Перехід на душевну ощадливість пропонує нова книжка Олександра Бобошка про відчуття Харкова

Назвати поетичну книжку одним влучним словом можна по-різному. «Трави»,  «Борозни»,  «Верховіття» і «Чорнотроп»   Василя Мисика –  ніби рух у природі, частиною якої є людина.

«Вересень», «Медобір» Володимира Свідзінського, який намагався в поезії дистанціюватися від страшної дійсності 1930-х, обирати елегійний і медитативний  тон. 

Можна вчинити майже скандально,  як Павло Мовчан на початку  60-х, коли виніс на обкладинку, ніби простягнув на долоні чи навіть жбурнув молоде «Нате!»

«Смереки. «Потоки» –  це вже 80-ті, магічне та історичне бачення у Василя Герасим’юка.

Християнська (ширше – біблійна)  лексика, православна обрядовість з народним тлумаченням зустрічаються в різні століття у назвах книжок різних авторів.  Згадуються поети-харківці межі ХХ-ХХІ століть: Анатолій Перерва, «Чистий четвер»,   В’ячеслав  Романовський «Благовіст».

Багатозначно, з іронічною посмішкою у примружених очах підбирав однослів’я до своїх віршів Тарас Федюк (Одеса-Київ-Одеса): «Халва». «Цеглина», «Виднокрай». Новий рукопис він уже представляє в соцмережах як «вибрана любов, що зветься «Авісага». Біблійна красуня Авісага зігрівала в старості царя Давида.

Тарас Федюк коментує свою нову книжку:  «Проєкт був майже готовий давно, ще до війни. Потому я все чекав Перемоги, але коли розміняв восьмий десяток  –  зрозумів: можна і не встигнути. Словом, 250 сторінок чистої любові од віршів глибоко печальних до іронічних і самоіронічних».

***

 «ми зустрінемось в києві мила.

похеривши правильне правило здвоєних стін

нам і однієї стіни вистачає для всього…

хрест-на-хрест вікно не заклеїм рукописом бо

немає часу розрізати рукопис на пасма».

Ділити «на пасма», тобто на цитати будемо нову книжку харківського видавництва «Майдан», названу  Олександром Бобошком «Заговини». Він  перегукується з Тарасом Федюком в пошуку однослівної назви та анттипафосної фнтонації. Інженер-радіоелектронник за фахом і поет за світозаписуванням обрав дуже точно для нашого часу затяжної війни слово, яке щодня не почуєш, –  «Заговини».  Воно тяжіє більше до церковно-народного календаря, ніж до Святого письма.

Заговини – це  останній день перед початком посту (Різдвяного, Великого), коли ще дозволено їсти скоромну їжу (м'ясо, молоко, яйця). Це день для духовного та фізичного приготування до постування.

У автора нової книжки «заговини»  –  життєвий період. Карнавал молодості минув. Попереду постування старості – емоційне, фізичне, можливо, й любовне.

Закортить у полон чарівних листопадових лип,

що завдовжки – від сірих небес до землі золотої.

І захочеться трохи вологи. І трохи імли.

 Але  то про Ісуса, а не про кожного з нас відоме світові понад два тисячоліття: «Смертію смерть подолав». Перемога після страждань. Поет-харківець відвертий:  «Невчасні та гіркі мої розмови з Богом».

Чи судили колись переможців

                                                  (за певних обставин,

після їхніх прогулянок

                                     знівеченими містами)?

Vae victis — латинський вислів, який дослівно означає «горе переможеним».

Ситуація вже не біблійна, а з римської історії та літератури.

Римляни програли галлам. Запропонували викуп, щоб вороги залишили місто. Галли вимагали золота. Під час зважування римляни виявили обман з гирями, але галльський лідер кинув на терези свого меча й заявив,  що переможець встановлює умови та вигукнув «Vae victis». 

 «І добре, що потир

наповнений не вщерть.  А заговини – завтра.

Смаколикам не час?

                              Ніхто й не сперечавсь!

Літургійна чаша для освячення вина (потир)  згадана доречно, на перший погляд. Але той, хто сповідується сам собі, римуючи нові строфи,  або читачам, які їх пробіжать поглядом, не приховує:

Та якщо уже зовсім відверто:

                                                ні піп, ані пастор

не дають мені відповідей

                                          на питання болючі.

А усяка залежність

                                нагадує чимось кріпацтво;

заяложені тези щоденні

                                        доводять до люті.

 

Неволя у павутині заяложених тез посилюється непевністю життя у прифронтовому місті.

У передріздвяне  дещо депресивне (чи пригнічене)  існування   активніше вписується потреба  дому, бажання світла і тепла.

