Премія імені спаленого поета вдруге має харківську адресу

8 жовтня минуло 140 років від дня народження українського поета доби «Розстріляного Відродження», лірика і філософа Володимира Свідзінського. Він народився на  Поділлі, належав до династії священників, тож спершу за традицією родин духівництва здобував освіту в  семінарії Кам’янця-Подільського, потім змінив сімейний вибір життєвого шляху і навчався у Київському комерційному інституті, а згодом на історико-філологічному факультеті  університету знову в Кам’янці-Подільському.

У жовтні 1925 року переїхав до Харкова, тобто  новий період поетового життя почався рівно сто років тому. Редакторська і перекладацька робота для Свідзінського не перекреслила власної поетичної творчості. Але критики були до нього нещадними, звинувачували, наприклад, у фаталізмі, тож друкувався він мало.

56-ий свій день народження зустрів у тюрмі НКВС, а ще через 10 днів тривожного жовтня 1941 року разом з іншими політв’язнями був спалений  неподалік від Харкова.

Одна з вулиць міста зараз носить його ім’я. 

Серед праць Елеонори Степанівни – «Невпізнаний гість. Доля і спадщина Володимира Свідзінського», підготовлений нею і виданий найповніший двотомник поета. Їй також належить ідея видання і післямова до перекладу Василем Мисиком «Ромео і Джульєтта» Вільяма Шекспіра. Книжка вийшла в харківському видавництві «Майдан». На фасаді письменницького клубу в Харкові меморіальні дошки на честь репресованих літераторів теж поряд.

Елеонора Соловей так відгукнулася в соцмережах на цьогорічне згадування імені Володимира Свідзінського:

«Відбулася церемонія нагородження преміями Ліги українських меценатів, НСПУ та видавництва «Ярославів Вал». До премій імені Дмитра Нитченка, Володимира Свідзінського та Бориса Нечерди нині додалася премія імені Михайла Слабошпицького, який стояв біля витоків і цих премій, і самої Ліги українських меценатів.

Рядок харківської поетеси Ірини Мироненко «Мій Харкове, мовчун і Златоуст...» згадався мені, коли дізналася про цьогорічний вибір. І ще: «...Та розправляєш крила і папір / Щоб Харкову  про себе написалось».

Премія імені незаслужено замовчуваного в ХХ столітті  лірика-філософа заснована 2000 року Лігою українських меценатів та журналом «Київ». У її  описі зазначається – «за нові поезії, які стали взірцем глибинного ліризму в дусі традицій Володимира Свідзінського і помітним явищем сучасної української поезії».

Серед лауреатів різних років – Ігор Качуровський, Володимир Базелевський, Іван Малкович (книжка «Подорожник»), Станіслав Чернілевський (збірка «Чеський зошит»), Любов Голота (збірка «Жіночий апокриф»), Василь Герасим’юк (книга «Поет у повітрі»), Світлана Короненко, Теодозія Зарівна та інші наші сучасники.

Окремо варто наголосити, що 2002 року премією відзначена книжка харківця Степана Сапеляка «Страсті по любові» (видавництво

«Майдан», Харків, 2000). Тож через чверть століття премія імені Володимира Свідзінського – знову з харківською пропискою.

Рядки, написані Іриною Мироненко після розгортання агресії рф проти України, опубліковані  в журналі «Київ». Добірки  «Сторожеві секрети мальв», « Місяцю лебедю» та інші  можуть за обсягом скласти окрему збірку.

Головна редакторка журналу «Київ» Теодозія Зарівна  не обмежується столичними авторами, а представляє читачам написане в різних куточках нашої країни та за її межами, коли йдеться про поетів і прозаїків, чиї перекладені твори розглядаються критикою  як помітні зразки сучасної світової літератури.

До речі, вперше ім’я Ірини Мироненко з’явилося на сторінках журналу «Київ» у квітні 1986 року.

Понад чверть століття співпрацює з Лігою українських меценатів»  Світлана Короненко – організаторка і ведуча лауреатського вшанування в  Національному музеї літератури України.

 З 2021 року після смерті чоловіка – письменника, видавця, громадського діяча Михайла Слабошпицького Світлана Анатоліївна працює виконавчою директоркою благодійного фонду «Ліга українських меценатів» і директоркою видавництва «Ярославів вал», продовжує проєкт «Міжнародний конкурс з української мови мені Петра Яцика».

Світлана Короненко – лауреатка численних літературних премій, серед яких є й імені Свідзінського.

До речі, серед харківців такою відзнакою був пошанований поет

Степан Сапеляк.  Тепер до лауреатського списку додалося ще одне харківське ім’я – Ірина Мироненко.

