Що шукав прем'єр-міністр Франції в Ізюмі? Найгучніші політичні самогубства: честь на свавілля політики

…Хочу поділитися з читачами враженням, яке справила на мене одна історія, про яку я дізналася зовсім недавно з французької преси. Попри те, що вона стосується подій давно минулих днів, дуже повчальну для виборців на всі часи.

Своєю схожістю вона змусила меня  згадати і давній візит французького міністра - майбутнього прем'єра П'єра Береговуа до Ізюма на Харківщині. а потім і його трагічну смерть. І відносно недавні політичні самогубства в Україні.

Що з-поміж них спільного?

17 листопада 1936 року. Роже Саленгро, тодішній міністр внутрішніх справ, вирішує зачинитися на кухні та включити газову плиту. У віці 46 років він покінчив життя самогубством саме тоді, коли його політична партія, Французька секція Робітничого інтернаціоналу (SFIO), щойно прийшла до влади.

 Роже Саленгро (праворуч) з президентом Ради Леоном Блюмом (у центрі) та міністром праці Жаном Лебасом залишають Єлисейський дворик 6 червня 1936 року. 

Роже Саленгро насправді є одним із перших французьких політиків сучасної епохи, який став жертвою неправдивої інформації.

1915 рік, Перша світова війна. Роже Саленгро, якому тоді було 25 років, був солдатом у піхотному полку. Одного разу, намагаючись евакуювати тіло загиблого в бою товариша, він потрапив у німецький полон.

Його начальство спочатку подумало, що це дезертирство, але кілька свідчень суперечили цій версії, і Роже Саленгро був виправданий військовим судом.

 Саленгро, який був дуже політично активним, піднявся по кар'єрній службі і навіть став міністром внутрішніх справ в уряді Леона Блюма 4 червня 1936 року.

Але дуже швидко ця історія про нібито дезертирство знову спливла.

Першою напала місцева комуністична газета L'Enchaîné ще 1931 року. Потім настала черга тижневика «Gringoire», газети, яка перейшла з центристських правих позицій на націоналістичні, а потім на праві позиції Віші.

ДОВІДКА «Громади»

Режим Віші  — колабораціоністський уряд Франції, сформований після поразки у війні з нацистською Німеччиною (1940). Існував з 1940 по 1944 рік.

Перша сторінка газети «Gringoire» від 6 листопада 1936 року, де Роже Саленґро отримав прізвисько «Пропренґрос». 

Ультраправий депутат Анрі Блеріо написав листа безпосередньо військовому міністру Едуарду Даладьє з вимогою притягнення Саленгро до відповідальності: мовляв, чому когось, звинуваченого в дезертирстві, призначили на таку важливу посаду?

Лист не був публічним. Однак ультраправа газета підхоплює цю тему, і стверджує, що Саленгро заочно засудили до… смертної кари. 

«Gringoire» очолила кампанію цькування, яка тривала три місяці 1936 року і була сповнена «звинувачень, інсинуацій, закликів до відповіді».

Комісія на чолі з генералом Гамеленом не змогла знайти підстав для винесення обвинувального вироку, а Леон Блюм у Палаті депутатів методично доводив невинність Саленгро.

Але це не допомогло! «Gringoire» знущається: «Ми очистили Саленгро, ось і Пропренгро», давши йому образливе (неперекладне українською) жаргонне визначення.

Історики зазначають, що «поміркована» преса, байдужа до жорстокості переслідування, просто повторила спростування міністра, але не спробувала провести контррозслідування.

Незважаючи на заперечення та голосування в Асамблеї, що виправдовує Саленгро, преса накидається на політика, використовуючи мерзенні стратегії: його представляють як гомосексуаліста та алкоголіка.

Втомлений від наклепу, пригнічений смертю дружини від раку та хворобою матері, Роже Саленгро покінчив життя самогубством лише через 166 днів після призначення.

Ультраправі газети до останньої хвилини наклепничали на нього.

«Вони його вбили!» - заголовок щоденної газети Le Populaire від 19 листопада 1936 р. 22 листопада майже мільйон людей відвідали похорони Саленгро в Ліллі, його рідному місті. Загальний вигляд похорону Роже Саленгро 20 листопада 1936 року в Ліллі. 

