Проза письменниці й викладачки з Харкова про вихід із болю відзначена премією в Ужгороді

Закарпатець Іван Чендей (1922  –  2005) – письменник, кіносценарист, журналіст, перекладач, співзасновник Народного Руху та ПЕН-клубу-Україна, лауреат Шевченківської премії, якою відзначена його проза.

Закінчив сільську народну школу, Хустську гімназію, журналістські курси у Харкові, Ужгородський    уні­верситет, Вищі літературні курси у Москві.  

Коли писався сценарій фільму «Тіні забутих предків», то режисер Сергій Параджанов жив вдома у сім'ї Чендеїв майже місяць. Спав у робочому кабінеті Івана Михайловича. Після вечері лягав на диван і кілька годин розповідав письменникові про технології написання кіносценаріїв. Бо фільм – зовсім не переказ твору Михайла Коцюбинського.

Чендеєва проза 60-х років стала приводом для цькування літератора. Його зняли  з посади  відповідального секретаря закарпатського відділення СПУ 1968 року, виключили  з партії.. Потім були роки вимушеного мовчання. Смерть сина Мирослава.

Івана Чендея звинувачували у передачі за кордон статті Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» , але не заарештували. Можливо, спрацювала й кінослава. Хоча  у титрах «Тіней забутих предків» тоді його прізвища не стало.

Як і багато тодішніх письменників України, Чендей починав із журналістики.   Листи Чендея до критика-харківця Володимира Брюггена (теж у молодості журналіста) видані разом з іншою епістолярною спадщиною письменника.

Окремий том  – листування з дружиною Марією, який писав усе життя, бо часто   вирушав у дорогу. На думку дослідників, харківський період – один із найцікавіших у листах.

 Дружина згадувала:

«Коли вийшла заміж за Чендея, то він не мав нічого, крім однієї шафи з книжками. І я всі ті книги перечитала. Коли він поїхав на курси до Харкова на пів року, мене взяли на роботу у відділ листів «Закарпатської правди». Там тренувала українську мову, оскільки за часів угорців на Закарпатті не було й уроків української мови. Ніколи не забуду цей час. У Харкові тоді був голод. За одну картоплину Чендей міг купити книгу. Але про голод ніхто не мав знати. Він там голодував, захворів, а я нічого не знала. Закарпаття на той час було закритою зоною. Після повернення звідти був дорікнув мені, чому не надіслала йому посилку. Але він був дуже делікатний, не написав мені і я не знала про той голод».

Чендей не міг собі ніколи простити, що не поїхав на зйомки фільму «Тіні забутих предків». У день зйомок він мав здати у видавництво рукопис двотомника, який спочатку навіть не видали. Але він дав слово, відповідав за свої слова і мусив вичитати.

Фільм став сенсацією. Але про Чендея не згадували.

На вшанування пам'яті письменника дочка Марія Чендей-Трещак та її чоловік Іван Трещак заснували Міжнародний благодійний фонд імені Івана Чендея та періодично проводять Всеукраїнський літературний конкурс малої прози/ Літературна премія імені Івана Чендея вручається  в межах «Чендей Фесту». Вона –  серед найпрестижніших в Україні.

Ось як про Чендей Фест-2025 розповіла письменниця Ольга Тільна:

«Подія насичена заходами, обличчями, неймовірним спілкуванням та піднесеною атмосферою свята.

Літературно-мистецький конкурс імені Івана Чендея давно вже зробився міжнародним. Цьогоріч моє оповідання отримало  премію в номінації «Мала проза». Тішуся за визнання моєї скромної письменницької праці.

Якщо без пафосу, то ці дні, проведені в Закарпатті, в колі однодумців, неймовірно щирих і щедрих на душевне тепло людей, врятували моє цьогорічне літо, Наповнили серце втіхою та радістю, Повернули віру в те, що людяність і гуманізм — це не порожні слова.

Хай погода і була мінливою, але Закарпаття, як завжди, залишалося гостинним і на диво привітним. Вода і камінь, гори і чисте повітря — незмінна моя любов».

