Реконструкція чи захист минулого у реставраторки археологічного текстилю і романістки із «вдячними вухами»?

Найбільші за масштабами розстріли та арешти в СРСР припадали  у 1930-х роках (переважно у 1937-у) на пізню весну та літо, тому травень 2007 року було обрано символічно для згадок про убитих і скалічених тоталітарною системою.

День пам'яті жертв політичних репресій в Україні відзначають у третю неділю травня. Його встановлено за президенства Віктора Ющенка.

День згадування реабілітованих переважно посмертно 2026 року майже збігся з міжнародним Днем сім’ї (припадає на 15 травня).

Існує також на переході з  весни у літо, 31 травня в календарі важливих  дат Казахстану  День пам'яті жертв політичних репресій та голоду.

У цьому матеріалі перетнуться родинні історії  двох жінок, чиї сім’ї зачепили репресії на Слобожанщині, заслання прадіда  у Казахстан (доля Тетяни) із буковинськими бувальщинами 70-80-90-х, вербуванням у сексоти КДБ студентів Чернівецького університету і шантажем найріднішими (доля Марії).

Тетяна Крупа, яка закінчила історичний факультет Каразінського університету і працювала в ньому, уже восьмий рік живе в Казахстані. Її робота пов'язана з Міжнародною лабораторією  консервації та реставрації культурної спадщини «UМАI» Інституту археологічних досліджень Павлодарського педуніверситету ім.А.Маргулана.

До речі, сторінку у соцмережах вона веде українською мовою, іноді використовуючи і казахську, яку продовжує активно вивчати, бо працює зі студентами Павлодарського університету.  За домовленістю з пані Тетяною подаємо один із її дописів-роздумів.

«Джаміля», пам’ять і право на людяність

9 травня у Павлодарському казахському музично-драматичному театрі імені Жусупбека Аймаутова відбувся безкоштовний спектакль за повістю Чингіза Айтматова «Джаміля». На нього я із задоволенням сходила. І подумала, що, можливо, саме зараз про цю повість варто говорити особливо.«Джаміля» — один із найвідоміших творів Чингіза Айтматова, який приніс йому міжнародне визнання. Колись Луї Арагон назвав її «найпрекраснішою історією кохання у світі».

Але для мене це не тільки історія  кохання. Це повість про людину. Про живих людей у часи війни. Про скалічені долі. Про тишу сіл, з яких  чоловіки пішли на фронт. Про жінок, які чекали. Про тих, хто повернувся. І про тих, хто не повернувся ніколи.2025  року, коли у Бішкеку проходив флешмоб читання творів Айтматова, я свідомо обрала саме український переклад «Джамілі». 

Можливо, тому що ця повість дуже людяна. У ній немає пафосу «побєдобєсія», немає культу держави чи імперії. Там є людина, її біль, її кохання, її право залишатися живою навіть посеред катастрофи.І саме тому сьогодні мені особливо боляче дивитися на те, як пам’ять про Другу світову війну перетворюється або на політичну технологію, або на поле для дешевих амбіцій. 

Я маю право про це говорити. Як історик. Як мешканка Слобожанщини. Як громадянка України. Як людина, пов’язана сьогодні і з Казахстаном, і з Киргизстаном. І як людина, яка разом із колегою встановила долю 106-ї Акмолінської кавалерійської дивізії, за що з ініціативи Першого Президента Казахстану була нагороджена золотою медаллю «Бірлік».

Майже 70 років родини не знали, де загинули їхні близькі. Система, яка кидала людей у м’ясорубку війни, часто не ставилася до них як до особистостей. І я кажу це дуже м’яко. Але подвиг цих людей від цього не зникає. Вони справді визволяли українську землю. І я це знаю не з телевізора.У моєму рідному селищі  під Харковом лежать у братських могилах узбеки, казахи, люди з Намангану, Кашкадар’ї, інших регіонів Центральної Азії. Вони загинули у 1942–1943 роках. І для мене пам’ять про них — це не радянський культ. Це людська пам’ять. Світла пам’ять.

Перш ніж продовжити цитувати нотатки Тетяни Крупи, перегорну для вас кілька сторінок повісті Айтматова.

За сюжетом, юна солдатка прожила у шлюбі 4 місяці. Потім чоловік пішов на фронт з аїлу. Це тип кочового або напівкочового поселення  у народів Азії. 

Джаміля багатьох дратує.

— Що це у вас за невістка така? Тільки-но поріг переступила, а язиком так і меле. Нікого не шанує, нікого й не соромиться!

