Печі під відкритим небом, під водою, кабиця степова і розмальована лісова

Очікувала, що серед тривог і холодів прості історії зігріють багатьох. Відгуки на подкаст про піч були такі цікаві, що зібрала їх в окрему публікацію.

Найстрашнішими фото Світової війни мені в дитинстві здавалися знімки із згарищ, на яких від хат позалишалися тільки печі з коминами. Білі серед чорноти горя. Нинішня війна значно страшніша, нещадніша. Тому й зраділа історії, у якій уціліли під Харковом і господарі, й хата з розмальованою піччю, яка більше ста років живе під лісом. В ній і зараз зимують, у печі печуть хліб, а з комина світяться й досі не злинялі півник та курочка. Їх намалював друг господаря, фотокореспондент Валентин Усов 10 років тому, коли ще війна тільки вилупилася, ніби з підкинутого яйця дракона.  

До відгуків почала шукати ілюстративні фото і натрапила  на ось таку історичну пам’ятку.

Князь жив у Межирічі під Острогом. Нині це Рівненська область. Княжий палац поблизу Троїцького монастиря слугував і оборонно-захисною фортецею. Він був зруйнований за часів Хмельницького. Від княжої резиденції залишилася велика піч заввишки 9 метрів. За описами вона була під відкритим небом, щоб у люті холоди зігрівати охорону палацу. Дах існував і раніше, а бічні проходи взимку закривалися, щоб довше зберігати тепло. Коли князь Януш влаштовував бенкет, ця піч чудово слугувала для приготування мисливської здобичі. Над вогнем на рожнах оберталися цілі туші впольованих тварин.  

Можна знайти описи, що  посередині печі ставили  великий чан, в якому варили смолу. То вже щоб вилити на голови нападників із високих оборонних мурів. У мирні часи це місце пристосовували під кузню. Інших подібних конструкцій від 17 століття на території України не збереглося. Незвичну піч включили   до переліку пам’яток архітектури національного значення.

Від 2020 року село Межиріч, де колись спорудили  незвичну піч,  входить до складу Острозької громади. Шкода, що майже поруч, в Острозі, мені випало побувати у 90-х роках, побачити Острозький замок, а про піч ніхто з місцевих і не згадав.

Поняття «національне значення» звучатиме холодно й порожньо, якщо не втримаємо цінності родинного. Іноді – просто в пам’яті, а хтось і реально зігріється біля оновленої печі своїх предків. Ось як написав Валентин Усов.

«Із споминів. Розмальовував у друга піч у старій дідовій хаті під лісом. За маленькими віконцями студила вітром зима старезні стовбури дерев у саду, немов людей заблукалих. А в хаті дихала своїм лагідним теплом у мої груди відроджена піч, яку топили три дні тому. І я відчував щасливу мить вдячності цієї великої цегляної, але все-таки живої споруди – серця родинного затишку». 

«Я зателефонував другу, поцікавився його справами і почув: «Зараз піч розтопляю. Вчора хліб пекли, трішки пізніше перешлю фото».

За 10 років півник і курочка трішки закіптюжили свої крила, але красу зберігають. Стережуть і хатнє тепло, і страви, які, звичайно, відрізняються від приготованих у міських умовах. Про це писали мені слухачі й слухачки подкасту.

Літераторка, математик за фахом Надія Позняк (Суми)

«Згадалося дитинство. І кіт на печі, і я... і баба піч протопили... Піч у хаті голова. Як оті реберця з печі, так і сало в чавунці  –  ніяка електроштука не зрівняється. Ніби все було майже щойно, а реально давно. Дякую за теплу розповідь».

Журналістка і видавнича редакторка Ніна Немировська (Харків)

«Помандрувала з вами в дитинство на  піч, на лежанку. Аж тепліше стало на душі».

