Різні рівні. Частина 1. Лісова журналістська школа «гасила вигорання» і формувала спільноту підтримки

«Слухатиму льопіт дощу і шум дерев…складатиму вірші. Потім читатиму їх уголос для себе…Мій спокій зовсім не сірий». Валерій Шевчук «Три листки за вікном». Вгадайте, від імені героя чи героїні написані ці слова ще у 1980-х, коли і був  уперше виданий роман? Його перечитування-медитування облишила я перед дорогою до Умані. Відклала до повернення з тренінгу, щоб знову почати від фрази «Я тоді спокійний і впевнений». Отож  «спокій зовсім не сірий»  навіював собі чоловік.

Ось як складалося у жіночому товаристві, зібраному на Черкащину під Умань до курортного готелю «Аквадар», що заглибився у ліс, ніби перейшов у затінок дубів від соняхового поля.

Пошук спокою і впевненості був розподілений на лекційне спілкування і неспішне дозвілля в місці, чудово придатному для поєднання літнього навчання і  відпочинку. Прочитала серед  курортних відгуків чийсь спогад  про  існування на цьому місці дитячого табору відпочинку «Колос».  Отож  навіть дитинством війнуло від  алей із густим затінком.

Вогнений бик заховався в зелені, нагадуючи для особливо допитливих блукальців бічними непримітними стежками про те, що на Черкащині  є  історико-культурний заповідник «Трипільська культура». Він найбільший у Європі серед присвячених одній археологічній культурі. Трипільський  бик тлумачать як символ єдності Всесвіту і Землі. Між його рогами стоїть жінка, разом і тримають світ. Скульптор Микола Крижанівський, 2007 рік. Цікаво, що  він ще й журналіст і літератор, автор збірок публіцистики «Битим шляхом правда ходить» і прози «Черепки: Сільські оповідання».

Для мене передмовою до лісового навчання-спілкування став монолог військового  поважного віку в купе поїзда «Харків – Умань».

Історія любові й ненависті

В армії здичавів. На війні від 15-го року. За цілий день на сонці намордуєшся. 8 місяців без відпустки. Ротний: іди зараз на 15 днів плюс 2 на дорогу. Далі невідомо що.

Служив у Союзі на Далекому сході. Там «нє сідєлєц і нє алкаш  – ти нє чєлавєк», але в армії  одружився, народився син. Теща тамтешня із Золотоноші, з Черкащини: тікай звідси! Отак і перевіз дружину і малого на Черкащину. А тут батько свиням яблука товче сікачем. Так жінка кидалася забрати: «Как такоє можно?! Яблокі!» Під сікач лізла, без пальців могла остатися, бо в  неї скрізь була тайга.

Уже великим повезла туди сина, бо всі родичі померли, треба було продати спадок напівзотрухлий. Дерев'яна халупа, колодами підперта.

Син дивувався: невже я в тій глушині й бідноті народився?! Усі п’ють і  всіх ненавидять.

Доки  заробляв у Москві, "тайожниця" подалася гуляти, живе тепер за кордоном.

Друга жінка вже звикла сама хазяйнувати, а все-одно приїдеш –  не знаєш, за що хапатися. Оце їй новенька складана «кравчучка». Але вона як побачила телефонне фото, почала сердитися: «Ти ще й в Інтернеті її купив?! У бабки мене списуєш?!»

Їхав у цивільному, лише велика сумка камуфляжна. Розклав свою новеньку «кравчучку» і впевнено покотив вагоном до виходу, неначе

тачку з камінням на чергову міні-фортецю.

«Учасниці не лише здобули нові знання, а й сформували спільноту підтримки — ту, якої часто бракує в щоденній професійній реальності».

Такий висновок читаю на Фейсбук-сторінці  Пресклубу реформ. 

Про благодійний фонд «Гендер Зед» (Запоріжжя) дехто з учасниць дізнався вперше. Ця правозахисна організація працює в сфері прав і свобод, гендерної рівності в суспільстві.

У кожної  учасниці зібрання існує різний досвід подолання війни та її викликів. Наші адреси – Білопілля на Сумщині, Чернігів, Краматорськ (нині редакторка з Донбасу працює в Івано-Франківську), Чернігів, Вінниця, Полтава,  Кіровоградська область, Харків та інші міста.

Гендерна рівність та сексуальність, дискримінація і давні стереотипи.  Від цієї складної теми відштовхнулися на першій лекції, щоб рухатися далі й досліджувати СОГІ (тобто сексуальну орієнтацію та гендерну  ідентичність).

РІЗНІ  РІВНІ. Напис на торбинках з матеріалами і нотатниками переводив нас у площину не тільки правозахисну,  а й гри  значень.  Люди різні, але прагнуть бути рівними перед законом, мати високий рівень доходів, освіти якщо не власної, то вже дітей.  У щоденних завдань – різні рівні складності. Ще враховуймо різні рівні влади, ієрархії, повноважень та відповідальності. Йшлося і про відповідальність за достовірність фактів, за втручання у приватність, коли збираємося писати про афішування чи замовчування  стосунків.

Сучасний світ  називають світом постправди. В ньому частіше переважають емоції, хибні переконання, а не факти. Тож наступний день присвятили спробам навчитися  зберігати адекватність, але й у критичних випадках мислити як дезінформатори, розпізнавати дезінформаційні гачки, щоб не спійматися на них. Медіа-тренерка, кандидатка філологічних наук Наталія Фенько окрім роботи зі студетами має досвід  діяльності в Кропивницькому з Фундацією підтримки осіб старшого віку «Вік щастя». Одна з її тем – текстотерапія. У її соцмережах є цитата на щодень:

 

«Писати – це не забаганка. Це передусім турбота про себе».

