Щоб ти жив у часи реформ. Хто відповість за освітні експерименти

«Класи вирівнювання як форма подолання неуспішності учнів… (Українська РСР, друга половина 70-х – 80-ті рр. ХХ ст.)». Запропонувала цей експеримент якась «розумниця» Тетяна Гавриленко. Ідея була така: сформувати школярські колективи одного рівня підготовки, щоб «слабкі» учні не заважали вчитися «сильним», щоб, нарешті, вчителю було простіше готуватися до уроків, бо тепер вони знали, кому пропонувати складні, а кому легкі завдання. 

І як ви думаєте, що з того вийшло? Правильно: усі «однорідні» класи за пару місяців розшарувалися на своїх розумників та дурників, і виникла дискусія, чи рівні знання у «відмінників» з «нормальних» класів і «відмінників» із класу «Г»? Отже – експеримент провалився і його закрили. Але скільки ж сліз пролили ті, хто опинився у класі «Г»! Скільки вислухали образ! Скільки отримали невиліковних дитячих та підліткових травм!  Хто за це відповів? А ніхто.

Згодом я стала вчителькою тієї ж школи, де вчилася. У 1976-му прийшла на свій перший урок. Він був у шостому класі: «Історія середніх віків».  Хвилювалася страшенно, бо знала, на що здатні маленькі монстри, якщо їм не сподобатися з перших секунд! Класний журнал притискала до грудей як лицарського щита… У підсумку все в мене склалося нормально, але я не про це.

Хочу поговорити про хронічні безперервні освітні реформи, якими кипіло все моє життя, навіть тоді, коли (через двадцять років після першого уроку) пішла зі школи та зайнялася журналістикою. Реформи – як безжалісні експерименти. Реформи, здобрені сльозами мільйонів безправних дітей та вчителів. Реформи – за які жодного разу ніхто не відповів!

500 років реформованої незмінності

Страшенний парадокс у тому, що, попри всі «інновації», всі «вивчення досвіду», всі «сучасні методи», «творчі уроки» та «інклюзивні технології» - нічого, абсолютно нічого не змінилося принципово за останні, ні не 30-50, за останні 500 років!!!

Ось, дивіться, що пише Вікі: «Класно-урочну систему навчання ввели в практику… Філіп Меланхтон (1497—1560) та німецький педагог Йоганнес Штурм (1507—1589)… Надалі теоретичне обґрунтування системі дав Я. А. Коменський; згодом її розвинув і доповнив К. Д. Ушинський… Класно-урочна система навчання є одним із проявів групового способу навчання… яка домінує у світі протягом кількох століть…»

А що було до того?

До того заняття в школах починалися не раз на рік, а тоді, коли учень приходив до школи, що змушувало вчителя з кожним учнем займатися індивідуально, бо не було можливості давати всім одне й те завдання.

А які є альтернативи зараз? 

Є так звані лабораторна та проектна системи та ще - колективне навчання за індивідуальними програмами. Але вони не прижилися. Принаймні у радянській та пострадянській школі. Все.

Ні, звісно, десь там, на загниваючому вже років сімдесят Заході,  є ще експериментальні школи: Вальдорфська (нічого не вчать спеціально, а математику викладають разом із танцями), Дальтон (навчання за контрактом), Самерхілл (учнівське самоврядування), Глобал (мікс із гаджетів та традиційних національних методів) та Квест (Біл Гейтс пропонує учням проходити навчальні квести). Масово – не прижилися.

Мало не забула: у СРСР були ще система співпраці із «важкими» дітьми Макаренко, сонячні уроки Амоношвілі та опорні сигнали Шаталова. Вчителів змушували вивчати, засвоювати та впроваджувати їхній досвід.  І ми бадьоро рапортували, що все впровадили!

Під час тих двадцяти років, що працювала у школі, як і всі вчителі, п’ять разів проходила курси підвищення. Списала планами самоосвіти безліч зошитів, що їх ретельно перевіряло керівництво. Три рази атестувалася. Вивчала шаталівський досвід (хоч він був математиком, а я – істориком, яка різниця!). Створила свою, особисту методологію персоніфікації історії на прикладах сімейних родовідів, яку впровадив… міський історичний музей. Колеги захоплювалися, але не впровадили. Як і досвід Макаренко із Шаталовим…

Можна писати плани розвитку конкретної дитини, можна зменшувати наповнення класів, можна створювати гімназії та профільні ліцеї із коледжами, можна ставити не «5», а «12» балів, вводити тести чи продовжувати навчання до 12-ти років, можна завалити класні кімнати іграшками-гаджетами та використовувати парти на одного, можна навіть розстелювати перські килими та валятися на них разом із вчителем. Можна все. Але це анічогісінько не змінює принципово! Класно-урочна система рулить і ніщо, ніякі інновації, ніякі НУШі не можуть її вбити. Уявляєте собі: п’ятсот років – активізація мислення, опитування про виконання домашнього завдання, викладення нового матеріалу, домашнє завдання! Чи є хоч якісь сліди багаторічного й цілодобового «потужного» впровадження безлічі інновацій та сучасних педагогічних технологій у сучасній українській школі та у тих реформах, що ми їх зараз споглядаємо? Ні. І ось чому.