«На великі події в нашому селі на Миколаївщині у печах обов’язково готували картоплю із м’ясом, голубці. Усе у великих чавунних казанах. Навесні бабуся випікала голубів із тіста, а взимку – бублики. Найсмачнішим був борщ, зварений у печі.

Мені пощастило мати двох дідусів і бабусь, тож печей на Миколаївщині було для мене кілька. Нас, дітей, по черзі відвозили гостювати. Печі  великі. Одразу вмощувалося 5, а то й 6 дітей. Ось село Калинова. Ми розкошуємо на печі вдень, а ввечері бабуся читає нам книжки. У запічку пахнуть сухі трави, лікувальне зілля. Під піччю штандари – так називали пусте місце для великих казанів. Пекли білі паляниці на дріжджах із хмелю, а ще вертуту.

Вертута. Рецепт від Ніни Немировської

Смачна вертута! З борошна. Тоненьке тісто. Розкачується кілька коржів. Перемазується, залежно від посту. Якщо піст – лише мастять трішки підсоленою олією, а скоромна вертута – із сиром або шкварками. Хто як уподобає.  Коржі накладаються один на один (5-6), поступово скручують, перекручують і роблять круглий завиток. Печуть у печі. А потім чи з молоком, чи зі сметаною або і так споживають.

Згадала. Перед випіканням хліба напроти вогню в печі пекли перепічку на сніданок. До випічки хліба ще довго, а сім'ю треба годувати, то брали з діжі тісто, розкачували корж і випікали. Разом із хлібом готували пироги. А на Різдво  –  книш і калачі.

У Трудолюбівці, в іншого діда, бабуся на Великдень пекла в печі багато пасок – для всіх дітей і онуків великої родини.

Над піччю був комин, де складали необхідні речі. У весільних піснях він згадується.

Існував ще літній варіант печі, щоб у хаті було не жарко влітку, то у дворі зводили таку піч або літню кухню.  У мами в Новокостянтинівці, окрім печі, була лежанка, яка і зігрівала, і лікувала. Мама моя ще до 2000-х років пекла хліб і пиріжки саме в печі. Весь секрет печі й лежанки – у рудій глині. Вона має лікувальні властивості.

Тепер лише пам’ять гріє».

Авторка прози, колишня вчителька Тамара Шевченко 

(Миколаївщина, нині Італія)

«Дякую за цікавий подкаст, який допоміг поринути у спогади. Ледве-ледве пам’ятаю літню кухню старої хати і піч. Бачу на ній малепньку Тамару на якихось ряденцях. Ці спогади з’явилися лише зараз, через 50 років. Ще мали кабицю у дворі. Щоб влітку варити кашу свиням, собі варення, різні консервації. Аж не віриться, що це було так давно».

Цей знімок із фб-групи «Нематеріальна культурна спадщина Миколаївщини», яку веде Віктор Мних, поширили вісім тисяч разів.  З таким рекордом не може позмагатися навіть старе фото жінки в українському вбранні теж із території, що нині входить до складу Миколаївської області.  Ось такий інтерес до майже зниклих атрибутів сільського побуту – печей хатніх і тих, якими користувалися у дворі.  На Харківщині вони також існували, доки у затишних куточках садиб не поступилися місцем мангалам.

Кабиця у південних степах

Як пише Віктор Мних, «ще у 70 тих роках доволі часто такі печі траплялися на селянських садибах нинішнього Вітовського району. Палити влітку піч у хаті, коли надворі +35 С,  дуже незручно. Переважно кабиці будували у садку, робили навіс, який покривали очеретом. Вже за моєї пам'яті навіси були покриті переважно шифером. Нам відомо, що навіть у 80 роках минулого століття кабиці будували спеціально для весілля чи проводів до війська. Кабицями називали виключно печі збудовані надворі».

Можливо, це  звуковий перегук, а можливо, й значно більше. Кабиця – майже капище.  Спеціальне місце, вівтар для жертвоприношень (треб) та поклоніння язичницьким богам, святилище з ідолами.  Ось що таке древнє капище. Піч для наших предків теж була,  ніби хатнє божество.