Цьогоріч конкурс проходив у трьох номінаціях – «Мала проза», «Чендеєзнавство», «Сценарії короткометражних фільмів».

За словами Івана Трещака, голови Міжнародного благодійного фонду Івана Чендея, на конкурс надійшло 200 творів з різних куточків України та з 15 країн світу. Як зауважила членкиня журі, літературознавиця Світлана Кирилюк, у більшості творів проявляється нова чутливість, так званий метамодернізм, на тлі різних обставин у творах завжди на передній план виходять почуття людини, внутрішня драма героїв.

Під час урочистостей відома акторка кіно і телебачення Римма Зюбіна (вона родом з Ужгорода, охоче приїздить у рідні краї на Чендей Фест)  зачитала уривки з творів переможців. 

Тож до Вашої уваги оповідання Ольги Тільної, відзначене премією імені Івана Чендея.

НЕ ПЛАЧТЕ НАДІ МНОЮ

Ненавиджу сльози, порожні слова, нещирі усмішки. Ненавиджу запах паленого. Люблю кавуни, кататися на ковзанах і мовчки курити під коньячок. Але нічого такого мені найближчим часом не світить. Кавуни цього року вже всі поїли; на ковзани взагалі не знаю, чи коли-небудь іще зможу стати; а коньячку з цигаркою тут не дозволяють. Хильнути пару ковтків, мабуть, можна було б, але цигарка залишиться мрією ще надовго. Лікар сказав, що, коли я хочу звідси вийти своїми ногами і без бинтів, мушу забути про цигарки. Легко йому говорити, сам, очевидно, ніколи й не пробував. Але лікар у мене загалом тямущий і співчутливий (у хорошому сенсі): дивиться спокійно зі стриманим оптимізмом, на запитання відповідає охоче і майже завжди по суті. Коли мій лікар ухиляється від відповіді, відразу знаєш, що справи кепські. Та я за ним такого ще не помічав. Він чесно мені сказав, що залишуся їхнім клієнтом тижні так на три-чотири, не менше, якщо все піде, так би мовити, за планом. Він і матері моїй подзвонив, і волонтерів прикликав. Щойно заповнив папери й побачив, що у мене тут геть нікого немає, одразу ж сказав: «Медикаменти для військових у нас є, а от усе інше, на жаль, потрібно десь роздобувати. Харчі побачите які, та з голоду не помрете, і постіль вам теж видамо». Нормальний мужик цей лікар (дай йому, Боже, дружину гарну!), хоч і молодий. А може тому й нормальний, що не встигнув іще скурвитися.

Волонтери прийшли дуже швидко, щойно мене з реанімації перевезли до палати. Хлопець і жіночка. Не знаю, чи родичі. Просто сказали: «Ми – волонтери. Кажіть, що треба. Не соромтеся. Ми все запишемо й привеземо. Не все буває можна швидко знайти, але ми будемо старатися. Ви тільки кажіть, чого хочеться». Я сказав, що нічого не хочу, хіба померти, бо так пече. Жіночка на мене й не глянула, лише кивнула і наказала хлопцеві збігати до автівки, а тоді роззирнулася по палаті та наготувала ручку і записник. Потім повернула до мене голову та почала перераховувати з запитальними інтонаціями: «Чай, кава? Вода з газом чи без? Змінна білизна, шкарпетки, капці?» Я отетеріло мовчав. Не знав, що їй відповісти. «Зубну пасту, щітку, гребінець, туалетний папір, мокрі серветки, все для гоління, тарілку, чашку, ложку з виделкою Борис зараз вам принесе.» Я тільки моргнув. І ось тоді жіночка усміхнулася. «Ви не соромтеся, кажу ж, ми все зробимо. Ви в нас не перший, і ми вже дещо знаємо. Вже навчилися». Усмішка її зів’яла, немов лілея під полуденним сонцем.

