Перша таємна кампанія впливу Росії: переконання США купити Аляску

«Громаду» зацікавила його стаття на цю тему в POLITICO, яку ми пропонуємо до уваги наших читачів.

 Для багатьох американців торгівля зовнішнім впливом виглядає як сучасна загроза. Але іноземні режими намагалися вплинути на американських політиків протягом століть, починаючи з перших днів існування американської республіки.

У середині 19-го століття США пережили свій перший великий скандал з іноземним лобіюванням - і, можливо, найвпливовіший до 2016 року. Саме тоді царська Росія, сподіваючись розвантажити гігантські замерзлі простори Аляски, розробила схему маніпулювання Вашингтоном, щоб змусити його купити територію, яка насправді нікому не була потрібна. Це спрацювало. Мало того, вона встановила правила гри, які інші диктатури, включно з майбутніми урядами в Кремлі, будуть прагнути наслідувати.

Одразу після Громадянської війни офіційні особи США шукали можливості об’єднати країну. Одним із порятунків від розколу нації була територіальна експансія. На думку деяких американських чиновників, якщо США зможуть завоювати або захопити нові землі, можливо, вони зможуть ігнорувати свої внутрішні суперечки, принаймні на деякий час

Державний секретар Вільям Сьюард був найвидатнішим прихильником розширення. І він стверджував, що один регіон, зокрема, надає ідеальну можливість не лише покращити глобальне та економічне становище Америки, але й ще більше з’єднати роздроблену країну: це - Аляска.

У той час величезний простір, який ми зараз знаємо як Аляску, був колонією царської Росії. Корінні жителі Аляски поколіннями страждали від рук російських поселенців, які використовували різанину за різаниною, щоб зміцнити російське панування.

Однак до середини 1860-х років провінція була лише мертвим вантажем для російського режиму. Це було надто далеко від російської столиці, з надто малою інфраструктурою, щоб царський режим міг продовжувати накачувати його грошима та людьми. І коли власні фінанси Росії повільно скорочувалися, царські чиновники почали шукати когось, хто забрав би Аляску з їхніх рук.

Але варіантів було дуже багато. Продавати британцям, які все ще контролювали прилеглі канадські провінції, було безперспективно; Британія була основним колоніальним суперником Росії, і потрібно було уникати всього, що могло зміцнити позиції Лондона. Американці, однак, представили привабливу альтернативу. Продаж Аляски США дозволить Вашингтону виступити в якості противаги британському впливу в регіоні. Крім того, в очах Росії здавалося, що Америка одного дня завоює всю Північну Америку — тож чому б не розпродати завчасно та принаймні трохи заробити на цьому шляху?

Була лише одна проблема. Багато американців, окрім Сьюарда, не бачили жодної причини купувати Аляску у росіян. Для багатьох американців російська Аляска в 1860-х роках — за десятиліття до відкриття золота й нафти, які врешті зробили Аляску одним із найбагатших американських штатів — була не більш ніж порожньою тундрою.

Це був непотрібний американцям «холодильник» або «сад білого ведмедя». Крім того, у Вашингтона були більш нагальні проблеми, від військової окупації колишніх штатів Конфедерації до ухвалення основних законів про захист громадянських прав чорношкірих американців.

Американський інтерес до Аляски коливався між байдужим інтересом і незацікавленістю, — писав один учений.

Але росіяни не могли чекати. Продати провінцію — і переконати американців витратити гігантську суму на те, чого Вашингтон не хотів, — було одним із найпростіших способів допомогти стабілізувати російські фінанси. Якби тільки американців вдалося переконати.

Так почалася одна з найрезультативніших схем торгівлі іноземним впливом в історії США, яка має тривалий резонанс і сьогодні.

Це не лише залучило Росію, яку досі звинувачують у таємних спробах вплинути на політику США, але й продемонструвало, як легко лобіювання може перейти від легального до незаконного, від спроб переконання до відвертої корупції, і наскільки складно контролювати та боротися з цією підлою грою.

На щастя для російського уряду, їхній посол у Вашингтоні, чоловік на ім’я Едуард де Стекль, мав ідею, як обійти американську опозицію — так, щоб американське населення чи навіть більша частина американського уряду не усвідомлювали, що відбувається.

У 1867 році Стекль почав працювати. Спілкуючись із Сьюардом, вони домовилися про угоду, переважно таємно. За 7,2 мільйона доларів золотом (що було б приблизно 160 мільйонів доларів у сьогоднішніх доларах) США забрали б Аляску з рук Росії.

Але Сьюарду все ще потрібно було подолати опозицію Конгресу, оскільки лише Конгрес міг фактично привласнити кошти. На цьому труднощі не закінчилися. Головний союзник Сьюарда, президент Ендрю Джонсон, почав стикатися з торнадо критики за свою расистську політику - і раптом побачив себе мішенню першої в країні кризи імпічменту, яка поглинула всю енергію і всю увагу у Вашингтоні.

