Перегук віршів і картин слухав Берестин

Публічна бібліотека Берестинської міської ради стала місцем зустрічі з новим виданням і першим показом картин, створених Наталею Скринник переважно до повномасштабного вторгнення.

Катерина Яківна сказала:

«Щоденники відчуттів у віршах і картинах поєдналися, щоб люди зрозуміли, як  важко після миру переживати дні, що ведуть до чогось страшного. Але в цій книжці дуже багато світла. І воно перемагає жахіття».

Спілкування доповнили відео-вітання з різних країн. В осінньому Берестині зазвучав весняний Мельбурн. Звернення-поздоровлення записала віце-президентка Світового Конгресу Українців у Східній. Південній, Південно-Східній Азії. Океанії та Африці, голова Союзу Українок штату Вікторія (Австралія, Мельбурн), засновниця Літературного клубу " Мальви" і авторка книжки  «Життя по той бік Землі» Наталія Пошивайло-Таулер.

Літераторка зі Львова Оксана Лозова, авторка передмови, яку вона назвала за рядком Ірини Мироненко «Є любов і війна. Інше все  –  антураж» процитувала один із віршів збірки. Він написаний під час тотального відключення електрики на Харківщині в останній день 2022 року:

***

За що піднімемо горілку на кизилі,

при свічці, що між нами на столі?

За лебедів і ластівок в екзилі,

щоб світ і наш, і їхній уцілів.

Щоб зниклі після мороку знайшлися,

вціліли, як пустельне джерело.

Як за століття виліпило лиця

по-іншому хоч місто, хоч село.

Хай довго будуть сад і рід при силі,

в нічному небі – місяця вергун.

І щоб не кров – горілка на кизилі.

На той рік, на різдвяному снігу.

Співачка і авторка пісень, віршів і есеїв, перекладачка, учасниця міжнародного арт-проєкту «Мистецькі містки» Люцина Хворост  надіслала з Варшави міні-огляд збірки, підкреслила співзвучність текстів і художнього оформлення.

Поетеса Людмила Живолуп ( Київ) сказала: «Якби було створено поетичну карту світу, саме завдяки таким віршам і картинам  на цій мапі Харківщина світилася особливо яскравою цяточкою. Колиска – символ початку. Тож цікавого і радісного продовження».

Літераторка з Харкова, а нині воєнна біженка і волонтерка  Наталія Грайворонська записала відео в парку Гете, на березі річки Шпрее, яка тече і через центр Берліна, і через Котбус. Саме в Котбусі мешкає Наталія з дітьми.  З її поетичного побажання:

«І записати свіжий стосик мрій».

Анотація збірки «Колиска для Бога» інформує:

У збірці реалії фіксовані щоденниково, щоб повсякденні деталі через роки зберіга­ли відчуття трагічного, але й прекрасного часу. Бо він уже прожитий саме так. Вірші як самопорятунок. Ірина Мироненко на­ родилася і живе під Харковом, довгий час працювала на обласному радіо, що привчи­ло до репортажного лаконізму й достовір­ності у римованих текстах також. Вдивляй­теся у картини Наталі Скринник, написані переважно 2022 року. Вам відкриється Хар­ківщина.,

У збірці вміщено статтю, ілюстровану цим автопортретом.

Розбавити фарби морською водою, але не слізьми

(про авторку художнього оформлення книжки)

Скотч  виразно перекреслив мирний простір. На жаль, буденний для більшості віконний «декор». Так прокоментувала молода художниця Наталя Скринник свою роботу із воєнного циклу. Назва незвична – діалогова: «День 83-й. – То наш летить? –  Хтозна...». Відлік повномасштабного вторгнення ерефівських армій на територію України. Хаотичний, але емоційно виправданий щоденник художниці – олією на двп. Деревоволокнисті плити за іронією історії почали виготовляти за сто років до нашої широкої війни. Пресувати суміш деревних волокон і спеціальних добавок під високими температурами заходилися  тоді у США. Межа зими-весни 2022-го різко підвищила попит на двп у Харкові – місті недавнього навчання Наталі та її рідному Краснограді Харківської області. Вибиті вікна затуляли саме цим матеріалом.