Поетеса Світлана Луцкова (Волинь, нині Італія)

«Затишно і від голосів, і від спогадів. Піч у нашому сільському домі складав мій батько. Він не був професіоналом у цій справі  (директорував у школі), але пам'ятаю, як їздив купувати вогнетривку цеглу, щось читав, креслив, задумливо походжав перед відчиненими дверями літньої кухні. Врешті, коли справу було зроблено, новеньку піч побілено й принесено першу в'язанку дрівець, ми із сестрою були розчаровані страшенно: нам не дозволили вилізти на піч! Ні того пам'ятного разу, ні згодом. А ми ж хотіли, як у казці! Туди можна було дістатися лише спираючись на чавунну плиту, припасовану поруч, а це було не зовсім безпечно».

Рогачем не так просто гарячий чавунець  із печі дістати. Фото із особистого архіву Оксани Лозової. 2018 рік

Поетеса Оксана Лозова (Львів)

«І я виросла у такій хаті діда-баби на Львівщині. При п’єці, де завжди була тепла страва, впритул до печі стояла лавка, де можна було й посидіти, й навіть полежати. Але то не була піч, на котрій спали, як на Чернігівщині, звідки моя мама. І борщ, і картопля, приготовані в такій печі в чавунці, мали особливий смак».

«А ще пахло завше сухими грушами, яблуками, насінням. Ми з мамою гостювали у наших родичів 2018 року. Нині вже у її рідному Берестовці нема нікого з близьких. Війна забрала.  На знімку хата наших родичів.

На Львівщині, у Неслухові, є піч, яку дідо спорудив, – не даю розібрати».

Журналістка і письменниця  Валентина Сторожук (Вінниця)

«Для мене сільська піч   –  то цілий Космос. При чому, була не одна. Бо спочатку ми жили в одній хаті, а потім батьки звели іншу. А ще були печі в обох бабів/дідів, у яких я «виводилася». 

Письменниця, освітянка, мама трьох дітей Наталія Грайворонська (Харків-Німеччина)

Печі з хутора Румунія  за один км від рф

«Послухала на одному диханні ваш подкаст. У моїй пам’яті дві печі: одна в селищі Одноробівка Золочівської громади Богодухівського району (на жаль, спочатку час, а потім і війна остаточно знищили хату). Піч топилася дровами, мала велике жерло. У запічку взимку та восени грілися діти після тривалих прогулянок. Жар не вистигав добу, якщо зранку добре протопити. Я застала грубку і велику стіну від печі. Стіна прогрівала сусідню кімнату дуже добре. Грубою при мені користувалися для тепла, пекли паски та пироги. Усе інше готували на газу. Це зробили для мене, бо я перебралася з маленькою донечкою (один рік) на свіже повітря і ходити кудись далеко по дрова не могла. Чоловік тоді щоліта комбайнерив, і я його не бачила «до буряків». Коли приїздили свекри, то завжди запікали рибу. Існувала ще літня кухня, там теж була грубка, але зовсім маленька. В літній кухні завжди залишались на ночівлю родичі свекра. За спогадами, в літній кухні теж варили варення, робили консервацію, щось сушили... Свекруха піч білила. Хоча сама міська жителька, вона розмовляла з тістом перед тим, як поставити його підходити, потім уже пектись.  Останні кілька років свекри жили вже в іншій хаті. Теж зробили там піч, обклали кахлями. Навіть перший рік великої війни не хотіли покидати хату.

Другу піч, абсолютно іншу, модифіковану, красиву, обкладену кахлями, я побачила на Поділлі у  Оксани Гладкої. На півдні Вінничини дійсно часто трапляється, що частина печі йде до однієї кімнати, а інша має вигляд комину. Піч, яка запам'яталася, зігрівала ванну кімнату і вітальню. Отака вона була велика.