На початку 1868 року угода Сьюарда про Аляску здавалася майже мертвою, оскільки багато американських чиновників публічно висловлювали занепокоєння та запитували щодо того, чому США потрібно витрачати мільйони на те, що вважалося не більш ніж безплідною тундрою. Саме тоді Стекль втрутився та розробив підручник, який знову став актуальним у середині 2010-х років, коли Росія знову спробувала керувати американською політикою, не усвідомлюючи, що відбувається.

По-перше, Стекль знайшов і завербував американця, який міг би допомогти зібрати голоси в Конгресі, щоб фактично профінансувати покупку. Він обрав Роберта Вокера, колишнього міністра фінансів і сенатора від штату Міссісіпі. 

На думку Стекля, Вокер був тим, хто міг би виступити як незалежна особистість, щоб переконати американських законодавців підтримати фінансування - при цьому ніхто не здогадувався, що Вокер став таємним рупором Росії.

 Російський чиновник «заплатив Вокеру, щоб той використовував свій вплив, де і як тільки міг», - писав Рональд Дженсен, чия книга 1975 року містить найдокладніший аналіз цієї справи.

Вокер із задоволенням погодився. Колишній сенатор і чиновник Білого дому почав розміщувати анонімні статті в газетах, які нічого не підозрюють, включно з колонками на перших шпальтах, які засуджували противників передбачуваного продажу. (Вокер, який ніколи не був відомий своєю творчістю, підписував свої анонімні статті як «Аляска».) Він також публічно захищав як Стекля, так і покупку Аляски, передбачаючи «жахливі наслідки», якщо покупка провалиться.

Він наполягав на покупці у Вашингтоні скрізь, де міг, і коли його допитували, Вокер заперечував, що будь-які його зусилля коли-небудь кваліфікувалися як те, що пізніше стало відомим як «лобіювання».

Зусилля Вокера, якого за лаштунками фінансував Стекль, здавалося, увінчалися успіхом. До середини червня 1868 року достатня кількість членів Конгресу змінила свою думку, і раптово й несподівано заходи щодо фінансування були схвалені обома палатами Конгресу, і США побачили друге за величиною розширення в американській історії.

Насправді цей крок був настільки раптовим і таким несподіваним, що щось здалося не так. А незабаром почали просочуватися подробиці, що підтверджують підозри опонентів.

Один журналіст, Урія Пейнтер , який писав для Philadelphia Inquirer і New York Sun, повідомив, що злодії в Нью-Йорку нібито вкрали тисячі доларів у Вокера, але коли влада схопила злодіїв, Вокер відмовився висувати звинувачення. (Зручний крок, зазначив Пейнтер, переміщувати гроші, не маючи змоги відстежити їхнє кінцеве призначення.)

Пейнтер також повідомив, що «великі суми» з коштів покупки раптово зникли. Росія все ще отримала близько 7 мільйонів доларів, але, як було знайдено пізніше в Національних архівах, майже 140 000 доларів із виділених США коштів — еквівалент приблизно 3 мільйонів доларів сьогодні — якимось чином не повернулися до царського уряду. і, здавалося, ніхто не знав, куди поділися кошти.

У поєднанні з новими чутками про хабарництво, що ширяться в Конгресі, усе це вказувало на «найбільшу лобістську аферу, яку будь-коли робили у Вашингтоні», як писав Пейнтер.

Звинувачення у фінансових зловживаннях стали настільки явними, що Конгрес відкрив своє перше офіційне розслідування іноземного лобізму. І слідчим Конгресу не знадобилося багато часу, щоб підтвердити, що вся ця справа була шахрайством і скандалом. І всі ознаки вказували на один неминучий висновок: підкуп і таємне іноземне лобіювання, все від імені Росії.

Звичайно, була одна людина, яка могла допомогти розкрити, що сталося зі зниклими грошима: Стекль. Однак на той час, коли слідчі Конгресу виявили зникнення, сам посол зник, повертаючись до Росії. Як писав Дженсен, «російський міністр був, мабуть, єдиною людиною, яка знала призначення всіх зниклих коштів від асигнувань на Аляску, і ця таємниця, очевидно, залишилася з ним».

Досі залишаються питання про те, що сталося зі зниклими мільйонами. 

Але, як розповів Дженсен, здається, є одна очевидна відповідь. Серед паперів президента Джонсона була пам’ятна записка, у якій викладено розмову президента зі Сьюардом — людиною, яка в першу чергу розпочала покупку на Алясці.

Коли вони сиділи в «тінистому гаю», Сьюард розповів президенту, що Стекль сам «заручився підтримкою» однієї великої газети — і що Стекль прямо підкупив посадових осіб Конгресу, щоб підтасувати їхні голоси, загалом 10 членів Конгресу прийняли російські кошти.