Ну які мені капці, якщо і встати не можу? Труси змінити було б дуже добре, та як їх зняти-надіти? Із одягу тільки їх мені й лишили, щоб «не світив хазяйством», як сказала повненька санітарка, котра обтирала мене в реанімації. Усе питала: «Де ж це тебе так, синочку?», викручуючи аж чорну воду з губки перед тим, як знову занурити її у мильний розчин. Добра душа, вона намагалася не зачіпати болючих місць, але вдавалося це не завжди, й тоді я репетував, як різаний. Аж сам себе не впізнавав. Ніколи не думав, що буду дорослим мужиком і отак кричатиму. Та то я сам попросив, аби хоч якось мене помили, бо смердів собі так жахливо, і відчуття були, немовби варюся в діжці зі смолою. Медсестри попереджали, що буде боляче, та я не думав, що аж так, просто хотів позбутися цього смороду, щоб не тхнуло паленим м’ясом. Бідолашні дівчата повідверталися, нишком витираючи сльози, а повненька санітарка не могла, бо мусила бачити, що робить, і тільки шморгала носом і причитувала: «Де ж це тебе так? Де ж це тебе?»

Прийшов хлопець, Борис, і притягнув два величезні пакети, із яких видобув і електрочайник, і посуд і ще цілу купу всього, від чого у мене аж голова пішла обертом. Жіночка відразу ж узялася все розкладати, а потім дістала з целофанової упаковки картаті сімейні труси та розгорнула переді мною. «Ось, дивіться, – сказала. – Тут із обох боків кнопки. Ви й самі зможете, коли що. Це нам спеціально шиють для лежачих». Мені зробилось і соромно, і приємно відразу. Така ніяковість, і така турбота! Аж клубок у горлі став: тепер чужі руки мене і миють, і витирають, і роздягають, і одягають… Дожився, хай би йому…!

«Ви не соромтеся, – сказала волонтерка. – Нічого тут соромитися. Хай тим буде соромно, хто з вами таке!...» Її голос зненацька зробився тоненьким-тоненьким, як у дівчинки, і я зрозумів, що жінка з останніх сил стримує сльози, ховаючи обличчя за картатими сімейками. «У вас телефон є? Будете мені дзвонити й казати, що треба принести, добре?» Вона опанувала себе і говорила вже знову стримано та спокійно. А от я ніяк не міг примусити себе заговорити, бо ніякого телефона, звісно ж, у мене тепер не було. Він залишився там, у балці, де нас накрило, де залишилося й усе інше (мабуть, поплавилося до невпізнанності), де мало не залишився й я. В мене тепер узагалі не було нічого, крім пухирів і ран, брудних трусів, пекучого болю та смороду паленого м’яса.

Волонтерка подивилася на мене уважним поглядом, помовчала, а тоді, видно, прийняла якесь важливе для себе рішення, бо вираз її обличчя раптово змінився з нейтрально-відстороненого на відчайдушно веселий. «Борисе, давай, порядкуй тут, а я не заважатиму вам, хлопці, піду поки пройдуся, поговорю з лікарем», – сказала жіночка, всміхнулася та підморгнула мені, а тоді розвернулась і рішуче вийшла з палати.

Борис виявився майже моїм однолітком, і спільну мову ми знайшли практично одразу. Він допоміг мені привести себе до ладу, зробив у палаті перестановку так, щоб зручно було дістати з ліжка й до розетки, і до рукомийника, і до тумбочки, до якої тепер було по що тягнутися. Він у минулому році закінчив магістратуру з історії, а я два роки як випустився з журфаку. Борис бував на розкопках біля мого села, а я, коли ще працював у газеті, встигнув написати пару статей про чорних археологів. Я сказав, що мені страшенно незручно через свою безпомічність і всю цю ситуацію, а він відповів, що це на стелі спати незручно, бо ковдра спадає, а мені тут ковдра не світить, бо лікар сказав «підсушувати опіки», а значить і незручностей ніяких не має бути. Посміялися. Повернулася його мати (жіночка виявилася Борисовою мамою, котра волонтерить іще з чотирнадцятого й «усього набачилася») та принесла мені мобільний телефон із новенькою сімкартою. Тепер я був відносно чистим, поголеним і зачесаним, із чаєм/кавою, перекусами та зв’язком (Хай живуть і процвітають наші волонтери (Дай їм, Боже, здоров’я)!).

