Польський дипломат: «Не можна нікого вбивати, тому що він нам не подобається, він не наш»

У червні 2000 року в Лісопарку з ініціативи керівництва України і Польщі відкрили меморіал жертв тоталітаризму. Звернімося до історичних фактів. 1940 року в нашому місті розстріляли понад 3800 польських офіцерів і 500 цивільних польських громадян. Узагальнено історики, дипломати і нащадки жертв сталінізму називають це знищення Катинським розстрілом, бо саме із німецьких розкопок у 40-х роках в Катині на Смоленщині почала відкриватися світу правда про долі поляків, які зазнали арешту, ув’язнення та депортації до таборів на території росії, а також на схід України (Старобільськ на Луганщині й Харків).  Вшанування пам’яті  жертв Катині  увійшло до послідовних   справ  польських дипломатів. Спершу відкриття  меморіалу, вшанування громадян Польщі й тодішнього СРСР, знищених сталінським режимом,  потім щорічне навідування нащадками розстріляних поляків  меморіальних місць у харківському Лісопарку.

До СРСР з початком Другої світової війни було інтерновано майже чверть мільйона польських військовослужбовців. Понад 8 тисяч офіцерів цієї країни  потрапили в полон.  Було вирішено «дуже активних, високопатріотичних елементів ізолювати в спеціальних таборах»: генералів і офіцерів постійної служби, резервістів та військових і державних службовців високого рангу розмістити в Старобільську (нині це Луганська область) та на Смоленщині в росії.

Доля полонених у Старобільському таборі вирішилася навесні 1940 року. Їх перевезли до Харкова і розстріляли в підвалах НКВС в самому центрі міста. Вулиця тоді вже не була урядовою, але назвою нагадувала минулу близьку історію і харківську, експортовану з Москви, столичність. Це Раднаркомівська (нині вулиця  Жон Мироносиць).

2005 року рідні тих офіцерів (їх називають «Катинські родини» за аналогією з «Катинським розстрілом») в черговий раз приїхали на Слобожанщину. Не тільки з Польщі, а навіть з Америки.

 Генеральний консул Республіки Польща в Харкові Ярослав Ксьонжек тоді сказав: «Це символічний крок в тому, щоб не забувати про те, що відбувалося в минулому, коли був складний час в історії наших народів. Сьогодні намагаємось показати, що Україна і Польща не забувають про тих людей, які відійшли, боролися за свободу країн, загинули без будь-якої вини сучасної дружньої нам української землі.

Відкриття меморіальної дошки в Старобільську – це в пам’ять полеглих. Треба не забувати, чому це відбувалося, щоб у майбутньому, подивившись на таку дошку, подумали: не можна нікого вбивати, тому що він нам не подобається, він не наш. Це відкриття – для молоді. І гасло “Ніколи більше! Пам’ять в ім’я майбутнього”.

На червень припадають і великі заходи у Львові, пов’язані з відкриттям цвинтаря польських солдатів, які загинули у жахливій війні між поляками та українцями. Це історія. Треба знати те, що було, аби будувати краще майбутнє».

Інтерв’ю із сином розстріляного польського офіцера, записане 2005 року в Харкові

 За 60 кілометрів від німецького кордону мешкає в Польщі родина Годзішевських. Це місто Зелена Гура, але  місце народження мого співрозмовника – Брестська фортеця в Білорусі. 9 років, як і всі інші люди його покоління в комуністичній Польщі,  пан Єжи Годзішевський вивчав російську мову, практично мову конвоїрів, які вели на смерть його батька – польського офіцера –  підвалами кам’яниці в центрі Харкова навесні 1940 року.

Мені доводилося зустрічати багатьох українців, які ненавиділи саму ритмомелодику німецької мови, бо це була мова окупантів, убивць їхніх рідних. У пана Годзішевського інше сприйняття російської: «Я люблю російську музику і літературу. Але ця моя любов не означає одночасно любові до просійської імперської політики.

