«Щоб попрощатися з чимось, треба про це побачити фільм»

11 листопада  1918 року закінчилася Перша світова війна. Для Польщі цей день став відліком відновлення державності. Як офіційне свято його встановили аж  1937 року й устигли відзначити  двічі до початку Другової світової. У комуністичній Польщі замовчувалося аж до 1989 року. Після демократичних виборів і зміни курсу 11 листопада – державне свято.

2015 року я  потрапила на польське державне свято у Вроцлаві. Звичайно, це були і військові оркестри під осіннім дощем. Звучали марші польських легіонерів Першої світової війни. Їм підспівували глядачі на досить невеликому центральному майдані та школярі й студенти – головні дійові особи у тих колонах.

Того дня місто було особливо красивим з костельних веж. Червоно-білі прапори злітали над мостами й парковими алеями.

Мости і сходи існують ніби спеціально для кіно. Скільки символів ховають за їхнє „виписування” в кадрі режисери усіх кінонародів! Ось зблиски річки крізь залізні ферми. Ось юрба, що розгублено і майже знетямлено шарпається між двома берегами, точніше між двома ворогами – німцями і „совєтами”. Вересень 1939-го, 17-й день війни, яку ще назвуть світовою, а вулиці західноукраїнських міст теж до початку 90-х років носитимуть химерне календарне найменування – нагадування про „визвольний” похід Червоної Армії.

Але ж міст з переляканими жінками і дітьми раптово стає прифронтовим. Так починається фільм видатного польського режисера Анджея Вайди „Катинь”.

Сюжет стрічки тримається у часових рамках Другої світової – від осені 39-го до осені 45-го. У Харкові існує цвинтар сталінських жертв (поряд з польськими офіцерами 1940 року там ховали і громадян СРСР, розстріляних енкаведистами). Тож у дні перебування в нашому місті всесвітньовідомого  митця з Польщі мені здавалося, що події прокладають емоційні місточки аж у сьогодення – через баговиння міждержавних підозр і звинувачень, міфів і відвертої брехні. Бо відданість і віра, а також зрада як ціна порятунку від кулі в потилицю не мають ані національної прописки, ані прив’язки до конкретних епох.

„Катинь” Вайди – це жіноча рука, яка гортає записник чоловіка, привезений із Старобільського табору людиною, котра заплатила за своє існування після смерті товаришів співпрацею з новим режимом. „Катинь” – це рука чоловіка, яка стискає в останню земну мить чотки з хрестиком, а  убієнних уже загортає бульдозер.

17 вересня в той же день, коли 39-го  у війну вступила Червона Армія, у році 2007-му відбулася польська прем’єра „Катині”. За короткий час  фільм подивилися три мільйони поляків.

На 14 квітня 2008-го припала харківська прем’єра першого у світовому мистецтві кінофільму, присвяченого катинській трагедії.

Пам’ятаю свою розмову із сином польського офіцера, чий батько лежить на цвинтарі у П’ятихатках. Діти цього вже літнього чоловіка не хочуть їхати з ним у чужий і байдужий для них Харків. Дід не може ожити навіть у сімейних оповідях – занадто коротким було його життя, сину нічого переповісти, окрім деталей свого дитинства в оточенні жінок – молодих польських вдів. Думаю, що під впливом старших у родині вони могли подивитися „Катинь” (як ходять до храму і ставлять поминальні свічі, хоча ніби й недоречно порівнювати костел і кінопалац). Яким мав би бути український фільм про минуле, щоб міг прикувати увагу мільйонів, яку сторінку ХХ,  гіркопам’ятного століття ще відтворюватимуть наші співвітчизники? Запитання без відповіді, бо інша війна за вікнами українців.

Хтось же писав у польських осиротілих сім’ях щоденники (натяки, побутові дрібнички). Їхня країна до окупації була іншою, тому звичка інтелігентських родин вести нотатки ще протрималася певний час в умовах війни. Щоденники українських вдів – чи міг існувати такий пласт рукописної історії Другої світової? Листи – ще віриться (обережні, перевірені цензурою), але не щоденники.

Останні поштові звістки про капітана Якуба Вайду прийшли в родину з України.

Особиста втрата – смерть  у таборі для військовополонених капітана Вайди, режисерового батька, десятиліттями вела успішного при різних державних керманичах та ідеологіях кіномитця до цієї чи не найважливішої роботи його життя.

14 і 15 квітня  – харківські дні Анджея Вайди. На прес-конференції в Генеральному консульстві Республіки Польща у нашому місті він говорив іноді стомлено-меланхолійно, частіше відсторонено (знову по той бік мосту від чужинців, хай і доброзичливих, озброєних усього лише фотовідеотехнікою). Чи то моя недовіра до його енкаведиста Попова – рятівника вдови Анни наклалася уже тепер, коли  згадую ту зустріч журналістів і членів Харківського товариства польської культури з режисером світового рівня?

Пишуть, що Вайда знав кілька таких реальних історій про вдову поляка і росіянина, який прийшов на їхню землю зі зброєю, але в якусь мить вирішив врятувати чужу родину.

