Правозахисниця, випускниця ХДУ Надія Світлична і «аргумент слідства» – шантаж долею 2-річного сина

Третя неділя травня в Україні щороку – День вшанування жертв політичних репресій. 2025-го  це 18 травня.

Людина, про яку пишу такого дня, закінчила університет у Харкові  ще до мого народження. Але й через багато років її в Україні й за океаном продовжували називати Надійкою. Була однокурсницею  каразінського професора-мовознавця і поета Володимира Калашника. Саме Володимир Семенович зателефонував одного дня та запитав, чи  не хотіла б я «познайомитися і поговорити з Надійкою Світличною, яка збирається зайти до редакції журналу «Березіль»». 

Були ще безінтернетні 90-ті, але діаспорні видання, зокрема, лондонський «Визвольний шлях»,   австралійський альманах «Новий обрій», канадський часопис «Новий шлях» час від часу потрапляли до моїх рук чи й взагалі, надіслані в подарунок з-за кордону,  осідали в домашній бібліотеці. Звичайно, Іван та Надія Світличні згадувалися на  їхніх сторінках. Тож поспішила до редакції журналу, щоб поговорити з такою особливою гостею Харкова.

Згадується, що ровесниця моїх батьків, пані Надія трималася зі мною не поблажливо-материнськи, а ніби колега з колегою. З інтересом подивилася на мій важкий і потертий магнітофон «Репортер». Усе-таки  роки роботи на «Радіо «Свобода» для української аудиторії привчили її до дрібниць запису: де краще сісти, як поставити мікрофона, щоб він не заважав розмові, але чисто писав голоси. Ми знайшли прихисток не в редакції, яка була багатолюдною й гамірною через стихійне гостювання постійних чи потенційних авторів. На одному поверсі з журналістами був тоді й  кабінет роботи з творчою молоддю. Він  ніби перегукнувся з КТМ (київським клубом творчої молоді).  

Пані Надія сиділа в прохолодній кімнаті в темному плащі, доречному  при довгих перельотах-переїздах. Говорила тихо, але виразно. За ритмомелодикою це була наша Слобожанщина. Ніяка багаторічна англійська не втрутилася  у розповідний плин поважної співрозмовниці. Було відчуття, що так течуть Сіверський Донець чи Оскіл. Здалеку без бурхливості, але ближче до середини річки течія диктує свої правила – підхоплює й несе.

На Університетській вулиці у 50-х роках багато часу провели спершу Іван Світличний, а потім і молодша сестра Надійка. Обоє просиджували тут у читалці над підручниками й  рідкісними виданнями, такими потрібними філологам.

Восени 2024 року  читальним залам центральної наукової бібліотеки Каразінського  університету було присвоєно імена видатних випускників і вчених. Іменні зали на вулиці Університетській – Івана Світличного та Юрія Шевельова, у головному корпусі – Іллі Залюбовського. Двоє випускників філфаку і фізик-ядерник. Саме  у фондах на Університетській зберігається особиста бібліотека поета, літературознавця, «головного мотора шістдесятників», як його називали не тільки друзі, політв’язня радянської системи Івана Світличного. Понад 5 тисяч примірників різними мовами подарувала рідному університету сестра   –  Надія Світлична. Харкову пасувала б вулиця Світличних, бо Надія була активною помічницею брата в Клубі творчої молоді, теж пройшла арешт, ув’язнення, змушена була покинути Союз, а за  океаном  працювала в редакції «Радіо «Свобода», вела активну діяльність у правозахисній Гельсинській групі. Брат і сестра – лауреати Шевченківської премії. Іван Світличний посмертно. 

Виростали вони на Луганщині, у селі Половинкине Старобільського району. Засновували село у 17 столітті переселенці з-за Дніпра. Паралельно існувала й друга назва – «Толоківка» (від старої традиції толокою, тобто колективно мазати глиною нову хату чи робити іншу важливу безкоштовну справу. Восени 2024 року, трішки раніше від рішення про іменну читальну залу Івана Світличного Верховна Рада України ухвалила перейменувати Половинкине на Толоківку.

Від березня 2022 року село окуповане російськими терористами. Як нищилася гідність, віра, культура попередниками сучасних агресорів можна прочитати у спогадах Надії Світличної, зокрема і в книжці «Різдво в таборах».

Родина Світличних – батьки Олексій і Меланія (до заміжжя – Твердохліб) жили на Луганщині. Однолітки, 1910 року народження.

Меланія Іллівна пережила старшого сина, здоров’я якого підірвали табори. Роботяща селянська родина, хлопець і двоє дівчат.