Ані Беро як головний редактор, ані «Gringoire» не висловили жалю.

«Gringoire» припинила своє існування після Визволення, в період з 1940 по 1944 рік вона була одним із лідерів колабораціоністської преси.

Анрі Беро (1885 – 1958), журналіст, який працював на «Gringoire» і автор більшості статей, що ганьблять Саленгро, був заарештований за співпрацю з урядом Віші в 1945 році та засуджений до смертної кари. Але завдяки втручанню кількох письменників, в тому числі Франсуа Моріака, прем'єр-міністр Шарль де Голль помилував Анрі Беро, замінивши смертну кару на довічне ув'язнення.

ДОВІДКА»Громади»

Франсуа Моріак (1885, Бордо —1970) — французький письменник, член Французької академії (1933); лауреат Нобелівської премії в галузі літератури (1952); нагороджений Великим хрестом ордена Почесного легіону (1958).

У мерії Лілля кабінет Роже Саленгро залишився таким, яким і був: жоден мер більше його не займав, і так відбувається донині.

Його досі пам'ятають за великі проєкти з розвитку міста, такі як лікарняний комплекс, соціальне житло для незаможнихі телефонна станція. У період його правління було завершено будівництво дзвіниці ратуші, яка донині красується на площі його імені.

Ваша оглядачка згадала, як познайомилася з П'єром Береговуа, коли він прилітав на Харківщину на початку 90-х років, і харківські журналісти зустрічали його в аеропорту.

Це була сенсаційна новина для всієї області! Щоправда, месьє П'єр тоді ще був тільки міністром економіки, фінансів і приватизації Франції.

ДОВІДКА «Громади»

П'єр Береговуа (1925 - 1993) - міністр економіки, фінансів і приватизації в 1988-1992 роках. Очолив уряд країни 1992 року. Одночасно в березні 1993 року тимчасово очолював Міністерство оборони.Кавалер Великого хреста Національного ордена Заслуг.

Він прилетів разом із дружиною в Ізюм лише на кілька годин, щоб відвідати батьківщину свого батька Адріана Берегового. І того ж вечора полетів.

Прем'єр-міністр Франції (1992-1993) при президенті Франсуа Міттерані П'єр Береговуа з дружиною Жильбертою. 

Цей вчинок - виконати заповіт батька і вклонитися українській батьківщині - багато що говорить про цю людину.

Візит не був помпезно-протокольним, радше - приватним і доволі скромним. Пам'ятаю, як ми спостерігали за приземленням його невеликого літака «Фалькон-50» на харківський аеродром.

Попри те, що його нетерпляче зустрічала ціла свита з обласного начальства, він насамперед приділив час для спілкування з пресою.

Його мати - Ірен Бодлен - француженка. Батько - Адріан Береговий - уродженець міста Ізюм Харківської губернії, під час Першої світової війни служив у французькому експедиційному корпусі.

Кар'єра П'єра була досить успішною, щоб викликати захоплення. Робітник-самоучка і колишній залізничник пройшов усі щаблі влади, поки не став прем'єр-міністром.

23 квітня 1984 року, під час прогулянки Приморською Сеною. Тоді він був міністром соціальних справ і національної солідарності. 

Його прем'єрство в 1992-1993 роках виявилося недовгим і закінчилося трагічно.

1 лютого 1993 року газета Canard enchaîné повідомила, що 1986 року, будучи членом парламенту від Невера, він отримав безвідсоткову позику в розмірі одного мільйона франків (близько 150 000 євро) від промисловця Роже-Патріса Пела, близького друга президента Франсуа Міттерана.

Цей кредит був використаний для купівлі паризької квартири.

Ви можете собі таке уявити: прем'єр-міністру забракло власних накопичень, щоб купити квартиру в належному його статусу районі Парижа і роз'їхатися з дорослими дітьми!

Однак дуже скоро П'єру Береговуа довелося зіткнутися з підозрами щодо його чесності, адже 8 квітня 1992 року у своїй загальнополітичній промові в Національних зборах він зробив боротьбу з корупцією одним із головних своїх завдань.