Щоб реформувати школу – треба «реформувати» вчителя

Ті новатори, чий досвід намагалися впровадити у школах, були яскравими особистостями і користуватися їх методами могли б теж виключно яскраві особистості. А шкільна система побудована таким чином, що особливим особистостям в ній некомфортно, більше того – важко, а то й неможливо працювати. Попри всі бравурні доповіді про інновації, школа страшенно консервативне середовище, у якому дуже не люблять «розумників». Тому ось щоб перелічити справжніх новаторів, чий досвід якось пробився крізь цей тотальний консерватизм, вистачить пальців однієї руки.  До того ж їх інновації самі по собі урочну систему не ламали. Навіть у Амоношвілі сонячними були все ж таки уроки!

Але найважливіше не це. Найважливіше – як вчителю стати яскравою особистістю.

По-перше, для цього потрібно, щоб у педагогіку йшли люди завзяті, талановиті й творчі. А насправді 90 відсотків студентів йдуть до педвузу виключно тому, що… більше ніде не конкурентні. По остаточному принципу. Просто щоб десь отримати вищу освіту. От, наприклад, на журналістику треба добре впоратися із тестами, а ще - пройти творчий конкурс. А на педагога – нічого не потрібно. Навіть високих балів. У підсумку – не дуже розумні та не дуже вмотивовані молоді люди опиняються у школі, маються у ній все життя, зморені необхідністю відповідати інноваційним вимогам та весь час вигадувати щось креативне, старіють, перш за все, душею, й професійно вигоряють. Бо увесь час  самого себе реформувати, коли ти чи не розумієш для чого, чи навпаки розумієш, що все марно – це страшенно втомлює. А що можуть реформувати втомлені люди?

По-друге, двадцять перше століття принесло свої «заморочки» - гаджети, соцмережі, інтерактив, блоги, відеоуроки тощо. Вчитель, якому зараз 55-60 (а то й більше!), школу закінчив десь у 1980-му, а вуз – у 1985-му. Тоді про комп’ютерні технології й не чули! Верхом технологічності у кабінеті був епідіаскоп, телевізор, кіноустановка чи якийсь там стародавній пульт керування. Навіть тими технічними засобами вміли користуватися відсотків з 10 вчителів. Дошка й крейда. Крейда й дошка! І зараз їм теж простіше із крейдою та дошкою! А їх же ж більшість! У 2023-му році, за даними інституту освітньої аналітики, у школах України вчителів до 30 років було лише 10 відсотків, а середній вік шкільного педагога  - майже 50 років! Уявляєте, як їм важко опановувати нові освітні технології та як вони відстають у технічних питаннях від своїх учнів?

По-трете, реформи йдуть, як цунамі, змиваючи на своєму шляху все, що треба і що не треба. «Змиваючи», перш за все, вчителя, бо він не встигає адаптуватися до однієї реформи, як його вже дістає наступна!  Як вам ось така хронологія часів незалежності:

1991 -  Закон «Про освіту», нові шкільні програми та підручники;

1999 – другий закон «Про загальну середню освіту», гімназії, ліцеї, ЗОШ, навчальні комплекси, профільні класи, приватні школи тощо; 12 років навчання (з 1968 було 10 років, з 1987 - 11 років); нові шкільні програми та підручники;

2000 - перехід з 5-ти бальної системи на 12-ти бальну, ДПА; 

2005 – введення Болонської системи у вузах й намагання якось підігнати під неї шкільну базу знань, репетиторство; нові програми та підручники;

2006 - зовнішнє незалежне оцінювання, запровадження Українського центру оцінювання якості освіти; нові програми та підручники;

2010 – повернення 11-річної школи; нові програми та підручники;

2012 – електронні підручники; нові програми та підручники;

2016 – третій закон "Про освіту": НУШ – нова українська школа (зменшення кількості предметів та навантаження на учнів, ширший вибір для дитини тощо), перехід на 12-річну систему навчання та впровадження профільної системи у 10-12 класах; нові програми та підручники;

2020 – початок дистанційного навчання під час пандемії;

2021 – е-щоденники та е-журнали, сервіс E-Journal (електронний облік даних про учнів, розклад уроків, відвідуваність, домашні завдання, оцінювання  тощо); нові програми та підручники;

2022-2024 – розвиток «дистанційки» та «онлайн-навчання» і – парам! – знову нові програми та підручники!