Важлива подробиця: коли Надію арештували, її синові Яремі було два роки. Батько – політв’язень Данило Шумук. Не одразу рідним вдалося забрати малюка із сиротинця, куди дитину передало КДБ. Надія не встигла до нього в дитсадок, була на допиті.

Слідчий усіляко схиляв до публічного каяття, відмови  від поглядів і друзів. Шантажував долею крихітного сина. Подруга Надійки художниця Алла Горська уже загинула, але ще були  і в таборах, і на волі ті, чиї твори вона передруковувала під копірку, отже, поширювала самвидав.

«Багато чинників формували мою свідомість, - говорила вона вже на зустрічі з українською громадою в Канаді ,  –  я вірила в добро і справедливість, шукала їх, де могла. В комсомолі, в самвидаві, а пізніше – в тюрмі».

Опікунство бабусі Меланії Іллівні  не дозволяли: колгоспниця-пенсіонерка, пенсія – 20 карбованців. Навіть збиткувалися: ви вже й так двох небезпечних державних злочинців виховали, як можна вам ще й онука довіряти?!

 Змогла оформити документи Марія Світлична, сестра Надії. Жила вона тоді на Луганщині, тож Ярема підростав у бабусі. Усе в тому ж Половинкиному (чи нинішній Толоківці).Туди поспішила Надія  після чотирьох років ув’язнення. Постійно боялася, що її позбавлять материнських прав.

У селі косо дивилися на жінку, яка відбувала покарання «за політику», тому знову поїхала до столиці. У Києві жила у братової – дружини Івана Світличного. Проблеми з роботою. Хіба двірничкою в дитсадку.

На гостинах у письменника Бориса Антоненка-Давидовича, який теж навчався свого часу в Харківському університеті, зазнав сталінських репресій, Надія Світлична познайомилася зі своїм  другим чоловіком – Павлом Стокотельним.

Побралися вони навесні 1977 року. Отримала прописку на Борщагівці. Перебувала під так званим адміністративним наглядом, тобто мала залишатися вдома від 21-ї години до 6-ї ранку. Повторювалися обшуки, телефон прослуховували або взагалі відключали.

Коли у травні 1978 року у Надії почалися перейми перед пологами, телефон вкотре не працював. Чоловік побіг шукати телефон-автомат, щоб викликати швидку. Повернувся, а дружина вже тримала на руках немовля. Народила сама на кріслі-ліжку.

Іванку не було ще й місяця, коли їй раптово дозволили подати документи на виїзд за кордон. І швидко випустили з двома дітьми, але без чоловіка. Павло зміг приєднатися до сім’ї аж 1980 року

У заяві про відмову від радянського громадянства ще 1976 року вона писала:

«Нижче людської гідності після усього пережитого, бути громадянином найбільшого у світі, наймогутнішого, найдосконалішого концтабору».

Обіцяла не читати заборонену літературу. Іронізувала: «Шкодую, що маю вищу освіту, а не життєвий досвід. Зовсім не читати обіцяти не можу як людина письменна».

У еміграції Надія регулярно видавала “Вісник репресій України”.

Займалася українським скаутінгом – була активісткою Пласту.

У 1993 році отримала пластовий Орден Вічного Вогню — найвищу нагороду за громадську діяльність.

Її друзі-українці Катерина Кіндрась і Валентин Лабунський згадували:  

«Вона запросила нас до своєї домівки в Ірвінгтоні майже відразу після нашого прибуття до Нью-Йорка. Приїхавши рейсовим автобусом у «кольорове» містечко, пробували в перехожих допитатися, як знайти потрібну адресу. Темношкіра регулювальниця, почувши назву вулиці, відразу ж випалила: «Oh, you go to Nadijka!» Причому «Nadijka» пролунало майже по-українськи».

У Харківському літературному музеї до повномасштабного вторгнення існувала   освітня програма, завдяки якій можна було  скуштувати на смак «Таборове Різдво». Рецепти страв співробітники вишукували у спогадах  Василя Стуса, Надії Світличної, Євгена Сверстюка, Ніни Строкатої, Стефанії Шабатури.

Зокрема, у книзі «Різдво в таборах» Надія Світлична  розповідала, що використовували кожну можливість, аби дістати інгредієнти для 12 різдвяних страв. Якщо комусь була дозволена посилка, то просили у родичів хоча б кілька грамів маку, сушениці, грибів чи горіхів і неодмінно зберігали весь цей скарб до зимових свят.

В’язням зазвичай не забороняли співати колядки. Надія Світлична писала, що співали так голосно, щоби їх могли почути в сусідній зоні чоловіки.

Слухайте голос Надії Світличної:

Зеківські етапи шістдесятників у подкасті «Градусник. Наші краяни»