«Щонічник» душі Богдана Томенчука

Для харків’ян, які вже п’ятий рік живуть під щоденними ворожими обстрілами, ця розмова стала чимось значно більшим, ніж просто культурний захід.

Спершу поет читав вірші про кохання, але коли зазвучали рядки про війну — зала завмерла. Багато хто з присутніх втратив на війні рідних, друзів чи власні домівки, чимало людей самі пройшли через пекло фронту. У поетичних сюжетах люди впізнавали власні думки, переживання та долі своїх близьких.

Сам Богдан Михайлович виступав настільки щиро, що було видно: читаючи кожен рядок, він наново проживає ті емоції, під впливом яких його писав. Наприкінці зустрічі поет подарував присутнім кілька десятків примірників своєї знакової збірки «Вишийте, мамо, бронежилет».

Ми домовилися про інтерв’ю трохи згодом. Ця бесіда, записана телефоном через кілька днів після зустрічі, стала логічною та глибокою післямовою до творчого вечора в Харкові.

Довідка:

Богдан Михайлович Томенчук (нар. 16 січня 1955 року в с. Ценява на Івано-Франківщині) — український поет, педагог, управлінець та громадський діяч. За освітою — математик (випускник фізико-математичного факультету Івано-Франківського педінституту). 

У минулому працював учителем та директором школи, очолював обласне управління освіти та обіймав посаду заступника голови Івано-Франківської ОДА.

З 2006 року і до сьогодні є директором Івано-Франківського регіонального центру оцінювання якості освіти.

Автор понад десятка глибоких поетичних збірок, лауреат численних літературних премій (зокрема ім. В. Свідзінського, І. Франка та П. Куліша). Кавалер ордена «За заслуги» III ступеня.

З початком повномасштабного вторгнення поетичні вечори Богдана Томенчука по всій країні перетворилися на потужні благодійні заходи, що збирають кошти на потреби ЗСУ.

«Вища математика літератури»

— Богдане Михайловичу, Ви є дуже багатогранною особистістю — і математик, і поет. Як умовні «фізик» і «лірик» поєднуються у Вашому житті? Хто з них у підсумку переміг?

— Є така відома індіанська притча. Старий індіанець каже молодому: «В душі кожної людини живуть два вовки — білий і чорний, які повсякчас борються між собою». «А хто ж перемагає?», - цікавиться молодий. «Той, якого ти годуєш», - відповів старий.

От і в мене в різні життєві моменти гору бере то фізик, то лірик. У роботі — це, очевидно, раціональне начало, математична прискіпливість. А поза роботою хочеться лірики. Вони просто доповнюють одне одного. Я колись казав, що поезія — це вища математика літератури.

Прогрес всупереч війні 

— Ви вже 20 років займаєтеся оцінюванням якості знань. Як, за Вашими спостереженнями, змінилася якість вітчизняної освіти впродовж цього часу?

— Про зміни в якості освіти, на превеликий жаль, говорити складно, бо зараз ми маємо геть іншу вибірку — зовсім інший масив людей, знання яких оцінюємо. Порівнювати теперішнє з минулим просто не доводиться. Але якщо зважати на все, що відбувається навколо нас і з нашими дітьми, я б однозначно сказав, що якість зросла. Навіть якщо в суто математичному вираженні вона може бути трішечки нижчою. Зважаючи на те, в яких умовах цим дітям доводиться вчитися, ми маємо всі підстави говорити про прогрес.

— А яка загальна тенденція на нас чекає далі?

— Чим далі, тим дужче буде помітним розшарування. Чіткіше прослідковуватиметься так звана «знаннєва еліта». Люди, яким знання будуть менш потрібні, знаходитимуть себе там, де на перший погляд високі теорії не обов'язкові — наприклад, у праці столяра, токаря тощо. Але не варто думати, що якась праця краща, а якась — гірша. Це природний процес, так і має бути. В Україні каталізатором цього процесу, на превеликий жаль, стала війна.

Феномен незламного Харкова

— Як Ви вважаєте, дистанційне навчання, на яке вимушено перейшли багато українських закладів освіти, — це перевага чи недолік для якості освіти? Наприклад, в Австралії діти у віддалених районах давно так вчаться, і це вважається позитивним досвідом, можливістю здобути освіту без розлуки з родиною.

— Я згоден з досвідом Австралії. Але ще більше я згоден із досвідом конкретного Харкова. Те, як Харків зумів організувати очний освітній процес у теперішніх умовах, викликає захват. Думаю, у світі немає аналогів цьому феномену. Я просто стоячи аплодую Харкову. Підземні школи, метро-школа — це дивовижний рівень організації навчання. Харківська влада вчасно і правильно оцінила можливості подбати про майбутнє міста й країни саме в такий спосіб. Харків'яни — великі молодці.