У кількох хатах селища Буша (тієї самої, що у Старицького) та навколишніх сіл так само облаштовують по-сучасному печі. У хаті вишивальниці Галини Стерницької була розмальована піч геометричними узорами. Розмальовував її брат Федір.

 Є у мене і давній вірш, присвячений слобожанським одноробівським хатам, що притулилися на хуторі Румунія (колись після Другої світової там селили полонених румунів). На жаль, в літо перед вторгненням, живими були лише два димарі... Ще вісім хат заросли по самісінький дах кущами та в'язами. Ще дві були перебудовані «під цивілізацію». Тож процитую дві строфи з того вірша:

Хата під стріхою, на жаль, без’язика,

Гамір і гомін далеко живуть.

Плаче під небом самотня каліка,

Очі не бачать, як діти ростуть.

Час не повернеш і сльози безглузді.

Хата вкраїнська іде в засвіти.

Мазанка, клуня, повітка чи кузня

Вже не «колиска», лиш етномотив. 

Бойовий медик, письменник, журналіст Михайло Цимбалюк (Хмельницький, нині на фронті)

Піч у покинутій хаті помирає останньою

«15 років, з 2003 до 2018, ходили Дністровським водосховищем між Поділлям і Буковиною на весельно-вітрильному ялі. Різні села бачили. Частину нотаток з тих мандрів видав книжкою «Весла  –  на воду».  

«Печі, чи як там ще мовлять «п'єцу»  уваги не приділив (на літо ж усе припадало). Але от знаєте, це найстійкіша частина традиційної сільської хати. Вона продовжує жити навіть після того, як хата осяде, розсунеться і розлюсується. І тільки за два-три десятиліття умирання покинутої хати залишається глиняний горбочок на місці печі. Така собі кукса відмерлого вогнища життя».

Поет і журналіст В’ячеслав Романовський (Харків)

«Про піч кожний сільський мешканець завжди говорить з приязню і теплотою. Авжеж і я, і мій брат Валентин і сестри Алла і Рая любили батьківську хату у селі Піски-Радьківські і, звісно, обожнювали піч».

ПОТАПЦІ

Не хліб підсмажений, не грінка –

Сухар цвілий на пам’ять йде…

Моя матуся – мудра жінка –

Їх берегла на чорний день.

Вона окрайчики збирала,

На комин клала чи на піч.

Моя матуся добре знала

Голодних літ холодну ніч.

Як споночіє, прийде з праці

Натомлена, та ж несумна.

 -Несіть сухарики! - Потапці!!!

 - Як вміла готувать вона!

Відмочить у водиці трохи,

Додасть олійки. В міру – сіль…

О ті напівголодні роки,

Коли наїдку тільки-тіль.

Нам смакував гарбуз печений,

Узвар на юшці з буряка.

І лиш на свята – хліб свячений…

Хто ж буде часу дорікать?

Одні новий світ лаштували,

Щоб іншим він вогнем горів,

Бо ще не раз ми куштували

Потапці з цвілих сухарів.

 *** Батьківську хату, мабуть, продамо –

Як брат помер, в селі рідні не стало.

Але у снах йдемо туди, йдемо,

Де нас ніхто не кидав на поталу.

Де ми зростали, пізнавали світ

 З добром, любов’ю в клопотах і праці.

Честь знали і дідівський заповіт –

Жили, як всі, не в розкошах й палаці.

Батьківська хата… Скільки в ній тепла,

Пісень, казок і спогадів дитячих!

Садочок цвіт вишневий застила

І завмира, немов сльоза гаряча.

Згадалась піч духмяних паляниць

І комин, на якому грілись часто.

Розтануло у сяйві полуниць,

Картоплі, молока дитяче щастя!

А зрідка годував вишневий клей

Із стовбура й калачики дозрілі…

Все там, де хата – роду мавзолей,

Де ми тепер лиш гості посивілі.

 Слухайте  також: Подкаст «Градусник». Піч у хаті – що вівтар у церкві