Поет – майор ЗСУ. Композитор на блокпостах НГУ

«Сніг летить розмірено і вбивчо./І дерева дивляться в обличчя,

Не відводячи своїх облич./ Ніби вилітаючи з країв,

Де було захолодно й затісно, /Входить уночі в порожнє місто,

Кинуте надвечір без боїв.

І воно говорить: «Не  дивись»./ І тримаєш марну обіцянку.

І розплющиш очі на світанку, /І побачиш вперше, як колись».

Ці рядки Сергія Жадана добре слухати прочитані іншим харківцем – композитором і співаком Борисом Севастьяновим. Є той запис у мережі,  розміщений на каналі Бориса в січні 2018 року.  Вже й тоді в українські міста Донеччини і Луганщини входили не тільки сніги. І зараз слухати  про «кинуте надвечір без боїв» ще моторошніше.

Поети, музиканти усе звичніше стають військовослужбовцями.  Так було впродовж обох Світових воєн. Тільки тоді їх навряд чи називали речниками. Саме така офіційна посада «речник  Міністерства оборони України» у майора і поета, колись – коментатора Олімпіади в Токіо,  частого гостя Харкова часів АТО Дмитра Лазуткіна. Це його рядки ніби й про очевидне, але з місцем для сумніву й мовчазного запитання до автора:

«Як воюєш — то захисти. / Вже не буде так, як колись./

Буде те, що дозволиш ти».

Дозволиш ти самому собі? чи дозволиш подіям розгортатися інакше? На що, окрім самозахисту чи порятунку найближчих здатна вплинути одна єдина людина з легкою зброєю проти дронів і ракет,  серед снігів чи грудневих дощів у війні, яка  не обіцяє швидко покинути цей світ?

***

Стоять блокпости і надходять листи,

І кожен несе, те що має нести

за себе і за побратима.

Хтось добре розкаже за нас і про нас,

про те, що жили у прискорений час,

і як це було драматично.

Але попри все — як відходить імла,

лишається правда прекрасна і зла,

закріплена нами навічно.

За поетичну збірку «Будемо жити вічно», що вийшла друком у «Видавництві Старого Лева»  2024 року, Дмитро Лазуткін цьогоріч відзначений  всеукраїнською премією імені Бориса Нечерди – експериментатора і новатора. Як прокоментували на церемонії вручення відзнаки, цією премією щорічно відзначають авторів, які сміливо експериментують з формою, розвивають нову поетичну мову й утверджують нові напрямки в українській поезії. Орієнтир для журі — самобутність, художні відкриття та новаторство.

 

Тривожні пальці ловлять вітер, тривожні пальці мов трава... я слід сльози цілунком витер, бо ти не віриш у слова

Це 2019 рік. Пісня Бориса Севастьянова і Дмитра Лазуткіна «Мов трава». І їхні дороги через війну ще намотувалися на волонтерські колеса.

 

Ти хід подій не визначала,  ти просто допивала чай

Це після чергового ворожого удару звучить болісно, бо ніби  про нашу країну, а не чиюсь кохану, яка намагається вдавати витримку, але пальці все-одно тремтять, «мов трава».

На своїй офіційній Фейсбук-сторінці  Борис прокоментував:

 «Дали концерт в одній з бригад Національної гвардії. Було зимно й тепло одночасно. Від погоди і від емоцій».

Композитор, аранжувальник, співак, письменник, волонтер  Борис Севастьянов, від осені 2025 року – воїн Нацгвардії.  Музика не пишеться.

Дмитро Лазуткін продовжує віршовані щоденники війни.

***

За кожним героєм стоять імена,

і темрява видовжена і тісна

і видих, і зроблений вибір.

Нам жити із цим, зберігати це все,

ховати сльозами залите лице,

нахабно ковтати цей вітер.

За пагорб ховається гелікоптер,

щасливі хто вижив тут і тепер

у літа в роззявленій пащі.

Ти чуєш по радіо ці голоси,

мінливі і горді, як наші часи -

звитяжні, великі, пропащі.

Країна моя, мов надірваний шов,

повітря в якому літає любов,

дороги, які добре вивчив.

Рахує зозуля майбутні роки,

крокують потомлені чоловіки,

безжальні, як стриманий відчай.

Тоді вони коментували: «Артерія»   –  з потужними текстами і якісною професійною музикою. Суміш хіп-хопу, року й іноді академічної музики. Ідея спільного музично-літературного задуму  відсилала до асоціацій з єдиним  «тілом України»,  яке підтримують мистецькі артерії також.

Мистецька артерія несе збагачену таким необхідним сьогодні творчим киснем кров від серця- центру до кожної крихітної клітинки- містечка. Сміливе поєднання поезії з музикою, яке не обмежується лише читаннями, мелодекламаціями та піснями, завжди веде за собою енергетику емоцій. Відстань  –  не перешкода для справжнього мистецтва.

 «Люлі-люлі-лі-лю. Я ракети всі зіб’ю».

