Шукаю Віктора Кандибу, нащадка Олега Ольжича й Олександра Олеся

Наприкінці липня 1944 року помер у Празі слобожанин родом, поет і громадський діяч Олександр Олесь. На всеукраїнському фестивалі телерадіопрограм "Калинові острови" у Житомирі 1999 року звучала моя передача про батька і сина (Олеся і Ольжича),  цей рід і його сучасні гілки. Пропоную докладний сценарій програми до роковин їхньої  смерті.  Якщо хтось із згаданих у тексті Кандиб-нащадків із Харкова та Григорівки Близнюківської громади   озветься, буду рада продовжити  спілкування.

ЗА  ПЛУГОМ  ПРОМЕНЯ  СВОБОДИ

                                        (сценарій із радіоциклу «Муравський шлях», 19 липня 1999 року)

Ведуча. Вода гойдала розсипані снопи променів. Великому морю люди нав’язували свої більші та менші, нові й старі проблеми. Важко було уявити: такі ж хвилі за 40 метрів від набережної Бердянська ще з війни приховували німецьку міну.

1971 року докер морського торгового порту пірнув і розбив собі голову об великий металевий предмет з відростками. Повідомив про знахідку до міліції та військкомату. За майже 30 років попередження обросло чутками. Лише влітку 1999-го міну знешкодили водолази-підривники.

Мало розбити лоба у політиці, науці, мистецтві, аби на твоє застереження звернули увагу ті, хто механічно цитує зі шкіряного крісла: «Яка краса – відродження країни!»

Духовні, а за сімейними легендами – кровні нащадки автора цього рядка Олександра Олеся (Кандиби) – герої моєї програми – виростали і нині трудяться на берегах пшеничних морів, інтуїтивно сприймають світанкове проміння як плуг в одвічній оранці буднів. І життєвих синців їхній сім’ї вистачає.

Хіба ми тільки й варті того, щоб у наступному тисячолітті наша країна запам’яталася Європі як «Динамокиївська Русь»? 

Прислухайтеся до слів кандидата сільськогосподарських наук, Анатолія Бондаря – організатора єдиного в Україні музею тваринництва. Це унікальне зібрання знайшло дах у передмісті Харкова – в Інституті тваринництва Української аграрної академії наук, а з ним пов’язана доля Кандиб.

Анатолій Бондар. Україна – древня аграрна держава. Ще у 5-3 тисячолітті до нашої ери тут розвивалися землеробство і тваринництво. Тут робили колеса, вози і впрягали у них волів.

Вед. Але ж того, хто знайшов вихід, прагнуть затоптати першим. 

Олег Ольжич. Із циклу «Залізо».

Поля-облоги і бур’ян./Все рідше й рідше плуг їх оре.

Молочний вранішній туман/ про щось заховане говорить.

Щороку меншають стада./Страшні хати у тихім сконі.

Зате-бо кожному впада – /дорожча зброя і комоні.

Так було і так є в мандрівному театрі людської пам’яті, у повсякденні маленької планети, де колючим промінням стає погляд і звітрюються слова: ми відповідаємо за тих, кого приручили.

Анатолій Бондар: У музеї  є цікавий експонат – глобус, який обертається за допомогою електродвигуна (кілька фраз звучить на фоні роботи пристрою). В основному Євразія, Африка стали світовими центрами походження свійських тварин. Америка дала альпаку, ламу і собаку. Багато зусиль у розкриття світових центрів походження тварин доклав Микола Іванович Вавілов. Він часто бував у нашому інституті.

Кореспондент: Доречно ви вмістили в експозицію його слова:                «Проблема походження свійських тварин, так само як походження рослин, пов’язана з історією народів, вони є частиною історії матеріальної культури». 

Бондар: Оце «Вітрина предків». Роги тура. Велика рогата худоба якраз походить від тура. Дикий бик зазвичай мав зріст понад два метри. А ось чучело знаменитої сірої української корови на селянському подвір’ї. Ми її привезли із Асканії Нова.   Воно якраз символізує сучасний стан цієї породи і вітчизняного тваринництва взагалі – отаке обшарпане. 

Кор.: Але ж цікавий дзвоник у корови на шиї (звучить калатало).