Ресурсна практика колажування викликала дискусію. Чи мають час сучасні журналістки порпатися з ножицями і клеєм у старих журналах мод або кулінарних  рецептів, щоб  до своїх потенційних героїв створювати образні портрети? Візуалізація думок, несподівані підходи в розповіді – так має працювати колажування. Ми мали завдання до трьох уявних  жіночих образів створити колажі й назвати їх «Самотня», «Розібрана» і «Натхненна».

Жінка не може бути розібраною конструкцією, але часто вона почувається виснаженою, перебувати у стані сильного емоційного розладу. Дрібна моторика теж має спрацювати. Аби ще сирени регулярно не вили над головами більшості учасниць тренінгу.

Заключною стала розмова про вигорання на роботі. Практична психологиня, кандидатка психології Марина Діденко навіть принесла торбинку із цукерками, щоб розділити нас на кольорові міні-групи – за кольором обраних навмання солодощів. Перед тим так само з кольорами  була експрес-перевірка на рівень вигорання кожної із учасниць.

Ми обходили залу і збирали, як колись із вуличних оголошень про пошук загубленої домашньої тварини чи пропозицію роботи,   «паперові язички». Якщо їх більше семи, вигорання вже  стоїть на порозі й пильно вас роздивляється.

Розбирала після поїздки валізу й перечитала, що відривала я із сподіванням нехай не на швидку психологічну допомогу, а принаймні на обнадійливий напрямок саморозвитку.

Помаранчевий папірець майже кричав: «Важко виконувати роботу», лимонний переконував: «Хронічна втома», рожевий підказував: «Підвищена дратівливість», зелений прошепотів: «Слабкість, зниження активності та енергії»,   блакитний правдолюбив: «Негативна установка».

Якщо вашій машині перебіг дорогу фазан чи можна прочитати в

мандрівному епізоді установку на добрі зміни? Траплялося мені, що старші люди вірили: фазан приносить щастя. На Харківщині їх побільшало після розгортання АТО, а пізніше й повномасштабного російського вторгнення.  Також додалося  витіснених боями лебедів з Осколу й Сіверського Дінця. Згадався харківський жарт.

–     Купіть хату з лебедем у спокійному місці!

Покупець (роздивляється садибу):

–     А де ж лебідь?

–     Він вранці літає над хатою на  ставок.   

Спокоєм дихав Осташівський став, коли мені залишалося кілька годин в Умані до від’їзду. Дізналася, що набережна оновлена влітку 2019 року, а загалом став існує не перше століття на річці Уманці, що є притокою Ятрані. Хтось іще застав друкарську електричну машинку «Ятрань», що гуркотіла на всю редакцію і могла зажувати сторінку сценарію чи статті? Ще поблукати б, як співав Солов’яненко, «там, де Ятрань круто в’ється,  з-під каміння б’є вода». Бачила ту оспівану річку ще в 90-х, коли приїздила на журналістський фестиваль на Черкащині вперше. І знову згадувався харківський топонім Черкаська Лозова та означення переселенців на Слобожанщину в 17 столітті – черкаси. Ішли не тільки за привілеями на нові місця, але й шукали схожі «тихі води, ясні зорі».

Каміння, викладене у своєрідну раму – одна із фотозон набережної Осташівського ставу. Їхала від нього до залізничного вокзалу з настроєм про розсунуті рамки журналістського повсякдення. Тому посприяла  наша «лісова  школа».  Символічно, що побачила на тій набережній і ковчег, і пурпурові вітрила, а особливо  дерев’яний корабель з фігурою воїтельки на корабельному носі.

Давня традиція прикрашати ще галеони   перегукується з нашими днями. Тоді моряки вірили в допомогу чи негативне втручання різних сил. Жінка на кораблі – до нещастя, а ось вирізьблена попереду та ще й із щитом  сприймалася як захисниця в морі, розбурханому штормом чи боєм вітрильників.

Траплялася мені історія про те, що  гіпсова, покрита золотистою фарбою, сирена чи богиня знайшла собі притулок під час нинішньої війни  проти  України на носі бойової машини піхоти. Її ще й загорнули у старі маскувальні сітки. Вела вона бійців в атаки на сході. Після одного з ударів «Градами»  позицію, де на БМП золотилася сирена чи німфа, розбили, але всі воїни вціліли.

У Бога нема інших рук, окрім наших.

Анастасія Корнійчук

Фонд "Повернись живим"

Жінок в інформаційному просторі України зараз більше, ніж чоловіків.  Для тих, кому доводиться побути й попереду редакційного корабля, і організували тренінг  Deutsche Gesellschaft e.V. (Берлін), Gender Zed (Запоріжжя) та  Пресклуб реформ (Кропивницький). Проєкт втілили за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини в межах Програми Східного партнерства.  

Майже кожна з нас після повернення додавала у чат тренінгу фото з рідних місць. Я діставалася додому найдовше.  На харківській Холодній горі було жарко, але серцю по-рідному тепло.

Ще планую розповісти, яку фотовиставку побачила на вокзалі в Умані та якими ініціативами зайняті журналістки з Чернігова.

Цей матеріал з'явився як натхнення після тренінгу «Розширення прав і можливостей жінок-журналісток з України», що його втілюють «Гендер Зед»  і  «Пресклуб реформ».