Отак я й запанував сам-один у великій палаті на трьох. У лівій руці катетер, бо крапельниці щодня, а права майже вся в пухирях і плямах оброблених медсестричками опіків. На лівій теж кілька коричнюватих плям від «Бетадину», та їй пощастило більше, бо, як сказав лікар, «Це другий ступінь, це швидко загоїться». А от із ногами у мене біда. Ноги мене не тримають більше. Та й чому там тримати, якщо на обох нижче колін спереду по величезній дірці? Лікар каже, що «Тут доведеться почекати і попрацювати добряче». Там, мовляв, і кістки, й м’язи пошкоджені, доведеться оперувати, й, можливо, не один раз. «Розумієте, у вашому випадку потрібно поступово вичищати рани, видаляючи мертві тканини», – сказав він, дивлячись мені в обличчя й, очевидно, намагаючись не злякати. «Рани у вас дуже брудні та глибокі. Їх потрібно якомога краще очистити та якнайшвидше закрити. Відкриті глибокі рани гоються дуже погано, й існує небезпека сепсису. Будемо закривати вашою власною шкірою з непошкоджених ділянок тіла.» Я спочатку не зрозумів, що мається на увазі, а потім узявся роздумувати, звідки ж можна у мене здерти живу шкіру, щоб пересадити її на ноги.

На п’ятий день приїхала мати. Я саме відходив від наркозу після першої операції. У голові паморочиться, в роті – пустеля Сахара, та «ні спати, ні пити дві години неможна», як застерегла приємна пані анестезіолог. Мати зволожувала мені губи шматочком бинта, змоченим у мінералці, та бідкалася, що не могла приїхати швидше, бо поки по родичах зібрали гроші, поки до Черкас доїхали, доки до Києва доплуганилися, – «А все ж це автобуси. А які вони старі та роздовбані, а які дороги в нас!», – і тільки тоді вже на потяг сіла. Мати зраділа, що в моїй палаті аж два вільні ліжка, тож їй не треба шукати, де ночувати. Буде зі мною поруч і «виходжуватиме» синочка. Вона вже познайомилася з тутешніми санітарками, поскладала домашні харчі до загального холодильника у їдальні та вимила всі поверхні в палаті, щоб «не жити як у хліві».

Я відійшов від наркозу, і почалося пекло. Ноги пульсують і ніби посмикуються від тупого болю. Стегна, звідки взяли донорську шкіру, страшенно печуть. Ті місця прикриті стерильною марлею, але колір у неї… краще туди не дивитися. Добре, хоч ноги у білих бинтах, і мати не бачить тих чорно-сірих проваль, на які довелося дивитися мені впродовж кількох довгих днів. Це все не я. Це все не зі мною… От тільки чого ж так нестерпно пече? Кортить тонесенько вити, так само, як іноді, буває, вночі хтось за стіною ледь чутно виє.

Мати дивиться на мене і плаче. «Господи, за що ж це мені отаке? За що! Синочку мій милий, за що ж це тобі? За що? От що це тепер із тобою буде? Скалічило мого єдиного сина навік! А ми ж тебе з батьком ростили, в університет відправили… Думали, буде наш син при посаді, не в полі гнутиме спину, а в кабінеті сидітиме, у начальники виб’ється… А теперечки що? Яка ж за тебе теперечки піде? Кому ж ти теперечки отакий?..»