Бондар: Це калатало. Вони й зараз використовуються, особливо на заході України. Гуцули в Карпатах навішували такі дзвоники коровам, щоб вони не заблукали в лісі. Калатало у нас із Франції. Владислав Васильович Барсов був у Франції, тому що він – один із авторів червоно-рябої молочної породи. Там йому подарували калатало. Такими нагороджують корів на виставках. У нас, на жаль, нагороджують більше коней.

Ведуча: «Над кручею, за садом, на горі розквітла яблуня. Іди, тебе немає. Здалека дзвони котять дзвонарі, і вітер тихо квіти калатає». 

(музейне калатало)   Можливо, хоч маленький дзвін  озивався  Олегу Ольжичу та його нареченій у Карпатах, у селі Яблунька Верхня, коли вони вінчалися 2 серпня 1943 року. 

Олег Олександрович відмовився від блискучої заокеанської кар’єри археолога,  махнув рукою на лаври кращого поета української еміграції і став політиком, «незнаним вояком» за державність України.

Культура не може потребувати фашизму, але фашизм потребував культури рабів. Йому не потрібні були ті, хто бореться за свою незалежність і свою душу. Олега Ольжича гестапо заарештовує навесні 44-го. Далі – концтабір Заксенхаузен, який проковтнув понад двісті тисяч політв’язнів поневоленої Європи.

Ольжича забрали на допит 9 червня. Вночі кинули до камери напівживе тіло. Захолов на цементній долівці, не приходячи до тями. О 19.45, точно за розкладом, небіжчика понесли до крематорію. 

Трагічна, але й світла родинна хроніка: 22 липня 1944 року в Празі, довідавшись про смерть сина, пішов із життя Олександр Кандиба (Олесь). Через 9 днів на світ з’явився син Ольжича – теж Олег. 

Лінії завжди ламались суворо й рішучо, 

барви навколо лягали камінням важким.

Шкуру й волосся нам теж переситила барва.

Риси суворі на видах врізьбили бої.

…легко і ясно лежати в поплутаних травах…

Трави і квіти візьмуть собі барви мої.

За півстоліття до сучасного фантаста Майкла Суенвіка Олег Ольжич зумів перенести больові відчуття у зорові, кольорові. Героїня Суенвіка бачить «червоний, каштановий, коричневий зі стокато гострих спалахів щоразу, коли камінь ламає ребра. Вона падала в райдужному вихорі світла. Кінець падіння зі схилу був жовтим вибухом». Фантаст підключив для цієї трансформації спеціальний прилад, поетах –  уяву.  Поезія Ольжича об’єднала біль і кольори буття в один життєствердний спалах. 

Олег (на давній лад – Ольжич) народився в Житомирі 1907 року, в епоху очікування змін. Саме тоді у Харкові Павло Пахомов писав першу в Російській імперії племінну книгу великої рогатої худоби. Нащадок Корсунського полковника, згодом Ніжинського полкового обозного Федора Кандиби, батько поета мав цілком земну професію.  Олександр Кандиба закінчив Харківський ветеринарний інститут. 10 років прослужив на київській скотобійні. 

Колишній корпус ветеринарного інституту нині виходить вікнами на одну з найбільших площ Європи – харківський майдан Свободи.

Фото інституту є на стенді єдиного в Україні музею тваринництва. Екскурсію продовжує його організатор Анатолій Бондар, автор докторської дисертації «Історія тваринництва України і висвітлення її в музеї».

Бондар. На території України вперше  розробили метод штучного запліднення тварин 100 років тому (розмова записана 1999 року – І.М.). Тут проживав відомий вчений, випускник Харківського університету Ілля Іванович Іванов,  «батько» методу штучного запліднення тварин. У нашому інституті  1932 року було створено лабораторію штучного розмноження тварин. В інституті вперше у світі одержали так зване «теля з пробірки». Нині створюється кріобанк зародків аборигенних та зникаючих порід. Харківською методикою користуються Бразилія, Монголія, Нова Зеландія, європейські країни. Технологія  виробництва тісно переплітається з теорією і практикою кормових баз і годівлі. Про цей момент у музеї нагадує макет комбікормової установки «Харків’янка». Вона раніше була у кожному господарстві Харківської області. У «Кутузівці», нашому дослідному господарстві,  Віктор Миколайович Кандиба втілює свої розробки стосовно преміксів, мінеральних добавок – це важлива частина комбікормів. Він – член-кореспондент  аграрної академії наук, очолює лабораторію годівлі м’ясної худоби. 