Я народився 22 жовтня 1938 року. Мені було 11 місяців, коли мій батько пішов на війну. Тепер він в Харкові на цвинтарі.

Я його не знав, але знав, що мої батьки жили у взаємному коханні. Моя мама дуже любила свого чоловіка, мого батька – Петра-Віктора Годзішевського. Я не зв’язаний з ним спогадами, тільки сімейною традицією, але я можу сказати, що для мене його пам’ять важлива як пам’ять про мученика. Він помер – загинув за Польщу не в бою, але смертю воїна. Я повинен бути вдячний йому, всім його побратимам.

Батько був старший лейтенант 4-го панцирного батальйону. Це танкісти в Бресті над Бугом. Я народився в лікарні Брестської фортеці. Лікар, який приймав пологи, був військовим. Капелан, який мене хрестив, теж був причетний до армії, мій хрещений батько  – також офіцер. Досі я не знаю дня смерті мого батька.  Я католик, а в нас  є звичай давати так звану інтенцію – гроші ксьондзу, щоб той відправив  панахиду. На свято Петра й Павла, влітку, завжди поминаю свого батька. Я завжди, а не тільки тому, що приїхав до Харкова, маю при собі його фотографію.

 Щодня у вечірній молитві згадую батька.

Після того, як у Харкові було відкрито це кладовище, я вже втретє  приїжджаю сюди.

Ми з моєю мамою всю війну були в Угорщині, тому що туди пішла частина польських офіцерських родин. Моя мама одержала дві чи три листівки зі Старобільська до березня 1940 року. Потім вона довгий час вірила, що він живий. Після війни ми шукали інформацію в Швейцарії, Єгипті – через бюро Червоного Хреста. І завжди отримували відповідь, що він є серед тих, хто пропав безвісти.

Уже в роках 50-х так звана правда про злочини  була знана. Ми зрозуміли, що він покинув цей світ. Але де, в якому місці його поховано? Не скажу, що мама безкінечно плакала і говорила мені про батька. Але в повітрі витав такий жаль, що коханий чоловік фізично не присутній, а для малого хлопчика було б добре мати батька. В тих спогадах не було чогось щемливого, хоча моя мама залишилася вдовою. Не знаю, чому вона вдруге не вийшла заміж. Можливо, тому що дуже любила мого батька, можливо, боялася іншої людини. Це приватна справа. Але моя мама  підтримувала контакти з іншими офіцерськими родинами, з якими товаришував мій батько.

Я відчував цей гордий дух, прагнення до життєвої чесності. Я багато взяв не тільки від моєї матері, але й  від жінок –  її приятельок, які теж були дружинами офіцерів. Вони часто говорили: “Ми знали твого батька таким, тому треба саме так зробити” (ставили мені його в приклад). Не було сеансів домашніх “а тепер я тобі розкажу, якою прекрасною людиною був твій батько”. Від інших людей я довідався значно більше.

Мама померла в 1981 році. На той час ми як поляки вже одержали інформацію, що так званий Старобільський табір було розстріляно в Харкові. Але ми не знали конкретного місця. Писали, що найвірогідніше – в П’ятихатках.

 Першою до Харкова приїхала моя донька 1978 року. Їй було 15 років. Як школярка вона побувала в Харкові за молодіжними обмінами. Я їй сказав: “Аню, ти будеш першою з нашої сім’ї поблизу того місця, де лежить твій дід”.  Про П’ятихатки можна було прочитати (коли в нас була “Солідарність” у 80-х роках), що земля там викидає  людські кості, нагороди. Не писали, чи абсолютно точно це польські офіцери зі Старобільська, але цілком можливо. Офіційна інформація з’явилася в 90-х роках.

З цього інтерв’ю ви не робіть якоїсь драми. Таких трагедій були тисячі, хоча звичайно, це біда – неповна сім’я, дитина без батька. Багато чесних людей загинуло. В Харкові, Катині розстріляли цвіт польської інтелігенції. Кожен народ після смерті таких людей відчуватиме втрату».