Щодо дистанційної освіти загалом — вона чудова. Проте для неї потрібні надпотужні мотиваційні фактори. Якщо держава нарешті продемонструє, що освіта та знання є прямим шляхом до життєвого успіху, відбудеться колосальний стрибок. На жаль, поки що наша країна не дає дітям чіткого сигналу: «чим більше знатимеш, тим краще житимеш». Хочемо побудувати сильну мотиваційну систему? Тоді маємо перестати красти на макрорівні.

Вірші з шухляди, що стали пророчими

— Давайте перейдемо до Вашої поетичної творчості…

— Думаю, чимало людей моїх віршів не знають, адже в літературному просторі я з’явився доволі пізно й абсолютно не агресивно супроводжую там свою присутність. Але я щиро радий, що є люди, які купують мої книжки, що збираються повні зали на поетичних вечорах у Києві, Хмельницькому і навіть у Харкові, де днями люди знайшли можливість прийти попри обстріли.

Тут важлива навіть не кількість слухачів, а їхня реакція. Я дуже переживав, чи варто зараз читати тексти про війну. Але був вражений тією тишею в залі, яка під час читання ставала ще глибшою. Образно кажучи, було чутно, як сльоза стікає по щоці.

— З чого і коли почалася Ваша поезія?

— Мене не вперше про це питають, але я й сам не можу відповісти точно. Це сталося приблизно в студентські роки — абсолютно випадково і спонтанно. Радий, що ніколи не гнався за випуском книжок чи за впізнаваністю. Я просто писав. І коли у дворику медуніверситету почали збиратися по 300–400 людей, аби послухати мої поезії, я збагнув, що роблю щось справді варте уваги.

Першу книжку я підготував ще за часів Радянського Союзу. І слава Богу, що її тоді не видали! Потім, у 1992 році, товариші зібрали залишки того першого рукопису й видали збірку «На паперті душі». Через десять років з'явилася «Сповідайтесь, мої тривоги». Ще за п'ять років — «Німі громи», потім — «Сезон ненаписаних віршів», «Місто героїв і понятих», «Силуети/Постаті». Також було три публіцистичні книжки, присвячені В’ячеславу Чорноволу. Наразі моєю крайньою збіркою є «Вишийте, мамо, бронежилет».

Зауважу, що ми ніколи не вели рекламних кампаній. Нам було цілком достатньо, що на презентацію приходили 100–200 людей. Мало кому в сучасному літпроцесі вдавалося повторити такі речі без піару.

— Починаючи з 2015 року, нові збірки у Вас виходили практично щороку. Це якось пов’язано з війною?

— Те, що книжки почали виходити часто, не означає, що я щороку писав по 200 чи 300 нових віршів. Річ у тім, що я дуже довго писав «у шухляду». Тож потім просто діставав звідти написане раніше і додавав у нові збірки.

Наприклад, книга «Вишийте, мамо, бронежилет» відкривається віршем «Смієшся: граю на одній струні…». Він народився ще в радянські часи, коли мене активно агітували: «Напиши щось про партію». Я жодного такого кон'юнктурного вірша не видав. Натомість у відповідь порадникам написав:

«Смієшся: граю на одній струні,

Один мотив, аж пальці збив до крові.

Любов і жаль — оцій усі пісні,

Скажи мені, а хто ми без любові?

 

Ти радиш: «Напиши щось про війну,

Вперед, ура, скривавлені світанки!»

А я не зможу так, я так не втну,

Аби для рими падали під танки.

 

Нехай звучить закохана струна

Про всі любові — сущі і минулі.

Мені здається: лиш любов одна

Підніме кожного назустріч кулі».

Це дуже давній текст. Як, наприклад, і вірш-рефлексія на події афганської війни про «хлопців в цинкових скафандрах».

Загалом ця книжка відсотків на двадцять складається із давніх, довоєнних віршів. Інколи читачі пишуть мені, що ці тексти звучать напрочуд сучасно, і мені від цього стає страшно.

- Яке враження у Вас залишилося від зустрічі з читачами у харківському «Книгоукритті»?

- До Харкова ми провели понад пів сотні зустрічей по країні, але харківська стала однією з найглибших, хоч і порівняно нечисленною. Я чудово розумію: збирати зараз у Харкові по 200 людей — це піддавати їх невиправданому ризику. Проте ця зустріч була неймовірно якісною.

У Харкові ми не продали жодної книжки в традиційному розумінні — привезли 40 примірників збірки «Вишийте, мамо, бронежилет» у подарунок тим, хто прийшов на цю творчу зустріч.

