Під шелест аркушів архівних, кирей і кринолінів. Новинка від Андрія Парамонова

Один із українських авангардистів минулого кепкував, що любить критиків, як алігатор любить пташину, котра обдивляється його щелепу. Я не критик, а читачка-слухачка-розпитувачка Андрія  Федоровича Парамонова ще від часів заснування Харківського приватного музею міської садиби. Це майже чверть століття.

Повернімося подумки в 2013 рік. На презентації книжок, підготованих і виданих приватним музеєм міської садиби, Андрій Парамонов говорив про таке (зберігаю свою радіопрограму з А. Ф., за нею й процитую): «Із улюблених книжок останнього часу – “Історія роду Квіток”. Улюблених і сумних. Зробив 30 примірників. Ми були у Львові на книжковому форумі, виявилося, що там Григорій Квітка-Основ’яненко – ніхто.

У 1878 році відзначали 100-річчя від дня народження Квітки. Петербурзький кореспондент надрукував у газеті, що “старец Квитка, который написал оперетку “Наталка-Полтавка”, будет отмечать свое столетие. Негоже будет, чтобы он сидел за столом и просто слушал тосты и напивался, а надо учредить банк его имени и вложить 6-7 тысяч рублей”. Саме ця невелика замітка викликала в той час велику дискусію в пресі. Багато хто знав, що Квітка давно помер, і не писав “Наталку Полтавку”. Найкращим подарунком була лекція Олександра Потебні. Він підготував до видання вибрані твори Григорія Федоровича як у подарунковому варіанті, так і в доступному для селян. Оскільки не знають люди, варто видавати».

Щоби знали, любить ділитися знайденим Андрій Парамонов. Ось на чому він акцентував ще 2013 року: “Утни, батьку, щоб нехотя На весь світ почули, Що діялось в Україні...”, – звертався Тарас Шевченко до Григорія Федоровича. “Батьком української повісті” називали його у ХХ столітті. Одна з порад письменника-“батька” випробувань часу не пережила: “Пиши про людей, бачених тобою, а не вигадуй характерів небувалих, неприродних, дивних, диких, жахливих”.

Із своїми персонажами, які стануть для когось небувалими і  дивними А.Парамонов розминувся в часі іноді на кілька століть. Сухі рядки архівних документів лягли в основу його оповідок про минуле Харківщини.

Любила його презентації в ХДНБ ім. Короленка і в харківських книгарнях. Особливі згадки: іграшково-чаювальна виставка новорічних ялинкових прикрас ХХ століття у підвальчику поблизу Успенського собору, на вулиці Квітки-Основ’яненка. Із чаєм із самовару, який у мороз Андрій Федорович хвацько розкочегарював на сходинках справжнім чоботом з високою халявою.

Генеалогічно-кулінарний задум познайомити харківців із мешканцями сумського села Ямного в будинку обласного центру творчості – з кашею, народними піснями та розповідями про саме поселення, колись Охтирського слобідського полку, і складний родовід тамтешнього керівника фермерського господарства.

Також із пам’ятних до великої війни – літературно-частувальний тур слідами нашого земляка Бориса Грінченка: на джипах бездоріжжям по тих передмістях Харкова, де нещодавно пройшли бої, а зараз можуть бути заміновані поля.

Парамонівські історії смачні, як молодий часник із салом і помідором під холодну чарку на краю майже достиглого пшеничного поля, в затінку лісу, де жива плутанина кущів і дерев така ж приємна, як чергові факти з минулих століть, освітлені ліхтарем чи свічею в руці, що тримала до того сокиру, лопату чи інший землеробський реманент. Андрій Федорович має диплом ґрунтознавця, любить вирощувати різне і милуватися тим, що квітне й дає плоди.

Ми зустрічалися на фестивалях «Світ книги» в Харківському оперному й на фесті «Печенізьке поле», на Слобожанських читаннях у художньому музеї та презентаціях у музеї Літературному. Елегантний чорний капелюх, довге чорне пальто або солом’яний бриль та полотняна вишиванка однаково пасують цьому невгамовному шукачеві.

