Пам’ятник поету-солдату двічі споруджували у Валках за радвлади

«В ярмо дурниць та клопотів дрібних» українську літературу ХІХ-ХХ століть запрягали державна ідеологія і головна похідна від неї  – шкільна програма. Революційне ярмо наші класики тягнуть ще й досі. Причому не в сенсі  гуманістичного перевороту, а саме того, революційно-ленінсько-сталінського. У сучасній Україні знаходять епітет «борець за громадянські права», але нездоланне «борець» продовжує супроводжувати Івана Франка і його сучасника та знайомого за листуванням із сибірського заслання Павла Грабовського.

11 вересня 1864 року  у паламаря Арсена Грабовського в селі Пушкарному Харківської губернії (тепер Грабовське Сумської області) народився син, охрещений Павлом. Хлопчику малювалася священника. Можливо, навіть у рідному селі.  Охтирська бурса, Харківська духовна семінарія. Але ж семінаристу потрапила до рук політична література. У Харкові активно діяли адепти народницької таємної організації «Чорний переділ». Йому сподобався не терористичний, а  просвітницький (культурницький) напрямок роботи. Стати священником із антиурядовими, антиімперськими поглядами Грабовському не судилося. За поширення забороненої літератури його виключили із семінарії та заарештували. Далі – три роки під наглядом поліції, життя в селі. Нагляд зняли, молодик знову подався до Харкова, де зумів влаштуватися коректором до газети «Южний край». Самоосвіта, літературні спроби й знову – таємні політичні захоплення.

Не забуваймо, що тодішня російська імперія постійно вела так звані «визвольні війни» заради нових територі своєї присутності й впливу, тож існувала загальна військова повинність для поповнення лав новобранців і їхньої участі в численних походах. За законом 1876 року  служба починалася у віці 21 року і мала тривати 5 літ. Отож саме такого солдата прагнули зробити з колишнього коректора у піхотному полку.

Восени 1885 року Грабовський  потрапив на службу до Валок.

Валки кінця ХІХ століття  зафіксовані  на листівках, які зберігаються у місцевому краєзнавчому музеї. До  наших днів не вцілів той храм, повз який ходив солдат Грабовський.

Ось тут варто розмасштабувати, чому  образ бородатого змарнілого чоловіка в шинелі наопашки мав розповідати у ХХ столітті про  борця за кращу долю народу. Згадаймо, що Грабовському виповнився 21 рік, бороду він носив вже у засланні. Радянська монументальна пропаганда  нав’язувала  саме такі  змарнілі й обтяжені думами  візуальні образи  українських письменників, рано постарілих «молодших братів»  палких революціонерів з Пітера і Москви. Особливо нудними масками були барельєфи. Літературу плачів і страждань кільком поколінням в Союзі РСР хотілося залишити пошвидше за шкільним порогом.

Наступний монумент на місці військових казарм, майже на березі великої водойми з лебедями спорудили вже 1990 року.

«За в’язнем  в’язень одстраждає,

Але настане легший час, –

І добрим словом спогадає

Потомок вільний мертвих нас».

Павлу Грабовському випало  прожити  всього 38 років.  Коли він потрапив до Валок, світ  бурхливо розвивався й змінювався.  Поблизу Штутгарта, в Німеччині відбулося перше випробування  чотириколісного екіпажу з бензиновим двигуном.  Такий прадідусь майбутніх авто розвивав швидкість до 15 км/год.  Німецький інженер Готліб Даймлер отримав патент на мотоцикл («візок для верхової їзди з гасовим двигуном»).  Діюча модель була продемонстрована в листопаді того ж року.

Важливість інженерних кадрів розуміли на українських землях, що входили до російської імперії. Восени все того  ж 1885 року в Харкові було відкрито Технологічний інститут. Нині — Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут».

До США із запізненням на 10 років дісталася з Європи Статуя Свободи – подарунок від французького народу до 100-річчя  американської революції.

Різні джерела по різному переповідають  причину повторного арешту солдата Грабовського. Схиляються до версії, що він заступився за несправедливо покараного рядового, а у відповідь пережив ув’язнення. Слідство з’ясувало, що він продовжував поширювати відозви народників, підтримував контакти із «Чорним переділом». В’язниця у Харкові та заслання до Сибіру. Ось там уже прийшли висновки: «Рідна мова на чужині ще милішою стає… Закликаю до праці… в мові українській …мусимо бути європейцями на грунті українському».

«Багацько в нас було працівників пера,Та щось малі, проте, лишилися здобутки». Рідко цитують цей афоризм Грабовського. Мовляв, викликає песимістичний настрій і не відповідає дійсності. Натомість цитують найслабші пафосні його строфи із майже суцільними дієслівними римами.  Або рядками на зразок «Мов ніж, вража скрізь стогін мужика».

Виснажливий клімат, а головне – усвідомлення, що побачити рідний край швидше за все не вдасться,  забрали останні сили.  

Павло Грабовський помер у Тобольську 12 грудня 1902 року від туберкульозу. Похований, згідно із заповітом, на кладовищі поруч із декабристами. Із 38 років свого короткого життя 20 Павло Арсенович провів в ув’язненні й засланні. Наполеглива самоосвіта, англійська, німецька, французька література, листування з Борисом Грінченком допомагали певний час витримувати такі випробування.  Підготував, але  не встиг видати збірку перекладів “Хвиля”.

Символічно, що першу біографію поета й громадського діяча  випустила українською мовою друкарня училища глухонімих у тодішній імперській столиці Санкт-Петербурзі. Навіть освічені його співвітчизники  воліли жити за приказкою: «Мовчи, глуха. Менше гріха».  З мертвого українця уже виписувався ескіз «борця за світле майбутнє в єдиній сім’ї братніх народів». 

Особисто мені найцікавіші листи Павла Грабовського. Один із них вартий цитування на ювілей рядового в сірій шинелі. Він –  про українську, пригодовану імперією,  еліту минулого: «Не за віру батьків і не за «неньку Україну» боролося високе українське шляхетство, а за панування свого стану на Україні, і змагалося вирвати те панування з рук поляків, і інших «ворогів»; не за Україну, а за свої «привілеї» боролося і козацтво, що виїжджало на шиях поспільства і з презирством на його дивилося». Лист довгий і гіркий.  Одна ж фраза з нього — ніби й до нас адресована: «Треба  одкинути той туман, химери та нісенітниці, якими наші письменники обмальовують колишню й сучасну Україну».

Село Грабовське на Сумщині було атаковане  24.02.2022 в перші хвилини Лютої війни. Саме таке визначення  – Люта війна  трапилося мені  в мережі. О 05.13 російська армія обстріляла прикордонний пункт «Грабовське». Важко писати про нинішню ситуацію в колишньому Пушкарному. Залишається знову цитувати  того, хто в Пушкарному народився 160 років тому:

«Сміле слово – то наші гармати, смілі вчинки – то наші мечі».