Письмово запропонував арештувати себе замість хворого Івана Дзюби

Поліглот Микола Лукаш (знав 22 мови) уже входить у масову культуру, тобто в анекдоти й бувальщини. Він народився 1919 року на Сумщині, а   відчував Сервантеса й Бокаччо, ніби своїх співвітчизників і сучасників.  Або уявно ставав їхнім сучасником та знову повертався до Харкова й Києва, щоб історії інших літератур сприймалися природно тими, хто говорить і читає українською.

Переклад долучає до світових знань і демонструє можливості національної мови. У малих країнах він важливіший, ніж у великих,  бо так захищається мова із невеликою чисельністю носіїв. Тому цінуються перекладацькі підходи й  методики країн Балтії. Естонські теоретики перекладу  побували на 100-річчі Миколи Лукаша в Каразінському університеті, де проходила тоді наукова конференція на його честь.

Ще двома роками раніше на такій же традиційній перекладацькій зустрічі почула я харківські історії про Миколу Олексійовича  від письменниці й студентки межі 40-50-х років Інни Володимирівни Мельницької (Гаврильченко). Вона всього на 6 років молодша за Миколу Лукаша, згадувала його перед поважною аудиторією науковців і студентів іноземних факультетів  не тільки Харкова  з теплом і посмішкою в голосі, ніби тільки вчора ходили разом  факультетським коридором.

 Інна Мельницька вела у 60-70-х роках в Харкові студію молодого автора й перекладача.

Інститут іноземних мов у Харкові було створено 1930 року й названо іменем живої тоді дружини Леніна Крупської. Розташовувався він  у студентські роки Лукаша й Мельницької за адресою: проспект Сталіна, 18. Потім найдовший проспект міста  став Московським, тепер – Героїв Харкова. Вважався Інститут іноземних мов  університетською структурою.

Інна Володимирівна згадувала факультетську атмосферу, де було багато експромтів навіть у випуску студентської стіннівки «Коса» (комсомольська сатира). Редколегія писала й малювала зразу на зборах, жартували в риму. Вечори відпочинку часто теж влаштовували із власним віршованим конферансом.

З мене просто сипалися вірші. Гарні чи погані? Швидше, погані. І ось  після одного такого зібрання до мене підійшов хлопець. Середнього зросту, з рудуватим чубом. Запитує: «Ти давно пишеш вірші?» «Як навчилася писати, так і пишу». «Я так і думав». І відійшов. Питаю дівчат, хто це? «Та він у 9 класі перекладав українською мовою «Фауста». Це був Микола Лукаш.

Він повністю виправдовував примовку, що талант повинен бути голодним. Взимку й влітку ходив в одному й тому ж  лижному костюмчику, який, мабуть, колись, на початку свого життя, був синім.

І ось коли університету виповнилося 150 років, Коля був у нас в університеті лаборантом на кафедрі. Ювілей відзначався урочисто.

Вздовж центрального майдану посадили 150 дерев. І коли вже з’їхалися іноземні гості, з’ясували, що на таких поважних університетських зустрічах вітальне слово необхідно виголошувати латиною. Наші викладачі латинської мови знали, які є відмінки і що  homo homini lupus est (людина людині вовк). Але вільно говорити не могли. І тоді згадали про Колю. Можливо, цей дивак може? Але Колю не можна було випускати до гостей у міжсезонному лижному костюмчику. Університет кинувся на пошуки пристойного костюму. У когось він був потрібного зросту й розміру. Колю на кафедрі переодягнули. Він експромтом виголосив блискучу промову. Європейські ректори були приголомшені.

Уже коли  Микола Лукаш переїхав до Києва, він приятелював з іншим перекладачем – Григорієм Кочуром.  Саме від Кочура Інна Володимирівна дізналася, що після того, як   КДБ  арештувало Дзюбу,

Микола Олексійович написав листа: Іван Дзюба  хворий на сухоти і в нього родина. Якщо потрібно когось посадити, то візьміть мене, бо я одинак і я здоровий. А головне – цілком поділяю його погляди, висловлені в дослідженні «Інтернаціоналізм чи русифікація».

Лукашеві це дорого обійшлося – його ніколи не випускали  за кордон, щоб хоч іноді побути в живій мовній стихії нащадків Гете, Сервантеса, Лорки та інших світових класиків.  Тож деякі мови він вчив із допомогою радіоприймача і словників.

Лист на захист друга – Івана Дзюби  надовго позбавив його більшості  гонорарів. Але й коли гроші з‘являлися, Микола Лукаш використовував їх стихійно.

Ще одна історія від Інни Мельницької.

Перекладачеві Григорію Кочуру була терміново потрібна велика сума грошей.  Зустрів Лукаша, попросив і почув у відповідь: «Мені зараз ніколи, ще справи треба владнати у Спілці. А ти піди до мене додому, там незамкнено. На столі картотека і на літеру Г лежать  гроші. Візьми скільки треба».

Є у Миколи Лукаша документально-хронікальна лірика «Розмова з нею». Жанрове визначення автора. Рік написання 1963, міста – Ялта, Київ, Ірпінь.

Був місяць серпень, місяць терпінь,//А місце терпінь – місто Ірпінь.

Що я терпів і як я терпів – // Губи зціпив, зубами скрипів.

Зубами скрипів, та серце скріпив –// Крім чаю й відчаю нічого не пив,

Надії ні ріски у рот не брав, // Ждав з моря погоди, а з горя – добра.  

Конкретній жінці, з якою він так і не одружився, присвячені й ці рядки:

«Ще більше люблю тебе за твою відповідність моїм споконвічним  уявленням про жінку, та найдужче, найтяжче, найвище люблю тебе за неможливість, за нездійсненність кохання між нами».

«Я не буду тобою хвалитися – 

Дивіться, мовляв, яка в мене гарна і юна! 

Я на тебе буду молитися,  

Як китаєць на Мао Дзе Дуна».    

Микола Лукаш не прожив і 70-ти років. Відійшов у вічність наприкінці літа 1988-го.

Майже під сторіччя від дня його народження одна з кафедр іноземних мов Каразінського університету почала носити ім’я перекладача «Дон-Кіхота», «Декамерона», «Пані Боварі».

 Є кафедра перекладознавства імені Миколи Лукаша в Каразінському університеті.

Вулиці Лукаша, як і вулиці іншого перекладача світового рівня – Василя Мисика,  у Харкові немає.

Минуло рівно  сто п’ять  років від дня народження Миколи Олексійовича.  Іронія і сарказм продовжують звучати в його віршованому автопортреті:

Розумом модерний, як київський автовокзал,

Серцем химерний, як Гофманова казка,

Волею хиренний, як наша напівміфічна нація.

Читайте також: 

Меморіальна дошка на зруйнованому особняку нагадує про спаленого поета