Він не розумів, як хтось міг засумніватися в його чесності, адже кредит був зареєстрований у нотаріуса.

«Чого вони від мене хочуть?» - він продовжував запитувати своїх близьких.

Жоден суд справи не порушив, і жодних обвинувачень не підтримав. Але самого факту підозри у нечесності людини, яка почала своє урядування з публічного оголошення Хрестового походу проти корупції – цього було досить для того аби підірвати довіру до Береговуа і соціалістів.

1 травня 1993 року П'єр Береговуа покінчив життя самогубством, застрелившись у парку госпіталю Валь-де-Грас із пістолета, відібраного у власного охоронця. Він не залишив передсмертної записки.  Місце самогубства прем'єр-міністра Франції та поштова марка на його честь. 

І досі ходять чутки, що його було вбито.

На церемонії прощання з Береговуа президент Франсуа Міттеран звинуватив у його смерті журналістів, які, за його словами, перейшли в цій справі всі професійні та людські межі, звинувативши людину в корупції за копійчану позику.

Але чому журналістів, а не політичних опонентів, які опосередковано роздмухали скандал у пресі?

"Честь цієї людини кинули собакам!"

 

- так прощався із вірним Береговуа президент Міттеран.

П'єр Береговуа. Автор: П'єр Томі Ле Буше. Цифрова графіка. 

• Ім'ям П'єра Береговуа названі міст П'єра Береговуа через Луару поблизу міста Невер у регіоні Бургундія-Франш-Конте.

• Вулиця П'єра Береговуа є у містах Аррас, Бове, Борен, Вільпент, Кліші, Таверні. Бульвар П'єра Береговуа існує у місті Монтіньї-ан-Гоель. В Парижі існує Алея П'єра Береговуа.

• Також вулиця П'єра Береговуа є у місті Ізюм.

Він спочиває на кладовищі Жана Готерена в Невері під грубою кам'яною плитою, на якій написано:

«Пішов? Куди? Все почалося з мого погляду, ось і все»…

Я намагаюся згадати найгучніші політичні самогубства в незалежній Україні.

Самогубство міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка (1951 - 2005). За офіційною версією - через нібито причетність до викрадення журналіста Георгія Гонгадзе.

Текст передсмертної записки: «Дорогі мої, я не винен ні в чому. Вибачте мені. Я став жертвою політичних інтриг Президента Кучми та його оточення. Йду від вас із чистою совістю. Прощавайте».

Жоден мій колега-журналіст у версію самогубства не вірить, бо є підстави вважати, що Кравченка було вбито (два постріли в голову). А думки про нього в приватних розмовах з колегами розділилися: від поважних до зневажливих.

Ще одне гучне самогубство міністра транспорту Георгія Кірпи (1946 - 2004).

Версії загибелі Кірпи в пресі ділили на три блоки:

• його змусили люди, які бажають посісти головне крісло в одному з найбільш «ласих» міністерств країни;

• шантажували компроматом, погрожували родині;

• довели до самогубства люди, з якими він співпрацював за попередньої влади, здійснював із ними якісь комерційні, а, можливо, і політичні, передвиборчі проєкти;

• особисті причини (нервовий зрив).

   

Оцінки Кірпи і його ролі в історії країни чула тільки захоплені.

Із харківських політиків наклав на себе руки Михайло Чечетов (1953 - 2015), якого авторка добре знала ще тоді, коли він приходив до редакції газети «Время».

Скромний, тоді ще тільки кандидат економічних наук, викладач Харківського національного економічного університету публікував у газеті кілька статей, у яких обстоював ідею «нового курсу Рузвельта» для виходу України з економічної кризи 90-х.

За документованою версією, 28 лютого 2015 року Чечетов викинувся з вікна власної квартири в Києві з 17 поверху. За словами дружини і людей, які бачили його напередодні, він перебував у глибокій депресії.

Кількома днями раніше Михайла Чечетова випустили із СІЗО під заставу в п'ять мільйонів гривень.