Попросив ввімкнути «вітродуйку», аби тільки не чути цього голосіння. І так тоскно, а тут іще ці плачі. Дружина, – Наталка, Наталочка, сонечко моє, зірочка, – довго хлипала у слухавку, коли подзвонив їй із волонтерського телефона. Сказала крізь плач, що їй дуже шкода, що вона мене страшенно жаліє, що ця проклятуща війна стільком завдала непоправного лиха, що її серце такого просто не може витримати і через те, вона повертається додому, до Києва, де буде молитися за моє здоров’я і плакати, згадуючи наші щасливі дні. Ну, і роботу там їй пропонують, а ця лікарня стількох грошей коштує, і доки я там одужаю (ще схлипи й нові сльози), якщо взагалі… А вона ж молода жінка, їй жити треба. І добре, що у нас із нею немає дітей, бо як же воно б усе тоді було , і хай би я її краще пробачив, бо вона просто не може такого витримати. Просто не може.

Не можу чути жіночих сліз. Усе зробив би, щоб тільки їх припинити. Нехай повертається до свого Києва. Ненавиджу, коли плачуть! Як там писав Сковорода? Усе те не наше, що нас покидає… Якби ж іще й біль оцей мене теж покинув! Але ні. Мабуть, він-таки мій, якщо ніяк мене не покидає.

У сусідній палаті ввімкнули «вітродуйку». Теж, мабуть, «донорки» сушать. У тій палаті вже третій місяць лежить одна місцева. Вона теж не ходить, і з нею теж лишається на ніч мама. Її позавчора знову прооперували, і відтоді я час від часу чую «дуйку». А ночами чую тихеньке виття й притишені голоси. Трошки повиють, а тоді розмовляють. Іноді вони сміються, також тихесенько, щоб нікого не розбудити (нібито тут хоч хтось уночі спить). Але плачу з-за стіни я не чув жодного разу. Моя ж мати плаче і вдень, і вночі. Годуючи мене, хлипає, миючи підлогу в палаті, тяжко зітхає і шморгає носом. Змовкає лише тоді, коли приходить лікар або медсестра. Уночі вона плаче в подушку, але я все одно чую, бо, хоч тут і колють усім анальгін із димедролом, аби зуміли заснути, я прокидаюся десь близько півночі й кілька годин соваюся на ліжку, скрегочу зубами, вмовляю себе подумати про хороше, але заснути все одно не можу.

До моєї сусідки приходить брат. Заледве старший від мене, але вже геть посивілий. Якось він зайшов до моєї палати та поставив на тумбочку вишневий компот і цукерки. Мати розчулено почала відмовлятись, але він пояснив, що «Сестрі принесли добрі люди, а їй же тут місяць глюкозу вливали по півлітра на день і от накрапали діабет», і тому вона нічого солодкого тепер не їсть і не п’є. Сусідчин брат попросив мене поворушити пальцями ніг, і, коли я поворушив, сказав, що це добре і я ходитиму, хай і не відразу. У його сестри пальці на правій нозі не ворушаться, а тепер іще й пересаджена шкіра не приживається через той діабет. І ще він сказав, аби я «не залежувався», щоб потихеньку рухався, хоч і в ліжку, намагався сідати. Ну то й що, що болить? «Болить – значить заживає. А м’язи треба тренувати, бо перетворяться на мотузки.» Він подивився на мене абсолютно серйозним поглядом, мовляв, без жартів, а тоді суворо глянув на мою матір, сумно похитав головою і пішов геть.

Мама моя (бережи її, Боже!) ще довго хрестилася, шепотіла «Отче наш…» і, відвертаючись до вікна, витирала хустинкою заплакані очі. А з сусідкою, видно, недобре коїться. Раніше, медсестри кажуть, її в кріслі колісному на двір вивозили повітрям дихати, коли була погода, а тепер перестали. Навіть до перев’язочної на каталці возять, як і мене, бо в сусідки висока температура й вона вже навіть із опорою не в змозі вистояти на одній нозі, доки на спині міняють пов’язку. «Шістдесят сім днів антибіотиків – то не смішки», – сказав мій лікар і відвів очі. Що ж це за лікування таке, з яким людині лише гірше робиться? Ясно тепер, чого вона іноді виє вночі. А вдень, очевидно, коли занадто прихопить, моя сусідка вмикає Ореста лютого і підспівує йому бандитським голосом. Медсестрички з уколами та крапельницями до мене завжди після неї приходять (такий порядок у них – обходити палати по черзі) і кожного разу всміхаються та нахвалюють: от, мовляв, молодчина яка, їй болить, а вона анекдоти травить і блатнячок співає. «А ше кажуть, шо всі викладачі поведені на читанні правильних книжок і проповідуванні вічних істин», – поділилася зі мною якось нічна медсестра, набираючи шприц для «вечірньої дози».