Харківський митець Н.Титов  розповідав:

«Слова для цієї пісні народилися зранку після чергового масованого обстрілу України. Народилися як вдячність і велика повага до всіх людей, які захищають життя і майбутнє нашої країни. Вже ввечері Борис Севастьянов написав музику і заспівав цю колискову, а потім — ще два тижні, щоб ми разом з Танею Василів створили це маленьке диво. Ця Колискова — це не тільки вдячність, а й велика Віра в те, що українські дітлахи не будуть прокидатися від тривог і тривоги, будуть жити в Країні Мрій, яка для всіх нас буде реальністю. І кожен раз, засинаючи, як дорослі, такі і діти, будуть дякувати тим, хто виборює наш Мир. Мир для України».

Якщо чиїсь  рядки беруть епіграфом до вірша, то їх або спростовують власними строфами, або розмасштабовують. У будь-якому варіанті епіграфи слугують емоційною точкою відліку. Особливо якщо військового журналіста – речника ЗСУ цитує бойовий офіцер з Харкова. Ось так прочитав Дмитра Лазуткіна  наш земляк-харківець Олександр Лисак.

*  *  *

 По тихому фарватеру печалі                                                                                                           

Пливе обличчя осені руде.

Д. Лазуткін

Надпитий серпень гріється в долоні,

гілки ламають стиглі врожаї.

Сюрчить маестро в ночі териконні

сонати позатрампові свої.

І так незле, так вправно й гонорово,

що й завмирає слово спроквола.

Гріх скиглити, коли такі умови,

коли така «пиятика» пішла.

І все таке безглузде і мізерне,

така неоковирна дичина…

На цій війні нехай ми будем – зерна,

коли таки судилася війна.

Нехай нас пишуть книги і спокути,

бо не до маскараду, вже як є.

І хоч на хвильку – виведе між люди

прострелене невігластво твоє.

Як кишенькові ж літо витрачали,

бо тринькати загальне – то святе…

По тихому фарватеру печалі

пливе обличчя осені руде.

Літо продовжилося для Бориса Севастьянова ось так. Цитую його Фейсбук-сторінку.

«Дивні фінти видає життя.

На самому фінальному етапі створення рок-опери «Патріот» я був несподівано мобілізований.

Шкода, що наживо не можу її побачити виставу, помацати, оцінити. Але, який кайф, коли такі знакові люди як Maria Burmaka чи Павло Крахмальов відгукуються позитивно на твої експерименти з їхніми піснями. Іноді пісні переосмислювались повністю, залишалась загальна канва, а начинка, стилістика мінялась абсолютно.

Хто раптом переживав за мене. Все добре. Як бачили, в мене нема тепер довгого волосся і свободи пересування. Втім, я в добрій компанії прекрасних людей. Окремо дякую друзям, родині, які підтримували мене в моменти розгубленості і зневіри.

Писати буду мало. Життя змінилось кардинально і я це досі не усвідомив до кінця. Най буде в мене глобальний детокс. Від соціальних мереж, від нав'язливих думок, від згубних звичок, від образ, від марних сподівань.

Сам себе не впізнаю. Ані на селфі, ані всередині.

Сподіваюсь, ці зміни на краще».

Із відгуків на рок-оперу «Патріот»

Володимир Скорик

Історія країни показана через призму історії пересічної (?) людини - часом сумна, часом весела, словом, як і наше життя.

Рок-опера "Патріот" Київської опери - це прекрасна спроба показати життя, як воно є. Так, є трохи пафосу, попси, але все це складається в цілісну дуже якісну виставу.

Аранжування від Бориса Севастьянова - це геніально,  титанічна і глибока робота з матеріалом. А ще, символічно, що саме напередодні прем'єри Бориса мобілізували. Життя таки вміє жартувати».

Дмитро Лазуткін. Із публікацій у соцмережах грудня 2025 року

ВАШІ ХРАМИ СТАНУТЬ КАМІННЯМ

Моя тінь мене пережене,

а за нею знову буде тінь,

що наздоганятиме мене

поміж мережевих мерехтінь...

У прифронтовому місті

світиться свіжими фарбами

новий спортивний майданчик.

За пару тижнів

оголосять про евакуацію дітей,

за місяць сюди долітатимуть каби,

згодом - дрони-камікадзе.

Трава невитоптана

тягнеться і вигинається до сонця,

голуба миру

смажать за найближчим териконом.

Хрестять небо

ті, хто до нього найближче.

Місто в якому купував хліб

і святкував новий рік,

місто звідки їхали,

місто в яке приїжджали,

місто, в яке врешті-решт

ніколи не повернешся.

Бо не буде куди.

Тим хто пам’ятатиме -

ставатиме боляче,

тим хто забуватиме -

теж.

Ситуація ніким не контрольована -

каже речник порожнечі в ефірі нічного радіо.

Ситуація ніким не контрольована.

Життя з вигризеним серцем,

карусель, яку вітер погойдує...

Не чекайте від мене дива,

я просто ходжу по воді

аби скоротити шлях -

цією невидимою рікою,

цією небесною вітчизною.

«Вітаю, друзі. Раптом хтось хвилювався - все в мене норм.

Місяць відбув на блокпостах. Пізнав науку життя в бліндажі.

Підгодовував котів, собак, мишей і пацюків. Як вони їли одне одного - це їхнє питання.

Все як і між людьми.

Армія це точно не моє. Але куди послали, там і виконую.

Нової музики не чекайте, не йде. Атмосфера не сприяє.

Але оптимістично дивлюсь в майбутнє.

Іншого не лишається.

P.S. Раптом що - мені нічого не треба. Коли буде треба – спитаю».

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.