Йому було висунуто підозри у справі про ухвалення законів «16 січня», у рамках якої він проходив свідком і давав свідчення щодо ролі керівників фракції та парламенту під час голосування.

Якщо згадати, то у справі «голосування 16 січня 2014 року» по суті ніхто не відповів. Суто політичне обвинувачення.

Напередодні ввечері генеральний прокурор Віктор Шокін заявив, що Михайлу Чечетову незабаром висунуть обвинувачення і в інших справах.

Говорили, що Чечетов міг дати свідчення щодо приватизаційних процесів 2000-х років, коли він очолював Фонд державного майна України.

Насправді Михайло Чечетов уже давав детальні свідчення про це!

Михайло Чечетов – після приходу до влади президента Ющенка (2005) зробив явку з повинною до правоохоронних органів. Там він детально розповів, як колишній президент Кучма та глава його адміністрації Медведчук змушували передавати в приватну власність державні заводи та бази відпочинку.

Явка Чечетова з повинною 25 серпня 2005 року. Витяг з протоколу. Цілком документи опубліковані на сайті "Історичної правди".

Чечетов нібито залишив після себе передсмертну записку приблизно такого змісту: «Немає жодних моральних сил більше жити. Я йду. Думаю так буде краще для всіх. Дякую всім за підтримку».

До речі, кількома місяцями раніше за загадкових обставин наклала на себе руки Валентина Семенюк-Самсоненко (1957 – 2014) – екс-голова Фонду державного майна України.

Якщо Валентина Семенюк-Самсоненко пішла з життя не зі своєї волі, хто може стояти за її можливим вбивством?

У загиблої були негаразди в особистому житті. Втім, найімовірніша версія пов’язана з її професійною діяльністю. Навіть попри те, що вона давно пішла з посади головного продавця державної власності. Семенюк знала чимало про те, кому і за скільки продали десятки державних підприємств. Такі знання завжди можна використати для переділу власності на мільярди гривень.

У 2017 році Національна поліція закрила кримінальне провадження за фактом смерті колишньої голови Фонду державного майна України Валентини Семенюк-Самсоненко у зв'язку з відсутністю складу злочину.

Що ж до дифамації, то сьогодні, напевно, політики більш загартовані, звиклі до шквалу вбивчих ударів з боку «фабрик тролів» та опозиційної преси. Зі слабкими нервами в епоху постправди в політику краще не ходити!

В Україні, наприклад, давно нагострені ножі та зуби політичних супротивників. Чекають тільки офіційного старту передвиборчих перегонів після скасування воєнного стану.

Як пише автор статті про Роже Саленгро Філіп Валоде, справа Саленгро — це урок, даний Франції, щоб це ніколи не повторилося, який, тим не менш, визнає, що «Франція досі не зрозуміла, що політична боротьба повинна мати певну кількість обмежень».

Інший раз я думаю, що якби Михайло Васильович Чечетов обрав академічну, а не політичну кар'єру, залишився б викладати в економічному університеті, то не потрапив би у водоверть історії та благополучно публікувався б у наукових журналах, писав монографії та вводив би студентів у новий курс Рузвельта додепер.

Усі вони - Кравченко, Кірпа, Семенюк-Самсоненко і Чечетов - пішли з життя не через цькування в пресі, а, ймовірно, через нестерпний тягар політичних інтриг і морально-психологічних протиріч, тісно переплетених із мафіозними таємницями.

Французи зазнавали моральних страждань під гнітом несправедливості, а українські політики через неможливість виплутатися з клубку мінливих політичних та економічних взаємовідносин свого часу.

А щодо спільного між усіма вищезгаданими персонажами цієї статті, всі вони залишаються в політичній історії жертвами, перш за все, політичної боротьби, яка не поважає жодних правил.

Цей матеріал опубліковано за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини.

Читайте також:

І навіть тоненьку нитку не в змозі розірвати сталевий клинок! Великий конклав; Європа готує відплату Трампу; що побачив британський репортер у Харкові?

Якщо вам цікавий цей зміст, один із способів підтримати наш сайт — поділитися ним і підписатися на нас: