Полтавець, на творчість якого вплинули Красноград і тюрма НКВС

Колаж із цвітом шпанки й достиглими ягодами  поєднує різні десятиліття і навіть різні війни.   Іван Цюпа з дружиною Марією Степанівною в день одруження. 22 червня 1941 р. ЦДАМЛМ України,

Праворуч – фото з того ж київського архіву. 24-річний літератор   Іван Цюпа.

7 липня 1938 року його заарештували. Колишньому комунарівському пастухові, сину продкомісара з Полтавщини, не допомогло, що колись йому за активну роботу подарував власного годинника Павло Постишев. 

Точніше, такий подарунок міг 1938 року спрацювати проти молодого письменника й журналіста. Колишній газетяр красноградської газети, заочник-випускник Харківського комуністичного інституту журналістики Іван Цюпа  ще не встиг посидіти «в полтавській цюпі» (тобто тюрмі НКВС), а одного з головних організаторів голодомору в Україні Павла Постишнева арештували в лютому 1938-го і так само в лютому розстріляли як троцькіста і японського шпигуна. Іван Цюпа продовжував сидіти під вартою. Звинувачення висувалися серйозні, за статтею 54-10 Кримінального кодексу України  «антирадянська пропаганда і агітація». Покарання передбачалося розлоге – від піврічного позбавлення волі аж  до «заходів соціального захисту», тобто страти або оголошення ворогом трудового  народу з конфіскацією майна і з позбавленням громадянства. Іван Цюпа не підписував ніяких свідчень проти самого себе. Бачив, як змінюються в камері колись впливові й відомі арештанти – полтавські партійні й культурні діячі. Поповзли чутки, що арештовують уже й тих, хто арештовував їх. Через 9 місяців Цюпу звільнили «с прекращением  дела».  У довідці за номером  128087 (ого, яка цифра для НКВС Полтави!) стоїть 5 січня 1939 року. На волю І.Ципа вийшов 5 березня. Через  багато десятиліть, уже в незалежній Україні Іван Антонович зважився написати: «Виходить, що довідка була заготовлена давно, але нас було так багато, що відразу не до всіх сягали руки, аби звільнити. Легше було брати, аніж випускати».

1995 року вийшла книга письменника «В пазурах єжовщини», яку він, репресований та реабілітований, присвятив «світлій пам'яті незабутніх земляків моїх, розчавлених на жорнах тиранії, замучених голодомором, доведених до згуби по тюрмах і таборах, безневинно розстріляних».

Про його ув’язнення за наклепницьким доносом в історико-краєзнавчому виданні «Полтавщина в роки радянсько-німецької війни (1941—1945)»  згадує полтавський історик Віктор Ревегук: «Відомого згодом українського письменника Івана Цюпу чекісти схопили в редакції газети «Більшовик Полтавщини». Перед цим заарештували редактора Михайла Череваня, заступника редактора Андрія Троїцького (Троцького), завідувача партійного відділу Віктора Микитенка й інших. У спецкорпусі НКВС, розташованому в тюрмі на вулиці Пушкіна, І. Цюпа зустрів директора педагогічного інституту Овсяннікова, суддю із Зінькова Крамаренка, директора Карлівського машинобудівного заводу Блакитного, секретаря Зіньківського райкому КП(б)У Лекарева, колишнього рабина Соколова-Старосельського та  інших знайомих. Кожний із них вважав, що потрапив у в’язницю випадково і незабаром «компетентні органи» розберуться і випустять на волю. На тюремні камери перетворили сейфи колишнього Селянського банку, де розташовувалося Полтавське обласне управління НКВС. У камері на 16 в’язнів було лише одне ліжко, яким поступалися тому, кого побитого приводили з допитів. Незабаром до камери «контрреволюціонерів» кинули й начальника 4 відділу обласного управління НКВС».   (Райдуги і грози Івана Цюпи).

Під час Світової війни устиг попрацювати на радіостанції, що вела мовлення на окуповану територію України. Можливо, прагнення займатися журналістикою, писати книжки і віра в комуністичну ідеологію підштовхнула його до рішення під час  битви за Сталінград вступити до партії. Згодом син розповідав про Івана Цюпу: «Його виключали з комсомолу, а він розкуркулював свою хрещену матір. І потім це описував у своїй прозі».

Голодомор 1932—1933 років. Про це його остання книжка «Ненаситні жорна». 

Він не дався тим ненаситним жорнам, які перемелювали не тільки село, а й тих, хто зважувався писати хоч пів правди про українців в селах і містах. Прожив довго і успішно, як для стороннього погляду. Бо що там коїлося в душі людини, яка зі своїх портретів у книжках дивиться так, ніби фотографується для справи «ворога народу».

У мене немає  спільного фото з Іваном Антоновичем із Сковородинівки. Він туди приїздив на черговий день народження мандрівного філософа. Був ще Союз, селян розважали харківським філармонійним дуетом Одарки й Карася. Не відставав і київський гість. Усе виводив на життєлюбство й радісну натуру Сковороди. Та й про себе устиг переповісти байку. Мовляв, приїхав він чи не до Краснограда або ж Полтави на виступ, його шанобливо зустрічають. Ведуча події хвилюється: «До нас приїхав відомий письменник Іван Пуця, ой, вибачте - Паця, ой, Цюця. То я вже підвівся і назвався сам».  Скільки років промайнуло, а  згадалося саме отаке, комічне. Іван Антонович, природно, тоді промовчав, що значення слова «цюпа» - каземат або взагалі тісна темна кімната. Є це слово в Івана Франка в розумінні «убога хижа».  Але ж Паця-Цюця виринає в моїй пам’яті найпершим. 

Дякую красноградським бібліотекарям, які  сумлінно ведуть свою сторінку в соцмережах  і часто діляться  фрагментами текстів тих авторів, які жили й працювали в Краснограді. 

Отак мене зацікавили Цюпою. І його новелою про вишні.

Фрагмент новели Івана Цюпи  «Вишня»

«За хатою, на північному причілку, росте розлога вишня. Вона така стара , що нинішній господар дворища ще гойдався на ній, коли був малим, приладнуючи на вишневій товстій гілці мотузяну колиску.

Тепер у того хлопчика сивим інеєм цвіте голова… Відколихалися своє діти, парубками та дівками стали… А вишня все ще цвіте. Кожної весни білими кружевами закриває північний причілок хати і гудуть у її широкій кроні бджоли, бринять, як струни у співучій кобзі.

Влітку вишня ставала червоною від ягід, аж гнулася від багатого намиста. Вистачало тих ягід і на варення, і на вареники, і на узвар…»

Шпанка, Любка, Чудо, Мелітопольська, Іграшка, Пустунка. Це все сорти. Поширені, улюблені чи вперше почуті навесні від садівників-ярмаркувальників.  Вишня належить до родини трояндових. Майже кожен письменник в Україні ХІХ-ХХ століть писав щось про вишневі ночі-очі-сади й вишнівки.

Гірко мені озвалося, що так звана Чудо-вишня з великими соковитими плодами – сорт із Бахмута, нині винищеного й випаленого. Звідти і вишнево-черешневий гібрид «Іграшка». Популярна «Зустріч» - взагалі іспанського походження. Старовинний сорт відомий ще від  кінця 18 століття, його районували в Україні.

Селекціонери вважають, що шпанці як окремому сорту вже 200 років.

Приходь вчасно, кажи коротко, йди швидко. З вишнями я ніби й і вчасно, але коротко не вийшло. Варто швидко піти. Може, хоч компот із вишень та білого наливу зварити? Реалізм так реалізм.