— От і добре, що вона така! — відповідала на це мати.— Невістка наша любить правду у вічі говорити. Це краще, ніж таїтися та тишком-нишком жалити. Ваші тихенькими прикидаються, а такі тихенькі — немов протухлі яйця: зовні чисто та гладенько, а всередині — носа затуляй.

Джаміля покохала іншого, скаліченого війною. Вони втекли. Незабаром повернувся  її чоловік  Садик.

Він, звичайно, сумував, хоча й казав з п'яних очей: «Пішла — туди  їй і дорога. Здохне де-небудь. А на наш вік жінок вистачить. Навіть золотоволоса жінка не варта найнікчемнішого хлопця». 

Святкування Науризу (весняного оновлення) в Національній бібліотеці Республіки Казахстан супроводжували  моделі  колекції  від Айжан Абдубаїт («Зерлеу», тобто «Ювелірні прикраси»).

Колись у Казахстані ще у 80-х роках мені довелося почути, що жінки і Середній Азії так багато вдягають срібних чи й золотих прикрас, бо остерігаються древнього «права» чоловіка вигнати дружину з дому в чому та стоїть. Тільки те, що на ній, вона й могла винести із собою.

За одним реченням Айтматова з його дебютної повісті «Джаміля» прочитується старий стереотип у ставленні до жінок не лише в Середній Азії, але й  багатьох сучасників в Україні. Тож читаймо далі Тетяну Крупу.

Саме тому я не можу спокійно дивитися на те, що сьогодні відбувається навколо імені Чингіза Айтматова в Україні та його погруддя в Києві.  Скажу коротко: мені соромно. Соромно, що хтось намагається використовувати його ім’я для власних амбіцій та політичного хайпу. Бо варто пам’ятати не лише про самого Айтматова, а й про киргизький соціум, який сьогодні підтримує Україну, співчуває їй, допомагає. 

Я говорю не про політичні декларації. Я говорю про своїх друзів. Про студентів. Про колег. Історія Центральної Азії та України набагато складніша, ніж примітивні схеми «свій — чужий». Українців репресували до Казахстану.

Мій рідний прадід по материнській лінії був репресований до Казахстану. Моя мама померла, так і не дізнавшись, де його могила, тому що його справа закрита в архівах ФСБ у Москві.

І ось уже восьмий рік, живучи в Казахстані, я постійно думаю про це. Тому що це моя родинна історія. Але водночас я знаю й інше. Киргизи, які чинили спротив радянізації, теж були репресовані — зокрема на південь України, у Херсонську область. То чи звинувачую я сьогодні Казахстан або Киргизстан у трагедіях своєї родини? Звісно, ні. Бо пам’ять — це не про колективну ненависть. 

Пам’ять — це про визнання реальності. Про складність історії. Про здатність залишатися людьми.

У 2019 році я приїхала до Казахстану не лише тому, що мені запропонували очолити наукову лабораторію. Можливо, частина мене хотіла таким чином доторкнутися і до власної родинної історії.І коли до нас приїжджали нащадки бійців 106-ї кавалерійської дивізії й говорили: «Тут лежать наші предки. Значить, це теж наша земля», — я дуже добре їх розуміла. Тому що сьогодні я можу сказати те саме Казахстану, Киргизстану, Узбекистану, пострадянській Центральній Азії. Частина моєї родинної історії теж пов’язана з цією землею. 

Саме тому я хочу звернутися до так званих «патріотичних активістів». Люди добрі, що ви робите? Я не звертаюся до вашої моралі чи совісті — очевидно, що у нас дуже різне розуміння цих понять. Але хоча б не привласнюйте собі слово «патріотизм». І залиште Чингіза Айтматова у спокої. Просто прочитайте «Джамілю». Вона існує і в українському перекладі, у вільному доступі в Інтернеті. Можливо, після цього стане трохи важче ненавидіти людей лише за їхнє походження. Dixi et animam levavi.

Ця фраза древніх, яку навела фінальною пані Тетяна, перекладається: 

«Я все сказав і цим полегшив свою душу». 

Використовується, коли людина завершила важку розмову.

До речі, Чингіз Айтматов (1928 – 2008) був сином репресованого у 1937 році киргиза-обкомівця. Після арешту батька майбутній письменник жив у селі і спершу закінчив сільгоспінститут, а вже згодом – вищі літературні курси у Москві. Репресії відлунюють у його  романі «Буранний полустанок» («І понад вік триває день», 1980).

«Смерть батька явилася приводом виплакатися, вилити всенародно душу, все те, що давно не знаходило відкритого виходу в слові».

 

Чингіз Айтматов «Буранний полустанок»

Марія Матіос: «У мене дуже добрий слух і вдячні вуха»

Однією з головних книжок, що приїхали з Марією до Харкова, був роман «Жінці можна довіряти».