Почитати я б і сам не відмовився (полюбляю цю справу, грішний), але не тут. Тут не до книжки й не до газети. Мені пропонували волонтери та й командир, коли приходив, також казав, що може роздобути мої «улюблені вірші чи там романчик». Ні, дякую, немає сил на читання. Тут кортить лише матюкатися та кричати. Байдуже на кого й усе одно за що. Викричати б оцей пекучий біль, оцей постійний клубок у горлі, ці жалощі за собою здоровим, за своїм життям, якого тепер, здається, ніколи не повернути. Через те й лютую я (щоправда, мовчки) тут дуже часто, звідколи приїхала мама. Сердять мене її сльози та хлипання. Так і хочеться виповісти: «Не голосіть наді мною, мамо, я ж не помер! Я ще живий, а ви все плачете та причитуєте, як над покійником».

Одного дня я не витримав і відправив маму до сусідньої палати, щоб познайомилася з тамтешніми та відпочила від мене (а головне, щоб я відпочив від її сліз). Не поверталася вона довго, години, мабуть, зо дві. З-за стіни спочатку чулася спокійна розмова, потім мамин високий голос щось заперечував, щось сердито доводив, а тоді грюкнули двері – і все затихло. Минуло ще з півтори години, доки вона ввійшла до палати. Очі червоні, вся якась ніби розхристана. Та сліз не було видно. Я втупився в телефон, переглядаючи щось на YouTube та краєчком ока за нею спостерігаючи, а вона кинулася наводити лад на тумбочці, на підвіконні, на своєму і так бездоганно застеленому ліжку. Потім у друге за день вимила підлогу. Я мовчав, ніби нічого не помічаю, чекав, коли вона заговорить першою. Але мама затято мовчала, лише підібгала губи та міцно зчепила щелепи, як завжди робить, коли щось обмірковує, намагаючись ухвалити важке рішення.

Розмова відбулася тільки ввечері. Після того, як ми поїли, мама повідомила, що завтра поїде додому. Вона сказала, що бачить, як мені важко дивитися на її сльози, що розуміє, як цим не допомагає мені, а навпаки, та інакше вона не вміє, а вчитися їй уже пізно. Мати зізналася, що після розмови з сусідами довго ридала в садку біля лікарні, оплакуючи безталанну долю «тієї дівчини та її нещасної мами». Вона не хотіла, щоб я і далі бачив її сльози, бо «ті задубілі від горя люди» пояснили їй, як це шкодить хворому, як заважає одужувати, а вона ж хоче своєму синочкові тільки найкращого. Вона не ворог своїй єдиній дитині, тому повернеться до села, до своїх курей, качок і корови. Там усе ясно і без «цієї вашої психології»: хирлявий, то підеш під ніж, у суп або на холодець. Хвору деревину рубають, а підгнилу городину відносять аж на гноїще, щоб не псувала здорових рослин. Та видно тепер настав інший час, якого моя бідолашна мама не в змозі збагнути, з яким вона, сільська жінка, миритися ніяк не хоче.