Кожна картина випускниці Харківської державної академії дизайну і мистецтв  – із життєвою передісторією. Наталя вивчала не просто сучасний графічний дизайн, який можна втілити в інтер’єрах, святкових банерах дня міста і книжковому оформленні. Історія світової культури, освоєння різних технік доповнювали родинні знання, спадщина із вишитих сорочок і рушників,  генетична пам’ять мистецької сім’ї Скринників, у якій батьки й двоє доньок мають художню освіту. Василь Васильович і Наталя належать до Національної Спілки художників України, беруть участь у колективних виставках, влаштовують і власні. Їхні роботи є в колекціях і музеях України та інших країн,  де батькові й доньці випадало брати участь у пленерах. Найчастіше вони бажані експозиційники у Красноградській картинній галереї.  

Наприкінці лютого 1922 року клопотаннями  відомого художника-земляка Порфирія Мартиновича заснували в місті краєзнавчий музей. Картинна галерея як прибудова з кількох великих залів з’явилася пізніше, стала втіленням  ідеї районного керівника, художника  Володимира Красюка, до речі, хрещеного батька Наталі Скринник.

100-річчя краєзнавчого музею планували відзначити на межі лютого-березня. Уже розташувалася в залах родинна виставка  Скринників, 23-го розвішували останні роботи. Але далі було не до вернісажів. Спішно  розбирали й везли картини додому, на стару красиву вулицю неподалік від залишків козацької Більовської фортеці. Повітряні тривоги, невтішні новини з Харкова, де вже палала Північна Салтівка, погнали Скринників до погреба.

 Так з’явився олійний автопортрет на двп Наталки з батьками на тлі полиць із консервацією. «День 2-й. Повітряна тривога». Тривалий час таким було повсякдення багатьох. Вітаючи із Великоднем, перепитала Наталю, чи вона не в Польщі, де була неодноразово на пленерах. Натомість  художниця надіслала мені відео, змонтоване із кадрів-фрагментів традиційного випікання  пасок у печі. Упізнала ту Скринниківську піч, бо  гостювала після відкриття у Краснограді Наталчиної виставки, бачила незвичний дім, де є і піч, і ошатний, із старими кахлями камін. Уціліло багато ліпнини, яку господарі реставрували. Скринники зберігають фото колишніх власників дому. За тими знімками відтворили декор на стелях. Будинок 1907 року. Його спорудив місцевий пічник Литовченко.  Він будував печі й каміни по всьому Костянтинограду.

Наталя дописала, що друзі-поляки  кликали до себе , зокрема, до вивченого вже й писаного-фотографованого Нижньосілезького воєвоодства, під  Вроцлав, але вона вирішила залишитися вдома з батьками. Той період зафіксувала інша робота воєнного циклу «9 днів у підвалі». 

Це історія Наталчиних родичів із Малої Данилівки. Селище примикає до Харківської окружної дороги. Напряму від кордону з рф – 30 кілометрів. Місця інтенсивних обстрілів і масових руйнувань. Родина з немовлям переховувалися  у підвалі власного будинку в Малій Данилівці, 9 днів від початку війни, потім дивом вибралися звідти до  Скринників, кілька днів перепочили і рушили далі.

На мою думку, це найсильніша картина із воєнного циклу: підвал, молода мама годує дитину, а її з ложечки напуває чоловік. Бабуся телефоном присвічує подружжю. Ковдра у квітах аж світиться в центрі композиції, ніби це одяг Матері Божої. Художниця вважала роботу незакінченою, бо не прописані бетонні стіни, нахаращення речей. Але потім вирішила так і залишити – не святе сімейство під час війни за наші цінності й святині.

За циклом 2022 року можна буде відстежувати ще одне масове волонтерське заняття – плетіння маскувальних сіток. «День 111-й. Сезон зелених суконь». Різнобарвний одяг спершу фарбували. На маскувальні сітки пішли навіть реальні вечірні сукні.

Художниця розповіла: «Коли 2014-го починалась війна, і брат із Хмельниччини пішов добровольцем, ми час від часу, «ночували» на вокзалі, щоб із ним о 2-й ночі побачитися (потяг Київ-Костянтинівка стояв у нас 2 хвилини. І такий дисонанс був: вдень все звичайне мирне, ніхто особливо не переймався, бо війна десь далеко, і ніби не про нас. А вночі потяги туди з добровольцями, назад – з пораненими... Ми, аби не проспати потяг, допізна плели на кухні маскувальну  «кікімору», а вже потім поспішали на вокзал».