«В усій цій історії мене цікавить не стільки зрада, як психологія застрашеної людини…Навантажуючи себе цією історією, одночасно роблю внутрішню ревізію самої себе».

«Світом крутять політики, як циган батогом…Одні торгують газом, нафтою, технологіями, а політики – потоками добре і здебільшого туманно укладених слів»

Анотація книжки  Марії Матіос «Жінці можна довіряти»

Ключі від теперішнього завжди припадають пилом у минулому. Та чи кожен має відвагу добровільно відімкнути комори своєї памʼяті, де замкнено зраду і підступ, законсервовано брехню? 

Як часто наші вчинки в минулому б’ють рикошетом по рідних, кардинально змінюючи їхні життя?Якнайточніші маркери 70-80-90-х років ХХ ст., аж до побутових дрібниць: тотальна ідеологічна цензура будь-якої сфери життя, шантаж і підступи КҐБ, а також намагання героїв скинутися своїх привидів — усе це в новому романі визначної української письменниці Марії Матіос «Жінці можна довіряти».

 

«Я не є машиною з вигадування історій з життя. Завжди просто брала десятки деталей з десяти одкровень різних людей і «клеїла» їх в одну історію, де жоден мій колишній довіритель не розпізнав би себе цілком…Приписувала таким довірителям чужі риси і міняла фізичні характеристики, сплутувала сюжети, робила переміщення в часі і місцевості. Я писала книжки – ніби зшивала циганську ковдру, беручи клаптики різних матерій для одного великого полотна… А на безкінечно типові запитання інтерв’юерів чи тих таки читачів, звідки черпаю сюжети, сміючись, відповідаю незмінним: «У мене дуже добрий слух і вдячні вуха».

Із розповідей Марії Матіос

«ЖІНЦІ МОЖНА ДОВІРЯТИ». І ЧОЛОВІКОВІ ТАКОЖ

Дехто каже: хоробра книжка. Дехто ще притримує язик пальцями. Багато хто розгадує ребуси з роману, особливо ті, хто знав Чернівці 70-80-их років минулого століття. Кажуть, того персонажа вгадав, того. А того «не вирахував».А воно й не варто напружуватися з вирахуванням. Бо насправді багатьох я свідомо й не камуфлювала: не було потреби. Багато хто вигаданий, ще інші образи   –  зібрані з багатьох реальних людей. Адже це ХУДОЖНЯ річ. Не документальна.А ось про декого з впізнаваних я потрохи розповідаю. Бо вони заслуговують бути названими своїми іменами.

На цьому фото з 1991 р.   –  чернівецький поет Володя ВОЗНЮК. Памʼятаєте Івасюкову пісню «Відлуння твоїх кроків»? Володя є автором слів цієї популярної багато років пісні. Був багатолітнім товаришем Івасюка. Та це не мало значення у час щонайрозвинутішого соціалізму! А все через те, що Володя  –  син священника. Аспірантуру для нього закрили. Першу поетичну книжку чімхали, як дерево, аж до 82-го року. І час до часу кликали «на килим»: публічно, через газети, відмовишся від батька  –  буде тобі і директорування в музеї Кобилянської, і викладання в університеті, і книжки, і решту. Але ПУБЛІЧНО. А Володя несамовито курив і питав своїх умовляльників завжди одне і те ж: а ви б від свого батька відмовилися?

Володин батько, Оксентій Вознюк, між іншим, був відомим в області ветераном другої світової: воював з 1941 до 1946. Батькам приходила похоронка  –  «смертю хоробрих». Мав орден Червоної зірки, інші нагороди. І так: був найстарішим кліриком на Буковині  –  66 років служив у Свято-Троїцькій церкві села Киселиці.Не добилися з Вознюкового сина павлика морозова, але ж скільки крові випили, скільки провокацій робили. Так що, коли би були молодші, я з Володимиром ВОЗНЮКОМ пішла би в розвідку. Твердий чоловік. І секрети йому довірила б   –  ніколи не зрадив.

Даруся у романі Марії Матіос «Солодка Даруся» має таке прізвисько через трагічні обставини дитинства, коли вона, будучи малою, через довірливість та любов до «півників» (льодяників) несвідомо видала енкаведистам таємницю батьків, що призвело до їхньої загибелі.«Солодка» тут — це гірка іронія, що підкреслює глибоку психологічну травму та жахливу ціну людської довірливості в умовах тоталітарного режиму.

Як сказано в анотації роману «Жінці можна довіряти»,

 

«Шинелі і методи роботи МҐБ і каральних органів з попередніх книжок письменниці нікуди не ділися — вони перекочували в сучасні кабінети і перетворилися у більш витончені ігри з жертвами».