«Гоголь та й годі!» – захотілося спершу вигукнути, коли почала читати «Слобожанські образки». Потім зрозуміла, що то стилізація під епоху. «Тієї ночі довго не міг заснути місцевий отаман Іван Сухарєв. Поруч на лежанці безформною купою пихкала й сопіла його огрядна дружина, отаман же згадував, як понад три роки тому він різками шмагав голу дружину Афоньки Гурієва. Наталія була невимовно гарна, зовсім не схожа на місцевих жінок, виділялась і красою, і голосом, і навіть своєю ходою… Наталію шмагали на ярмарковій площі голою на очах у старійшин села». Назва оповідки дещо водевільна, проте з натяком на трагедію: «Наталія, або Покарання красою».

Григорій Квітка-Основ’яненко колись втішався тим, що його книжки читають, продаючи тютюн і перець, а не тільки в домі з родиною. Про книжки для вдумливого, навіть прискіпливого читання дбає дослідник історії Слобожанщини і видавець Андрій Парамонов. Хоча можу уявити його охудожнені історичні оповіді в руках у кіоскерки, якій пізнього вечора стукають у віконце, щоб купити цигарок. Покупців майже немає, тож чому б не дізнатися, чим закінчиться погоня на Різдво або про кого скаже красуня Варвара, єдина дочка заможних батьків: «Любий він мені, панотче! Благослови нас і ти на віки вічні»?

Але так само ті сторінки може гортати актор, який експресом їде на зйомки серіалу про родинні таємниці ХІХ століття.

Вік потенційних читачів і читачок може бути найнепередбачуванішим. Читатимуть таку прозу будь-де, можливо, і колишні харківці в різних країнах, часом ностальгійно звернені не тільки до особистого минулого, а й загалом до історії Харкова і Харківщини. Особливо якщо йдеться про події з нотками криміналу і пригод, але написані за реальними архівними фактами й про людей, які справді жили в тому чи іншому повіті величезної губернії чи й у самому губернському центрі.

Поціновувачі прози нон-фікшн знайдуть для себе у книжці Андрія Парамонова певні риси й цього жанру, бо тут не тільки інформація про ознаки часу, моральні та інші стереотипи, а й гумор, побутописання, що робить читання легким і навіть розважальним.

Візьмімо оповідку «Любов до горілки та довгий язик». Відчувається епікурейський характер самого автора, увага до деталей, характерних і для рибалок, які виходять з вудками на береги річок Харківщини навіть під час війни. «У кущах біля річки стояли кошики, накриті щойно скошеною травою і листям лопухів. Тут же рибалки готували юшку, коптили на тонких вільхових гілочках спеціально спійману для себе рибку».

Отож, шановні читачі, хай ваш улов історичних бувальщин, охудожнених Андрієм Парамоновим, принесе задоволення і легку посмішку. Наприклад, коли прочитаєте про одного реального купця-харківця: «Генерал-губернатор покарав його фінансово, тричі змусивши розбирати збудовану до другого поверху нову будівлю присутственних місць у Харкові, посилаючись на кривизну зведених стін». Якщо книжку з елементами нон-фікшн і авторської фантазії можна порівнювати з добротним домом, то в цієї «споруди» Андрія Парамонова точно не криві стіни, а всередині вистачає світла й тепла.  

Мені подобається це фото з харківської  вулиці Римарської. Андрій Федорович на ньому в центрі гурту його слухачів, у яскравій сорочці. Наступні роки були вже з ночами карантинними, а далі й великої війни. Парамонов продовжував працювати, знаходити нові можливості і надійних партнерів, дарувати свої видання бібліотекам, а розмальовки та інші книжки – дітям нашої прифронтової області. Презентації, виставки, прямі ефіри. Аж тут і особистий ювілей 12 вересня. Школа життя намалювати дві п’ятірки. За   бальною системою старої школи – «відмінно». З роси й води, ювіляре! Широких доріг і  тільки Вам відомих стежок, без яких не буває відкриття.