Як же склалася доля мого співрозмовника – сина польського офіцера? Пан Годзішевський закінчив Ягелонський університет у Кракові. Перша професія – атомна експериментальна фізика. Цим  займався не більше 5 років, потім  перейшов на випробування неструктурованих матеріалів – рентген, ультразвук і т. інш. З цього зробив докторську роботу в Академії  гірничій та металургійній в Кракові. Одержав звання доктора технічних наук (у нас це кандидат наук). 4 роки в нього пов’язано з  гірничим випробувальним інститутом, згодом  був інститут вогнетривів.

Працював у Сілезії, але  дружина  не змогла жити  у промисловому регіоні. Одержав інформацію, що у Вищій Зеленогурській інженерній  школі є місце. З 1974 року викладав там. Читав  технічну механіку, загальну метрологію, теорію надійності, теорію безпеки, математичну статистику та інші дисципліни.

Єжи Годзішевський пояснив, що поважних монографій не встиг створити, але  написав багато скриптів (погодьтесь, звучить, неначе уламок від старезного слова «манускрипт»). Скрипти в його тлумаченні  –  це видання з накладом 300-500 примірників. Їх у пана Єжи 8 з перерахованих предметів. Жартує: «Якби я назвав це книгами, це виглядало б за польським  прислів’ям:  «Коня    кують – жаба ногу підносить». Якщо ти жаба, не роби вигляд, що ти кінь».

 Чоловік, який тонко розуміє нюанси народних фразеологізмів і може довго й детально пояснювати теорію надійності чи дискутувати про методологію технічних випробувань, зізнався без кокетства, що не може назвати себе  вільною і щасливою людиною. Вже має асистентів, які повинні його замінити, тобто щастя пов’язує тільки з напруженою, але улюбленою роботою. «Якщо я матиму пропозицію щодо праці, я буду щасливим. А ось мандри – це зовсім не щастя».

Поїздку до Харкова поляки називають “ПІЛІГЖИМКА”. Пілігрими вибиралися пішки до уславлених святих місць. До Харкова на цвинтар вони їхали поїздами чи автобусами, вважаючи це паломництвом, бо мета  висока  –  вшанувати  жертви минулих часів. Правда, з ними немає онуків. І молодші Годзішевські відмовчалися, коли  попрохав  батько поїхати з ним в місця останніх днів життя їхнього діда. Вважають, що досить з них присутності на поминанні у костьолі  29 червня, в день іменин Петра-Віктора Годзішевського.

10 квітня 2010 року поблизу російського військового аеродрому "Смоленськ-Північний" розбився урядовий літак Ту-154М, на борту якого перебувала делегація, що прямувала на відзначення 70-річчя Катинського розстрілу. Внаслідок катастрофи загинуло 96 осіб, у тому числі президент Лех Качинський та його дружина Марія, вищі військові командири, представники духовенства, рідні жертв катинських розстрілів. Тож приїзд Катинських родин того року до Харкова перенесли на осінь. У вересні 2010 року, до 70-річчя  розстрілів у Катині й Харкові, на меморіалі побував Президент Польщі Броніслав Коморовський.

Ще через 5 років у Харкові відзначили перше 20-річчя відновлення діяльності польської амбасади в Харкові. Сцена Палацу студентів Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого  нагадувала зоряне небо. Можливо, так багато партнерів та й справжніх друзів знайшли поляки за ті  й подальші роки в Харкові.

Через ймовірну загрозу російської агресії  дипломати різних країн тоді покидали  Україну взимку 2022 року. І зараз на офіційному сайті читаємо: «У зв’язку з військовими діями, які тривають в Україні, діяльність консульства тимчасово припинена».

У березні 2022 року  Меморіал у П’ятихатках обстріляли росіяни. Уламок смертоносної зброї тоді стирчав під хрестом, ніби намагався вдруге вбити уже раз розстріляних теж навесні.