Ви все зрозуміли? Кожні два-три роки – реформа: нові правила гри, нові програми, нові підручники. Бо кожен новий міністр конче прагне внести щось своє, довести, що працює, «освоїти» чергові гроші! Метушня, напряг, інноваційність… А класно-урочна система – незмінна!  

І ось четверте. У нових умовах вчитель повинен бути справжнім монстром, бо онлайн-навчання та дистанційна вимагають справжньої творчості, конкурентності та постійного навчання. А чи вони здатні?

Спочатку все це нажахало вчителів, бо стояти перед камерою – це зовсім не те, що перед дітьми у класі. Виявилося, що майже всі нефотогенічні, не вміють розмовляти, заїкаються й роблять помилки.  Виявилося, що не всі взмозі опанувати нові платформи.

А ще з’ясувалося, що недолугі відео-уроки від невмілих вчителів - дітей не зацікавлюють! Бо вдома в них є,  на відстані руки, чарівний світ Інтернету. Світ, де є Інстаграм і блогери, Тіток, скетчі, Minecraft та Roblox.

А що ті уроки? До них перенесли усі столітні традиційні підходи: лекція, вправи, виклик до онлайн-дошки й домашнє завдання.  Мінімум креативу та уваги, максимум завдань у Ворді, які треба скидати через Вайбер, у кращому разі — платформи на кшталт Google Classroom або Moodle. А життя потребує повноцінних відео-уроків. І раптом виявилося, що вчитель – не режисер, не відео-оператор, не відео-монтажер, не креативний відео-дизайнер  і навіть не актор! І у підсумку дивитися їх «творчість» - нудно. І діти розбіглися: то в них світла нема, то камера не працює, то вони хворіють, то ще щось вигадують. І як заволодіти їх увагою? Чи стане вчитель конкурентним із розвиненим світом інтернетного інтерактиву? Особливо за ті гроші, що йому платять!

І вчителю знову страшно. Він знову потерпає від неможливості відповідати усім новим вимогам!

Ось один пост із соцмереж:

Валентина Ряба: «Хто пояснить, чому всі «інновації», які спрямовані начебто на полегшення праці, насправді лише ускладнюють роботу? «Єлектронний журнал» - вчителі виставляють оцінки вночі і це ціла «епопея», адже потрібно знайти момент, коли доступ до сервера виявиться вільним, а це може бути і о 5 годині ранку! У «старій» українській школі був табель розміром А5, який влаштовував всіх, але в НУШ з'явилось «свідоцтво досягнень» на 7 сторінок, яке більшість батьків навіть не переглядають, але заповнити їх на 30 учнів є проблемою для класного керівника! Чому раніше вчитель міг вдома відпочити від трудової діяльності, а тепер він має до 2-3 години ночі сидіти за комп'ютером - готувати презентації, навчальне відео, викладати матеріали на «падлет», виставляти оцінки, та ще й виконувати завдання курсів підвищення кваліфікації?..»

Замкнене коло або - хто винен і що робити

В усьому, що відбувається у суспільстві -  винна школа! А в усьому, що відбувається (чи не відбувається) у школі – винне суспільство.

Усі злодії та ґвалтівники, корупціонери та недолугі депутати, усі неспроможні політики та економісти – усі вони зі школи! Як вчили - такі вони і є! Яких виховували – таких і отримали!  

З іншого боку, як суспільство відноситься до школи – така вона і є. Не фінансують – вона бідна. Не поважають вчителя – він і сам себе не поважає. Не створюють для вчителя нормальних умов роботи та життя – він не має змоги вчитися та вдосконалюватися.

Є декілька рецептів, як можна вирішити проблему.

По-перше: треба міняти підходи вступу до вузів й навчання майбутніх вчителів та підвищувати престиж професії за рахунок зарплат та системи бонусів. Креативності треба вчити і за креативність треба платити.

По-друге: у вчителя повинно бути менше годин навантаження і менше дітей, щоб залишався час на осмислення результатів навчання та виховання дітей, на самоосвіту та самовдосконалення, а також – на повноцінний відпочинок.

По-третє: оцінювати вчителя потрібно по довгострокових результатах навчання, потрібен моніторинг успішності учнів впродовж років; потрапила людина до скандалу, треба подивитися, хто і як її вчив та виховував і зробити висновки.  

І четверте: заборонити чиновникам від освіти проводити реформи та змінювати програми частіше, ніж раз хоча б у п’ять років; досліджувати наслідки реформ та звітувати про результати; а за провальні експерименти та дарма витрачені гроші на підручники, що ними ніхто не схотів користуватися – безжально карати!

Найпрекрасніше у школі – діти. І найстрашніше – теж діти. Бо їхніми очима на нас дивиться майбутнє. І як ми його навчимо та виховаємо – таким воно й буде. Жалітися буде нікому…

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:  

Телеграм            Фейсбук             Інстаграм