Стриманий у кіножестах, глибоких, але не галасливих кіносимволах, білоголовий режисер сучасної Польщі майже не жестикулював руками. Правда, його молитовно стулені долоні під фінальні кадри і страшні рефрени „Катині” повторювали у різні дні численні телекомпанії. Встиг і мій фотоапарат зупинити мить роздумів (не картинну, а щиру) – доповненням до гіркої кульмінації фільму, реплік екранної молитви і екранних пострілів. Я прийшла заздалегідь і тому сиділа в першому ряду. До столу, за яким влаштувався поважний гість, залишався якийсь метр. Здавалося, мені було чути навіть приховані найтихіші  зітхання в паузах:

Я реалізував ту мету, яку зміг реалізувати. Дві мети розлогі й різні. Майже 50 років  я прожив у країні, де була цензура. На ті майже 50 фільмів, які я зняв, припадає 4 проєкти, що могли б виглядати інакше.

Коли я озираюся на своє життя, я ціную, що мені вдалося зняти фільм про Варшавське повстання, показати правду – це була поразка. Вдалося реалізувати фільм «Попіл і діамант», який показав конфлікт: ми одержуємо свободу, але вона добра не для всіх. Також вдалося реалізувати фільм «Людина з мармуру», довів, що робітник може говорити про власні проблеми, бо всім зрозуміло, що робітнича влада просто цього робітника експлуатувала в імя його ж блага (в лапках). Мені вдалося протягом кількох місяців «Солідарності» зробити фільм «Людина із заліза». І  вдалося поставити фільм, який ми тут показали. Я дожив до такого часу, тому не повинен мати претензій до життя.

Покоління Анджея Вайди, народжене у 20-х роках ХХ століття, за його влучним означенням народилося в літературі – спочатку читали, потім робили фільми. Молодь, з якою він робив фільм, виховувалася інакше – дивилася кіно-  і телероботи, а потім бралася за власні проекти. Символічні сцени – улюблений хід пана Вайди, від молодих – сконструйованість деяких  епізодів, іноді навмисно педальована. Мені імпонує одна з реплік гостя з Польщі:  

Якби люди в різних галузях не мали єдності, ми б не опинилися в новому часі, коли здається, що вдається розсунути межі свободи.

Дні польського кіно у Харкові  2008 року стали можливими завдяки підтримці Інституту Міцкевича у Варшаві, Фундації кіномистецтва Польщі та  української кінофундації. На прем’єрі «Катині» до глядачів звернувся Генеральний консул РП у Харкові Гжегож Серочинськи. Приїзд Вайди він назвав святом для Харкова, оскільки не завжди до міста приїздить зірка такої величини. Фільми Вайди «Канал», «Попіл і алмаз», «Людина з мармуру», «Людина із заліза». Найновіший фільм – «Катинь».

–      Дорогі друзі! – так звернувся режисер до харківських глядачів.

 Хочу сказати, що моя дорога до Харкова була довгою. Тут похований мій батько, розстріляний в ході так званої «Катинської справи». Але коли я зняв цей фільм, відчув, що у мене з’явилися підстави приїхати сюди і побувати на його могилі. Мені найчастіше ставлять запитання, чи довго готувався до фільму «Катинь». Ні, готувався не все життя, оскільки не вірив, що в Польщі настануть часи, коли можна буде зняти фільм про Катинь. Подумати про таку кінострічку я  зміг у 1989-1990 роках. Літературного твору, присвяченого Катині немає. Після кількох проб з молодими сценаристами  спробував зробити фільм на  основі написаного молоддю. Не розраховував, що його прем’єра пройде у такому місті.

Критичні моменти в історії можуть об’єднувати, а можуть ставати спаленими мостами. Режисер довго шукав фінал, хотів,  щоб слова обірваної молитви глядачі могли проказати подумки в залі. Траплялося, що в трагічному мовчанні чийсь голос їх проказував – прощав і прощався. 

Хотів  показати злочин і брехню. Моя мати стала жертвою цієї брехні. У 1939 році я  попрощався з батьком і більше ніколи з ним не зустрівся. Я щасливий, що приїхав сюди з цим фільмом і побував на цвинтарі,  де поховані не тільки польські офіцери, а й громадяни цієї країни

Чорний шарф на шиї Анджея Вайди  – можливо, не стільки через вітряну тодішню  весну в Харкові,  скільки знак скорботи. Анджей Вайда любив символи і переконував:  щоб людина могла попрощатися з чимось, вона повинна побачити  про це фільм, прочитати книжку.  Додам: або побачити і зрозуміти пам’ятник.  Як вроцлавський «Перехід». Бронзові скульптури у повсякденному одязі на одному боці вулиці ніби вглибають у камінь, щоб вийти на іншому. Автор роботи – скульптор Єжи Каліна, який створював декорації для фільмів і театральних вистав. Ось такий перехід у центрі Вроцлава може означати й викликати різні емоції. Але точно там захована метафора змін і тривала незнищенність старого.

У Харкові  володар Оскара, уславлений режисер Анджей Вайда  повторював багато разів «мені вдалося»  –  стосовно власних робіт і довгого життя. Він народився 1926, помер 2016 року. Його життя вмістило і такий епізод – польська вулиця, солдати Червоної Армії  здирають біло-червоні національні прапори, розривають, щоб залишалася висіти червона половина, а білу беруть на онучі. Таке не вигадаєш, хіба побачиш у власному дитинстві.

Фінал його фільму «Катинь»  –  як зітхання вбитих. У Берліні (де на кінофестивалі деякі глядачі просто вставали й виходили), у Харкові з останніми кадрами залягала тиша. Одного разу в залі під час такого єднального мовчання-роздуму чийсь голос прошепотів голосно закінчення «Отче наш»  – оте місце про гріхи і їхнє прощення.