Інтерес до старших облич – одна із Наталчиних творчих особливостей. У таких рисах більше читається, та й дитяча неприхована безпосередність часто проступає крізь зморшки. «Цікава турецька бабуся» (полотно/акрил. Пленер Бодрум, 2020 р.) Квітуче дерево ховає в затінку вікно. Там відхилила фіранку жінка в темному і стежить за тими, хто стежить за нею, точніше її деревом. Цвіт і старість, тіні й сліпуча молода біла стіна, як біле вітрило. До такої картини хочеться писати неспішну новелу, не обов’язково із щасливим фіналом, але насиченим сюжетом.

Дизайн, оздоблення стін Красноградського фізкультурно-оздоровчого комплексу – одна з монументальних  робіт Наталі, коли стояти на риштованні доводилося на висоті кількох метрів, щоб  «затанцювали»  козаки-борці у червоних чобітках і червоних шароварах, проступив силует козацької фортеці, що була колись на місці нинішнього Краснограда. Багатометрові складні банери до Дня міста – теж її робота.

Красноград увічнений Іваном Сенченком у «Червоноградських портретах». Ще один уродженець тих місць Леонід Первомайський написав: «Я хочу бути терпким, як яблуко,

Зелене яблуко з твоїх садів.

Червоноградщино, де я блукав,

Де при дорозі я сидів».

Про різні дороги випадало говорити  з художницею.

Із розповідей Наталі  Скринник.

«Згадується Греція, де пощастило малювати поряд з метрами – моїми викладачами Харківської академії дизайну і мистецтв. Замість розчинника іноді використовувала воду Егейського моря. Потім – українські Карпати.

Щодня бачили, як вкривається Говерла то хмарами, то туманом. Пощастило на різну погоду. Далі – традиційний польський пленер. Мене туди щороку запрошують. Поляки вже кажуть: «То ти їдеш з дому додому». Коли вивчила польську розмовну мову, їхня культура стала ближчою  до мене.

Ми на пленері  мешкали в будинку пілігримів напроти базиліки, яку я вже згадувала. Дзвони монастиря  замість будильника. Моя кімната мала вихід на дах. Я перелазила з вікна і працювала на повітрі. Малювала.  Мене бачило багато туристів, які відвідували базиліку. Я була додатковим арт-об’єктом (сміється).

Вийшов кілька років тому альманах «Красноградські етюди». Перший і другий випуски оформленні фрагментами моїх колажів, які повторені на міських буклетах. Колажі розроблялися для Слобожанського ярмарку, а зараз – як декорація у залі засідань міської ради.

У красноградському буклеті є герб, який створював Василь Скринник, мій батько. Це була його дипломна робота. Три язики синього  полум’я газу (символ головного видобувного багатства району)  дуже схожі на тризуб. Герб ще з радянської доби. Батько говорив, що то підсвідомо вийшло, не було спеціального рішення. Інтуїція.  У моїх проектах теж обов’язково українська автентика проходить. Родиною збираємо колекцію вишиванок, кераміку. Хочу донести до сучасників, що давні традиції можна інтерпретувати, використовувати по-новому».

«На землі є ще досить любові, щоб врятувати цю землю і людей, що живуть і будуть жити на ній». Це рядок із прози уродженця Краснограда Леоніда Первомайського. «На землі є ще досить любові»  звучить ніби назва до нової картини Наталії Скринник. І хай на ній вже не стоятиме жодна тризначна цифра  для означення дня із календаря повномасштабної  війни.

Весна 2023 р.

P. S.: Перечитала ці рядки 2025 ро­ку. Вирішила нічого не змінювати. Війні пов­номасштабній вже більше тисячі днів. Місто Красноград восени 2024 року перейменува­ли на Берестин (бо на річці Берестовій).

P.P.S. Збірка «Колиска для Бога» залишилася з автографами  авторок у Берестинській бібліотеці, а її електронна версія  невдовзі буде безкоштовно доступна  в Інтернеті.

Фото з події Марії Чумак