Мама поїхала, й мені, чесно скажу, полегшало. Я тихенько вив собі, закусивши кулак, і помаленьку качав прес, хоча й аж кривився від болю. Видно, брат моєї сусідки (дай йому, Боже, дбайливу жінку!) мав слушність, або просто воно так збіглось у часі, та, коли я почав активніше рухатися, ворушачи всім, чим міг, пришерхлі від Бетадину кірки, що були в мене мало не скрізь, почали потроху відпадати та й біль у ногах, здається, зробився трішечки менш дошкульним. «Донорки» висохли й набули кольору мокрого асфальту. Боліли вже тільки тоді, коли я зачіпав їх необережним рухом. Лікар сказав, що через тиждень вони почнуть уже потроху відшаровуватись і під серветками з’явиться молоденька, свіженька шкіра. Я вже почав уявляти подумки, як одного чудового дня підійду до дружини, мовляв, ти мене оплакала і забула, а я не лишився на все життя овочем, прикутим до ліжка, я видужав, я ходжу! Хай і в рубцях, хай пошрамований, але я вижив і зможу бути тобі опорою, як і раніше. Ну, може, й не зовсім, як раніше… Здоровим, сказав мені одного дня лікар у рідкісному нападі відвертості, я вже ніколи не буду, бо кістки мені довелося вирізати багатенько і м’язи відновлюватися будуть дуже довго. Але я постараюсь – і все буде добре. Я, може, ще й на Говерлу зійду! Чому ні? Сходять же на протезах – і я зможу.

Не плачте наді мною – я живий!

Не скигліть, не квиліть, не побивайтесь…

А коли вчора я на повню вив,

то це лише щоб завтра усміхатись.

Це я придумав сьогодні під час перев’язки. Діанка – одна з двох медсестер у перев’язочній – має такі довжелезні вії ( не знаю, може і накладні, а може й власні) і дивиться так лагідно й обнадійливо, ніби після її турботливих рук я просто мушу піти звідси своїми ногами та запросити цю старанну дівчину (дай їй, Боже, розумного хлопця!) на побачення чи, хоча б, сказати якийсь комплімент. Але я їй оцих рядків не прочитаю. І нікого з поетів або філософів теж не цитуватиму, бо Діанка з тих, про кого кажуть: «Дивитись приємно, а говорити немає про що». Добре, хоч бинти намотує вправно. От Катруся – та, що з маніпуляції – геть інша. Вона б оцінила і філософів, і поетів. Але Катруся сьогодні до мене не прийде, бо не її зміна. З чорнявенькою Катрусею (дай їй, Боже, мужика міцного!), від якої приємно пахне ментоловими цигарками та полуничною жуйкою, мене чомусь тягне на чорний гумор, а не на лірику. Я в неї прошу цигарочку, а вона каже повернутися задом і ламає ампулу та набирає шприц, а коли вже по всьому, питає, чи смачна затяжка вийшла. У відповідь я сміюсь.

 Так, я вже можу сміятися. Ще трохи нервово, та це вже щось. А ще, тепер я маю мету. Моє завдання мінімум – до кінця тижня стати на ходунки. Лікар сказав, що рани гоються добре і можна потрошку вставати. Головне, не впасти й ніде не забитися, щоб не травмувати ніг, а рух «іще нікому не шкодив, він тільки пришвидшує циркуляцію крові й одужання». Так от, я хочу спробувати встати з ліжка та на ходунках дійти до дверей і назад. Сусідчин брат каже, що не треба поспішати, краще, мовляв, кожного дня робити ще один додатковий крок, аби не перевантажувати організм і не вимагати від тіла того, на що воно поки що не здатне. Але насправді, моєю метою, моїм потаємним бажанням, є дійти до сусідньої палати та подивитися на тих двох «задубілих від горя» жінок (дай їм, Боже, щастя та радості!), що змусили мою тонкосльозу, мою таку сердобольну маму не плакати. Не знаю, яким мало бути те горе, що так загартувало мою сусідку та її родину (зі мною про це ніхто розмовляти не хоче, кажуть лише: «У неї дуже серйозна травма» й відводять очі), але мені особисто від того лише краще. Я бачу, як ці люди поводяться, як одне з одного кплять, як не скиглять і як регочуть там, де кожне з моїх знайомих (та і я сам раніше, якщо чесно), не втрималися б від сліз, і кажу собі, що не гірший від них, що теж так можу. Так, я все зможу, аби тільки наді мною ніхто не плакав.