В.М.Кандиба. У нашому інституті розроблено нову концепцію  (і я причетний до цього) інтенсивного вирощування бичків молочних, комбінованих і м’ясних порід до високих вагових кондицій – 500 -650 кг.

Ведуча. Далі все – за бородатим анекдотом. Чому у нас немає дешевого м’яса, якщо наука йде семимильними кроками вперед?  Так за нею ж худоба не встигає.

І – погляд поета. Олег Ольжич. 1927 рік. «Поздихали в пущах дракони. Велетні – сягають по пас. Та єдина не знає скону найстрашніша потвора – Час».

В.М.Кандиба.   У нашому відділі створено дві конкурентоздатні породи. І ще генотипи – комолий шароле, південний тип. Для того, щоб реалізувати  генетичний потенціал, потрібні породні технології.  Ми цим займаємося.

Вед. Комолий(шутий) шароле – звучить так по-паризьки. Ця м’ясна порода виведена у 18-у столітті у Франції, в районі Шароле. Жива маса бугая – 1200 кг. Розводять їх і в Україні. 

В.М.Кандиба. Знижені стреси, енергія перетворюється не в емоції, теплопродукцію, яка пов’язана з підвищеним рівнем стресових гормонів. У великих групах тварини  постійно у стані підвищених стресових навантажень. На «Кутузівці» якраз відпрацьовується технологія, де оптимальні розміри груп тварин (по 60 голів), комплексна механізація. «Кутузівка» вистояла в екстремальних умовах, стабільно працює, доять 4 тисячі на рік. 

В Україні створилася небезпечна диспропорція між великим поголів’ям, землею і відсутністю інвестицій в сільгоспвиробництві. Це загрожує стабільності не тільки економічній, а в деякій мірі – політичній.

Вед. Здавалося би, йдеться про очевидне. Тільки чому доречні слова сприймаються у нашому суспільстві не променем світла серед мороку проблем, а всього лише голосним калаталом, до звуків якого вже й звикли?

 «Іщеневмерло стоїмо. Повз нас посвистують події, заляпані у ескімо «Укрзолота»  –  укроптнадії. Стрибки в позичених мішках – ось наші ярмарки марноти. Стомилася сприймать рука по-українськи світ – на дотик». Оці власні рядки згадала, торкаючися експонату в музеї тваринництва (звучить калатало).   

 Біля французького калатала говорю  з  Ідою Олександрівною Кандибою про село, де вона виросла. «Ви дівчинкою виходили на крейдяну гору і співали, щоб голос летів далеко-далеко. Згадайте ті роки».

І.О.Кандиба. Народилася я у Дніпропетровській області, село Соколове. Співала, скільки себе пам’ятаю. Мріяла вступити до консерваторії, та опинилася у тваринництві.  Зустріла в автобусі Віктора. Їхали на концерт. Як вогонь між нами пройшов: я йому усміхнулася, він мені. Любов з першого погляду. Більше ми не розставалися. 

(фрагмент вальсу В.М.Кандиби до вірша О.Олеся «Білі гуси летять над лугами»)

В.М. Кандиба. Я написав вальс «Білі гуси», до вірша Олександра Олеся.  Він родом із колишньої Харківської губернії, з Білопілля. Вважаємо його своїм родичем.

КОР. У сина  Олександра Олеся Олега Ольжича є рядок:  «Я – камінь з Божої пращі». Як ви вважаєте, ваша доля визначена родом, предками, це закладено генетично?

В.М. Кандиба. Кожний чоловік – це частина космосу. Вищий розум дає через генетичний код траєкторію польоту. Кожна людина повинна використати свій потенціал. Щастя в тому, щоб не порушувати гармонії природи.

КОР. Вікторе Миколайовичу,  ви впливаєте на траєкторію польоту душі вашого сина Віктора?

В.М. Кандиба. Коли йому було три місяці, я його саджав біля баяна і грав. У нас була радіола, звучала музика Чайковського, я пробував диригувати, а він точно повторював диригування. Також коли навчався у зоотехнічному інституті, він постійно брав участь у самодіяльності. Далі вже пішло на крилах пісень.