Серед підкуплених, щоб підтримати купівлю Аляски, був «непідкупний» член конгресу Таддеус Стівенс із Пенсільванії, член радикальних республіканців і один із найбільших прихильників епохи захисту громадянських прав темношкірих американців — і той, хто, згідно із записом Джонсона про його розмову із Сьюардом, взяв 10 000 доларів за те, щоб той змінив свій голос. За свою лобістську роботу Вокер отримав понад 20 000 доларів, за різними документами - близько півмільйона доларів у 2024 році.

На жаль для слідчих, навіть коли хабарництво стало відкритою таємницею у Вашингтоні, жодних вагомих доказів так і не з'явилося. Сьюард заперечував будь-яку обізнаність, а Джонсон відмовлявся давати публічні коментарі. Розслідування Конгресу закінчилося розчаруванням. Як зазначено у звіті комітету, розслідування закінчилося «без позитивних або задовільно негативних результатів».

Проте, навіть коли Аляска стала частиною власне Америки, слідчі хотіли відстояти свою позицію. Частина слідчого комітету докоряла Вокеру «за те, що він представляв іноземну державу без відома громадськості», звинувачуючи його в роботі в якості агента іноземного уряду. А деякі слідчі навіть запропонували потенційне рішення: заборонити колишнім американським чиновникам працювати лобістами іноземних урядів. Як писали слідчі Конгресу:

Безумовно, жодна людина, чия колишня висока державна посада дала їй надзвичайний вплив у суспільстві, не має права продавати цей вплив, довіру і впевненість своїх співгромадян іноземному уряду, або в будь-якому випадку, коли в цьому зацікавлений його власний уряд.

Вони стверджували, що жоден американський чиновник, залишивши посаду, не повинен працювати іноземним лобістом або іноземним агентом для будь-якого іншого уряду. Багато в чому це була заява, що випередила свій час, оскільки прямо вказувала на ті види практики іноземного лобіювання, які з'являться в найближчі десятиліття. Але це також була заява, яка не отримала належної уваги, і яка пішла в нікуди.

І на цьому все закінчилося. У цьому першому в американській історії скандалі з іноземним лобіюванням - коли російський чиновник підкупив американських законодавців і журналістів, найнявши при цьому колишнього високопоставленого американського законодавця, щоб той виступав його рупором у Вашингтоні - ніхто не був визнаний винним. 

Ніхто не втратив роботу і не опинився у в'язниці. Ніхто, окрім російського чиновника, який перебував у центрі подій, навіть не отримав повної картини того, куди поділися всі зниклі мільйони.

І, можливо, це зрозуміло. Зрештою, купівля Аляски зараз визнана одним із великих успіхів американської зовнішньої політики: як купівля території за копійки за долар, яка посилила американську владу, американські фінанси та американський вплив у спосіб, який досі приносить користь. вимкнено.

Але це було також щось інше: історія, уроки якої, не в останню чергу, що стосувалися іноземного лобіювання (і підкупу) американських чиновників, були швидко забуті . Уроки про те, як іноземні режими можуть вербувати колишніх посадовців США та провідних діячів ЗМІ, щоб вони стали їх рупором. Уроки про те, як легко можна підкупити діючих членів Конгресу, особливо коли рахунки платить іноземний уряд. Уроки про те, наскільки Вашингтон був і залишається відкритим для таких кампаній іноземного впливу — і наскільки велику роль ці іноземні лобісти відіграли в американській історії та американській політиці.

Усе це була формула, яка в наступні роки ставатиме все більш звичною — і яка, нібито, у 21 столітті поширюватиметься від іноземних урядів до самого Білого дому .

У Державній думі країни-агресора всерйоз обговорюють можливість окупації Аляски.

На зустрічі, яка проходила в Держдумі в закритому режимі, голова оборонного комітету Андрій Картаполов нібито заявив про те, що росіянам необхідно готуватися до «повернення земель Аляски, які історично належали Росії».

«Заява була сприйнята на ура. Присутні військові та депутати погодилися, що в умовах ослаблення гегемонії США, Росії потрібно повертати контроль над Аляскою. Чи поділяють такі плани інші представники військової верхівки - сказати складно», - написав один із проросійських Telegram-каналів.

А деякі публіцисти, шкодуючи про втрату 150 років тому Аляски, сумують: мовляв, сьогодні кістяк української піхоти становлять жителі Харкова і Дніпропетровська, колись найбільш «російських» міст підконтрольних Києву територій. Цитата: «Якби ми їх сьогодні мали під прямим фізичним контролем - це була б зовсім інша ситуація».Ну, так - зовсім інше, більш якісне гарматне м'ясо!

До слова, влітку 2022 року голова Держдуми Росії В'ячеслав Володін заявив, що США слід пам'ятати про те, що Аляска була російською і держава може почати її «повертати». А віце-спікер Держдуми РФ Петро Толстой запропонував провести референдум на Алясці.

Читайте також:

Загадкове стримування, на які гроші «темний маг» полетить на Марс, з туалету фастфуду - у ПВК «Вагнер»», три життя терориста Жоги...