Ось  слова Ірини Мироненко, що прозвучали в Національному музеї літератури України в день пошанування лауреатів одразу кількох творчих відзнак, зокрема, й премії імені Володимира Свідзінського. 

Літературні премії перш за все – вшанування й нагадування про тих, на честь кого вони засновані. Тож Володимир Свідзінський і Харків. Кілька смислових точок.

Він дозволив собі сміливість осторонь спостерігати за світом, що стрімко розвивався. Не жив у письменницькому кооперативі «Слово», а жив у  слові. Першу збірку видав тридцятисемирічним.

Після перших політичних розправ над інтелігенцією, геноцидного голодомору і самогубства Хвильового  писав:

«Метелик криво понад тином перелітає на поля.

Мені здається, що земля – моя покинута дитина».

Свою дочку Мирославу він не покинув ні маленькою після смерті матері, ні 1941 року, коли їй було вже 20.

За спогадами Мирослави Володимирівни, жили вони скромно, навіть бідно. На вулицю Лютівську (це частина Харкова Новоселівка, куди й сьогодні не так і зручно діставатися громадським транспортом) до Свідзінського не приїздили письменники. Тільки Володимир Сосюра – позичити грошей і посперечатися про політику над географічною картою. 

Дочка не дала згоди на друге одруження поета («Мірочка не хоче!»). Процитую спогади цієї жінки: «1941 рік, війна. Батьку у Спілці письменників дали талон на евакуацію до Актюбінська. Але  я не хотіла їхати. Без мене батько нізащо не міг евакуюватися. Через мене його заарештували, через мене він і загинув. Я ходила на Чернишевську, до НКВД, але мені казали прийти вдруге. І щоразу знову нічого не казали».

Свідзінського арештували 27 вересня менше ніж за місяць до гітлерівської окупації Харкова. 27 вересня – день народження його значно молодшого літературного друга, фактично чи не єдиного учня-послідовника Василя Борового. Василь Іванович, який пройшов сталінські табори, прожив довго, одного разу розповів мені для радіопрограми про зустріч із Свідзінським влітку 1941 року. Вони вийшли із Спілки письменників на все тій же Чернишевській. У небі стелився дим, горіли заводські квартали після бомбардувань. «Не все згорить, Василю. Не все!»  – з якоюсь особливою інтонацією сказав Свідзінський. До смерті поета в полум’ї замкнутого енкаведистами сараю неподалік від Харкова залишалося кілька місяців.

Він любив писати про вогонь, не тільки пророче «в полум’я вернуся знов», а й «важко дихає ся ніч, наче в ній вогонь таїться», «палаючий вітер», «десь билися огненні крила», «О Боже, не дай загубити ключі від сонця, від серця Твого огняного».

Ключі від сонця – це не про світанок природи, а про  описане Сковородою: «Пізнаєш істину – у кров увійде сонце».

Так хочеться писати не про чорноту світу, в якому після ракетного удару по центру Харкова значних руйнувань зазнало приміщення письменницького осередку. Але ніби промінь сонця – на фасаді між вибитими вікнами вціліла меморіальна дошка на вшанування Свідзінського.

Певне відлуння його поетичних настроїв є і в моїх рядках. Прочитаю дещо для вас.

***

Срібний Держпром на долоні, яка пам’ятає суниці

біля під’їзду у ніби приїжджій притихлій траві.

Сватає липень за юного серпня дівицю-куницю.

Правильно вгадуєш риму – усі безтурботно живі.

Ох, геральдична сварня – кадуцею, стрілі чи короні

бути у місті сталевих старих аж рудих їжаків.

Як же ці кроки порожнім майданом вдаряють у скроні.

Можна почути – скрегоче по бивневі мамонта ківш.

Дощ поцілує з обручкою палець тонкий підмізинний.

Книжка в пакеті прикриє від крапель. Спішиш на торжок,

думаєш вперто: у Харкові повні метро й магазини

не з провіантом, а спершу про змінний патронів ріжок.

**   

Покручена життям сосна

нагадує витку колону

костельну. Тут весна й війна

кошлатять покаянну крону,

лякають сонних сосненят

і старшу молоду соснівну.

Спасенна сонячна брехня

розгладить стежечку нерівну,

вербових котиків додасть

(торік було шукати страшно),

бо як вода, несла біда

попід ліси міський мурашник.

Димкує тонконіг-рогіз

чи гріється в степу сторожа.

Та чистим світлом риз і сліз

майнула в соснах Матір Божа.