розмова пливла далі. Уже дорогою додому Ніна Григорівна  на мої слова про її чітко й виразно додані репліки  сказала, що працювала свого часу на районному радіо. Звідти – увага до дикції, мовних акцентів і чіткості лаконічної думки.

Харків для неї це ще й бібліотечна робота. Мало кого серед людей цієї професії можу назвати, щоб так знали й любили саме українських авторів різних епох, стежили за новинками харківських літераторів, приятелювали з ними, як, скажімо, Ніна Григорівна - з Олександрою Ковальовою і Валентиною Овод.

Майже в усіх, хто жив у Харкові у 80-х роках є фото вуличних фотографів. Частіше вони «ловили» перехожих біля "Дитячого світу" й міськради, де кам’яний моноліт увиразнював постаті тих, хто зосереджено кудись поспішав  і не звертав увагу на людину з фотоапаратом. Але ось після дощу (он як на фото виблискує камінь під ногами!)  мить була  зупинена майже на тролейбусній зупинці.  Така гра слів і дощинок. 

Це тодішня площа Радянської України (нинішній майдан Конституції). Ще стоїть паркан, за яким будують станцію метро «Історичний музей».

Тож знову до історії.

У серпні 1990 року  на Дніпропетровщині й Запоріжжі відзначали 500-ліття запорозького козацтва.  Народний Рух, Товариство української мови імені Шевченка – головні організатори. За різними підрахунками урочиста хода в Запоріжжі зібрала від 300 до 500 тисяч. Це була одна з найбільших масових акцій в новітній історії України.

Від пам’ятника Шевченку в Харкові й вирушали тоді слобожани.

До речі, пам’ятник Івану Сірку в Мерефі Харківського району, з якою він пов’язаний, відкрили аж навесні 1993 року.

Серед головних журналістських робіт Ніни Григорівни   – «Незламні герої»  –  книжка-посвята танкістам. 

Саме майбутнім танкістам вона викладала українознавство, українську мову  і писала книжки про бойових офіцерів, які були її курсантами.

Капітан Олександр Лавренко, командир танкової роти, уродженець Лозової Харківської області (Герой України – посмертно, прожив 31 рік, загинув у бою за Піски на Донеччині 2014 року).

На рік раніше за Олександра Лавренка закінчив Танковий інститут нинішній командувач Сухопутних військ ЗСУ, генерал-майор Михайло Драпатий. 

З того ж покоління Герой України, полковник  Євген Межевікін.  Після початку повномасштабного вторгнення очолив зведену тактичну групу «Адам» (це його фронтове псевдо). Брав участь у боях на Київщині, у визволення тимчасово окупованих територій Харківщини.

Вони писали з Ніною Григорівною твори-роздуми про Україну,  дискутували про історичні тонкощі й слухали поетів, яких часто запрошувала їхня викладачка до Танкового інституту. Залишилися рукописи її лекцій, публікації про історію медицини на Харківщині, капеланів і армію. Коли вже не викладала, працювала журналістскою в «Медичній газеті», редакторкою у видавництві. І постійно матеріально й морально підтримувала своїх випускників. Пишалася ними, як рідними.

Цивільну жінку відспівували 2024 року капелани в Івано-Богословському храмі Харкова.

Хай у спогадах і на фото буде вона молодою.

Із розповідей Ніни Григорівни

«На великі події в нашому селі на Миколаївщині у печах обов’язково готували картоплю із м’ясом, голубці. Усе у великих чавунних казанах. Навесні бабуся випікала голубів із тіста, а взимку – бублики. Найсмачнішим був борщ, зварений у печі.

Мені пощастило мати двох дідусів і бабусь, тож печей на Миколаївщині було для мене кілька. Нас, дітей, по черзі відвозили гостювати. Печі  великі. Одразу вмощувалося 5, а то й 6 дітей. Ось село Калинова. Ми розкошуємо на печі вдень, а ввечері бабуся читає нам книжки. У запічку пахнуть сухі трави, лікувальне зілля. Під піччю штандари – так називали пусте місце для великих казанів. Пекли білі паляниці на дріжджах із хмелю, а ще вертуту".

Вертута. Рецепт від Ніни Немировської

Тоненьке тісто. Розкачується кілька коржів. Перемазується, залежно від посту. Якщо піст – лише мастять трішки підсоленою олією, а скоромна вертута – із сиром або шкварками. Хто як уподобає.  Коржі накладаються один на один (5-6), поступово скручують, перекручують і роблять круглий завиток. Печуть у печі. А потім чи з молоком, чи зі сметаною або і так споживають.

Перед випіканням хліба напроти вогню в печі пекли перепічку на сніданок. До випічки хліба ще довго, а сім'ю треба годувати, то брали з діжі тісто, розкачували корж і випікали. Разом із хлібом готували пироги. А на Різдво  –  книш і калачі.

У Трудолюбівці, в іншого діда, бабуся на Великдень пекла в печі багато пасок – для всіх дітей і онуків великої родини.

Над піччю був комин, де складали необхідні речі. У весільних піснях він згадується.

Існував ще літній варіант печі, щоб у хаті було не жарко влітку, то у дворі зводили таку піч або літню кухню.  У мами в Новокостянтинівці, окрім печі, була лежанка, яка і зігрівала, і лікувала. Мама моя ще до 2000-х років пекла хліб і пиріжки саме в печі. Весь секрет печі й лежанки – у рудій глині. Вона має лікувальні властивості.

Тепер лише пам’ять гріє».

Навмисно не уточнювала, що за подія зафіксована цим знімком. Медитація? РУНвірівська молитва? Чому перед учасниками лежить газета чи бюлетень із виразним словом «Молодь» у назві? Відповіді не вирішували чогось кардинального для цих спогадів. Але притягував жест Ніни Григорівни. Коли більшість рук піднімалися, ніби ловити якісь сигнали чи самі про щось мовчки сповіщати  всесвіту, то її долоні означали мимовільне чи й свідоме відсторонення від дійства.

Ніби й нам у день сьогоднішній хотіла сказати: «Облиште, не марнуйте часу й зусиль  на дрібне. Не вихваляйтеся зробленим і мене хвалити не варто».

Дякую за все, Ніно Григорівно. Пам’ять таки гріє.

Слухайте також:

«У мене було 9 взводів». Подкаст «Градусник» пам’яті Ніни Немировської, яку відспівували капелани