Загалом завдяки цій збірці вдалося зібрати значно більше мільйона гривень на ЗСУ. Та річ навіть не в сумі. Можна було просто кинути клич серед моїх друзів-бізнесменів, і вони б за день зібрали ці гроші. Тут ідеться про речі, які не конвертуються в жодну валюту: про людські очі, сльози й готовність бути, жити та розуміти, заради чого все це робиться. Ми ніколи не рахували гроші. Завжди казали: «Берете книжку — кидайте пожертву в скриньку. Якщо не маєте грошей, але хочете читати — беріть безкоштовно». Це був чесний обмін нашою взаємною підтримкою.

«Щонічник» душі: як народжуються фронтові вірші

— Ваші вірші про війну дійсно беруть за душу. Часто складається враження, наче Ви самі перебували в тих бліндажах та окопах, на власні очі бачили все, що відбувається на фронті… Ба більше, коли Ви декламуєте власний твір, помітно, що переживаєте ці емоції заново. Рядки настільки сильні, що змушують хвилюватися навіть автора, який читав їх уже десятки разів.

— Я відповім вам дуже коротко: я знаю, як помирати. Бо я вже вмирав. У четвертому класі я зірвався з 6-метрової верби. При падінні штахетина пробила мені печінку — вона буквально розлетілася на шість шматків. Як, чому і завдяки якому Божому провидінню хірурги зшили мене до купи, а моя печінка працює досі — я не знаю. Але сам процес умирання я пам’ятаю достеменно. Знаю, як шалено хочеться жити, коли ти на межі.

Зараз у мене дуже багато друзів на війні. І з їхніх емоцій, досвіду та розповідей народився не один вірш. Більшість із них насправді можна звести до одного-єдиного короткого рядка: «Тим хлопцям неймовірно хотілося жити».

— В одному з інтерв’ю Ви згадували, що своїми віршами з початку повномасштабного вторгнення пишете свого роду щоденник…

— В принципі, так воно і є. Але це відбувається абсолютно несвідомо. Як на мене, кожен із нас сьогодні мав би шукати свое місце в цих подіях.

Можна відсидітися, особливо в моєму віці. А можна щось робити. І якщо Бог дав мені можливість володіти словом, то хто я такий, аби Його волю не виконати чи не дотримати?

У мене немає жодного вірша, написаного за планом — мовляв, сьогодні видам один текст, а завтра сяду за інший. Ні. Ти прокидаєшся, особливо в перші дні вторгнення, дивишся, що відбувається, і слова приходять самі. Залишається їх тільки зафіксувати.

У книжці є вірш «Ми знаєм, що нині стоїть на кону». Я опублікував його у Фейсбук буквально за дві години до початку великої війни. Було якесь тривожне передчуття, яке просто не давало спати. На той момент я лежав у лікарні після шостої операції на коліні, до того ж підхопив ковід. Не спалося і через фізичний стан, і через це гнітюче відчуття, що насувається щось страшне.

Ми знаєм, що нині стоїть на кону.

Про що наша клятва й молитва...

Не ми починали цю вашу війну,

Та мусим ставати до битви...

 

Ми знаєм: когОсь принесуть на щитах,

Погасне судьба за судьбою.

Та знаємо тАкож: Вітчизна свята

Нікому не буде рабою...

 

Рука не здригнеться і воля тверда,

Віч-на-віч виходьте, ординці...

Земля наша вічна й така молода

В могилі вам вашій присниться...

 

Безбожницька ваша сліпа іпостась -

Стоптати, убити, украсти...

Отримайте, гади, Бог решту додасть,

Захланна ординська напАсте...

 

Цілуємо руки святих матерів,

Бо суне москаль з перепою...

Ви нас виглядайте при кожній зорі,

Коли не повернемось з бою...

 

Впадемо в намолений шепіт трави,

І небо заквилить чаїно...

Та в світі, нарешті, не стане москви...

Тримайся, моя Україно...

Ось так ці вірші й почали складатися у віршований щоденник. Але це не класичний щоденник, коли людина сідає за стіл, бо мусить хронологічно описати свій день. Це щоденник душі. Ба навіть «щонічник душі».

Можливо, з погляду високого мистецтва не всі тексти є бездоганними. Але вибачайте: інколи конкретна дата написання під віршем важить набагато більше, ніж сто вишуканих метафор. Коли я опублікував перші кілька таких текстів і побачив, що кількість читачів порівняно з довоєнним часом не зменшилася, я зрозумів — це людям потрібно. І почав без жодних вагань записувати все, що приходило.

 Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах: 

Телеграм            Фейсбук             Інстаграм