Іноді О. Бобошко навмисно вдається до чиновницького канцеляриту: «квітень надав нам тепло», ніби  йдеться про надані субсидії.

Поет помічає найменші зміни в повсякденні великого міста. Без табличкових і мапових  топонімів, а за сленговим «метро до «Гертруди» (тобто героїв труда)  вгадується його і наш рідний Харків.

***

Черга на червоно-чорний бус...

Рік тому такої не було тут.

Люди повертаються: голота й

хто усе життя

                     заможним був.

...Ось і я. В руках велика торба.

Втиснутись, напевно, маю шанс.

Довжелезна черга на автобус –

натяк  на майбутній  ренесанс.

Автор має шанс втиснутися у спогади про літо – «найгеніальніший винахід Бога».

Бо тоді не просто  «руки та губи забарвлені ягідним соком», а  здається, що навколо  «все моє: спориші та зорі».

Раювання під зорями – оманливе.

«Як же хочеться моря! Так довга дорога.

Як же хочеться щастя!  Напевно ж, не ближче».

Деякі тексти перегукуються для  мене із книжкою поета із Люксембургу Піта Гьорольда «Карусель Одеси», який вірші про Україну писав після читання чи перегляду новин з  російсько-української війни: «Нашу Землю принижують до непридатного до життя місця».

Але той, хто до війни значно ближче, тобто Олександр Бобошко нещадніший у деталях:

Майбутній Час ховає в рукаві

убивчий кольт і плитку шоколаду.

Невдовзі хтось конатиме в крові,

а хтось, наївшись, котика погладить.

Сльози та кров –

                        отака цьогорічна Вербна.

Топче віслюк десь на Сході

                                           земну поверхню.

Чим ближче до фіналу книжки, тим більше передбачуваних образів на тлі пізньої осені чи вже хурделиці. Й не притаманне раніше авторові або мною не помічене:

«…хто там насправді спасе і помилує нас,

за котрими широкими кроками

старість женеться?»

***

Повз мене біжать мотивовані.

(Такі досягають мети!).

Лиш я з цього місця намоленого

 нікуди  не прагну  іти...

Заговини – це не про розставання із смачним і веселим життям, не про гупотіння широких кроків старості за плечима,

***

Ця зима не триватиме тисячу зим;

як усі попередні, розтане й вона.

Той, хто рук не опустить, не буде чужим

на цім святі життя, подарованім нам.

Притуливши до серця зів’ялий листок,

намалюй собі,

                      як святкуватимеш «сто»...

Тут уже не іронія, а тиха посмішка між рядками, яким щиро бажаю примножитися новими книжками в нових роках. Хоча поки що не лише в поета отакий стан:

***

Ти закляк.

                І замисливсь: іти? Не іти?

І чекаєш,

               допоки нарешті

                                         розвидниться.

Час від часу Олександр бере участь в Харкові  у мистецьких зустрічах з читанням віршів і піснями. Іноді й сам заспіває. Як і вихід книжки «Заговини», на 2025 рік припала ще одна його творча робота. Це текст «Українське АДАЖІО. Молитва за воїнів».

Слухати тут:

https://www.youtube.com/watch?v=h38rL7gVkD8

14 березня 2025 року відбулася прем’єра на ютубканалі .

Виконавиця - Тіна Світлячок Автор слів - Олександр Бобошко Композитор - Ремо Джадзотто

Із коментарів до пісні.  «Дякую за вірш своєму неймовірному однокласнику з Харкова».

«Вдале поєднання монументального музичного твору із сучасною тематикою».

«Щиро вдячна за пісню,  без сліз неможливо слухати...чекаю звістки про сина».

За однією з версій, автором славнозвісної композиції є біограф Альбіноні, професор історії музики Ремо Джадзотто (1910–1998). Вважають, що Джадзотто написав "Адажіо" сам, але видав твір за працю композитора епохи бароко, дослідженню творчості якого присвятив життя.

За твердженням Джадзотто, п'єса є реконструкцією, що заснована на фрагменті нот, знайденому на руїнах бібліотеки в Дрездені, знищеної авіацією союзників наприкінці Другої світової війни.  

Містифікація Ремо Джадзотто присвячена пам'яті жертв Другої Світової. «На жаль, настав час нашої скорботи за жертвами Третьої неоголошеної»,  – читаємо в описі  української варіації.

Ось фрагменти із реквієму. Слова Олександра Бобошка: 

 *** Вшануймо душі чисті полеглих за Вітчизну...За Бережани й за Держпром, за Дністер і Дніпро вмирали кращі, а світ пропащий все лякався і блід, все марнів і малів, не знаходячи слів. Притисну руку до серця: Дай же, Боже, їм сил! Допоможе й Твій Син їм вціліти всім. Всім нашим...