Шлях скрипальки до головної творчої премії України починався в Харкові

9 березня, в день народження Тараса Шевченка, у Києві  вручили  Національну премію, яка заснована на його честь 1961 року, тобто до 100-річчя від дня його смерті та перепоховання в Україні. Відповідні документи були підписані у травні, бо саме травневої пори 1861 року прах Кобзаря навіки повернувся в Україну, на Чернечу гору, до Канева.   Найвища державна відзнака України для діячів культури вручається щороку, але  не присуджується повторно.

Першими лауреатами 1962 року стали прозаїк Олесь Гончар, поет Павло Тичина і композитор  Платон Майборода, автор музики до пісень, відомих в усьому світі («Рушник», «Київський вальс» («…знову цвітуть каштани»)).

За історичним збігом перші лауреати-літератори  мали помітний «харківський слід» у своїй біографії. Олесь Гончар навчався на філфаці університету, долучився  1941 року до студентського батальйону.  Павло Тичина жив і писав у письменницькому будинку «Слово».

Тож розповім  про Шевченківську лауреатку, яка приймала поздоровлення 9 березня 2025 року на сцені Національної філармонії в Києві.

Віртуозна українська скрипалька, народна артистка України, керівниця і солістка Національного ансамблю солістів "Київська камерата", викладачка.

Народилася Богдана Іванівна 27 січня 1977 року в Харкові. Батько – художник Іван Марчук, мати – мистецтвознавець, викладачка тоді Хаківського худпрому ( тепер академія дизайну) Алла Півненко.

1984 року почала навчатися у Харківській музичній десятирічці (клас скрипки).

Навчалася в Київській музичній спеціалізованій школі-інтернаті імені М.Лисенка в класі одного з фундаторів української скрипкової школи Богодара Которовича. Закінчила Національну музичну академію, навчалася в аспірантурі.

З 2000 року Богдана Півненко почала співпрацювати з Національним ансамблем солістів "Київська камерата".

"Скрипаль для мене, незалежно від статі, –  це коли людина не може жити без скрипки, коли інструмент стає голосом твоєї душі, потребою брати його та дарувати людям хвилини радості, приємного, божественного. А коли ще й чудово, або й віртуозно виходить, це  найвище задоволення."

Богдана Півненко

Кому видатна скрипалька дякувала в соцмережах  після  вручення Шевченківської премії?

«… колегам і партнерам по сцені - прекрасним музикантам без яких нічого б не було, Національний ансамбль солістів «Київська камерата».

Валерію Матюхіну, який відкрив мені світ української музики, дав крила і я щаслива, що продовжую його справу!

…мамі Аллі Півненко за безкінечне терпіння і татові  Івану Марчуку за приклад відданого служіння мистецтву і величезну мотивацію!

…моєму чоловікові  за неймовірну підтримку і віру в мене!

…моїм Вчителям - Богодар Которович, Ігор Пилатюк, Михайло Кузнєцов, Борис Громов, Юлія Федотова.

…всім, хто повірив в мене,  підтримував і дав шанс розкрити свій потенціал". 

Юлія Федотова навчала Богдану Півненко у Харківській муздесятирічці з 2 до 9 класу. Нині це державний музичний ліцей. Заклад вважає днем свого заснування 20 вересня 1943 року, коли ще точилася Світова війна, але Харків уже був визволений від гітлерівців. Саме така дата стоїть у наказі  управління  у справах мистецтв Раднаркому УРСР. Спеціалізовану музичну школу-інтернат  створили на базі студії для музично обдарованих дітей. Серед відомих випускників – Шевченківський лауреат композитор Левко Колодуб, народна артистка України, піаністка, ректор Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського Тетяна Вєркіна.

У місті свого дитинства Богдана Півненко продовжує виступати з концертами і в  складні роки повномасштабного вторгнення.

«Культурний спротив дає надію»,  –  прочитала про цей фестиваль класичної музики.  З огляду на ситуацію в місті всі його заходи для відвідувачів були безкоштовними.  Фестиваль Kharkiv Music Fest  відзначився  приїздом до Харкова  Національного ансамблю солістів  «Київська камерата», який через кілька тижнів після виступу на фестивалі представив цю ж програму  у Карнегі-холі.

Богдана Півненко  включає до свого репертуару світову й вітчизняну класику, звертається до творчості композиторів, чия доля була пов’язана з її рідним Харковом.

Національна філармонія України  неодноразово була місцем виконання творів Віталія  Губаренка. Він народився 1934 року в Харкові, де навчався, а згодом і викладав  до 1985 року, коли вже у статусі Шевченківського лауреата переїхав до Києва. Був автором перших в українській музиці моноопери,   симфонії-балету.

24 лютого, у третю річницю від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, за ініціативи парламенту Данії в церкві Холмена в Копенгагені була проведена церковна служби на знак солідарності з українським народом.

Спікер парламенту Данії Сьорен Гаде у своїй промові наголосив на жорстокості російської агресії та важливості підтримки України.

Під час цього зібрання зі словами підтримки України виступили єпископ Ельсінора та голова Ради Церков Данії Петер Бірч, Міністр промисловості та торгівлі Данії Мортен Бьодсков, а також посол України в Данії Андрій Яневський.

Національний ансамбль солістів «Київська камерата» разом із народною артисткою України Богданою Півненко, яка є художньою керівницею колективу, виконали твори українських композиторів — Юрія Шевченка, Вікторії Польової та Валентина Сильвестрова. До виступу також долучилася данська піаністка Елізабет Нільсен, доповнивши програму музичними інтерпретаціями. Також у храмі пролунала «Елегія » Золтана Алмаші у виконанні автора.

Крім того, під час концерту, організованого Українським домом у Данії та Данським культурним інститутом, ансамбль представив програму з творів українських композиторів. Серед них: «Місто Марії» Золтана Алмаші, «Хорал» Ганни Гаврилець, «Мелодія» Бориса Лятошинського, «Алегро» Юлія Мейтуса, «Ескіз у молдавському стилі» Левка Колодуба, «Елегія», «Карпатська рапсодія» та «Мелодія» Мирослава Скорика, а також «Пісні ненароджених» для ракети, голосу і струнних Романа Григоріва.

Кульмінацією вечора стало виконання твору Романа Григоріва «Song of the Unborn» («Пісні ненароджених»). Особливість цієї композиції в тому, що її частково виконують на корпусі російського касетного снаряда РСЗВ «Ураган», який впав на українську землю. «Пісні ненароджених» мають парадоксальне сприйняття — це водночас реквієм і символ надії на мирне, світле майбутнє.

Коли шукала оригінальне фото для фіналу-запрошення (приїздіть, шановна пані Богдано, до Харкова знову!), то спершу подумала, що то один із харківських парків. Виявилося – Париж. Тож побажаймо нашій видатній сучасниці, щоб так само трішки романтично і абсолютно безпечно їй колись поблукалося містом, де  загадка про його невеликі річки звучить каламбурно: Харків не тече, хоч лопни, а вона колись полюбила скрипку.