Ведуча. «На чужині»   –  цей вірш Олександра Олеся сколихнув хвилі музики в душі Віктора Кандиби-молодшого. Серед півтори сотні пісень і цю композитор-аматор писав під власний голос.

(фрагмент «На чужині» у виконанні В.В.Кандиби)

ВЕД. У мистецтві, політиці, науці часто розбивають лоба об  мури і бруківки чужих столиць, чужих догм і усталених схем. Олександр Олесь намагався в поезії осягнути трагедію народу, покоління своїх ровесників, власної родини, змушеної довгий час спілкуватися з ним тільки листовно. «Дорогий ба!» –  писав йому до Праги син, неначе хотів догукатися до батька через степ, а повітря забракло, вихопилося здавлено: «…ба!» Розмовою про найрідніших почалося інтерв’ю з Віктором Кандибою-молодшим у радіостудії.

В.В.Кандиба. Батьки, будучи фахівцями у галузі тваринництва, з різних причин не сиділи на одному місці. Зараз я живу – Близнюківський район Харківської області. Поруч, за городами, річка Тернівка, на якій кожну весну сідають лебеді. Я вже не кажу про прекрасних сірих гусей, качок і дніпровських чайок, які летять по Самарі і Тернівці прямо до нас. Над хатою літають чайки. У мене є садочок, я хотів би поставити колесо на стовпі, щоб там оселилися лелеки, які в нашому селі живуть трохи в іншому місці.  Там є тваринницька ферма, і на водяній башті їхнє гніздо. Моя дружина в свій час працювала завідуючою цією фермою, підійшов строк замінити башту.  Міняли, коли лелеки виростили своїх лелеченят і вони могли злетіти з тої башти. Було це в 1996 році.

 Це найвіддаленіше село у найвіддаленішому районі Харківщини. Григорівка. Декілька чистих озер у сосновому лісі.   Є галявини полуниць, які можна якщо не косою косити, то за півгодини відро назбирати.

КОР. У вас п’ятеро дітей, бо така природа.

В.В.Кандиба. А ще дана людині доля. У моїх діда з бабою було п’ятеро дітей, і також 4 синочка і дочка. Коли ми ще не одружилися з Оленою, за півроку до весілля я їй ні з того ні з сього бовкнув: виходь за мене заміж, але у нас буде п’ятеро дітей. Тоді у неї не викликало ніякого ентузіазму моє попередження. При цьому я й сам думав: що я мелю?! (сміється). Ну які можуть бути п’ятеро дітей?! Та й дружина не була схожа на сільську (кров з молоком) дівку. Вона худенька, 40 кг. І уявіть мою заяву. Не злякалася.

КОР. У неї зараз тільки хатні лопоти?

В.В.Кандиба. У неї завжди  було вдосталь інших клопотів. Вона в мене фахівець гарний, вища освіта. Працювала на різних роботах – від доярки ще до інституту. І була знаменита доярка. Разом з матір’ю на двох доїли триста з лишком корів. Вона була депутатом райрад. Хатні справи робили  всією сім’єю. Зараз вона більше року працює зі мною в моїй авторській програмі. Їздимо, як не скрутно, але добрі люди допомагають, приймають. 

Кор. А хто з дітьми залишається на тій лелечій річці, куди чайки з Дніпра долітають?

В.В.Кандиба. Вони господарюють самі. Маємо корівку, город, поросятко, птицю, козу. І треба зварити, і в школу. Хвалитися дуже не буду, але дівчинка – відмінниця, менший син постійно був відмінником, зараз з’явилися одна-дві четвірки. Старші сини вчаться без трійок. Старший син Андрій, 18-тий рік хлопцеві. Батька переріс і досить серйозний характером. Слухаються його брати і сестричка. 

КОР. Прізвище Кандиба для Харківщини досить поширене. Ви впевнені, що генетично, а не тільки на рівні духовних місточків ви походите з роду Олександра Кандиби – Олеся? Людини, яка написала «Сміються-плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди».

В.В.Кандиба. «Цілуй її, цілуй її. Знов молодість не буде». Це мій кровний і духовний родич. Я не прямий його нащадок, але наш корінь єдиний. Походимо із Сумської області, з-під Білопілля. Треба попрацювати в архівах і віднайти: мій прадід Прокіп Кандиба і батько Олександра Івановича Іван Кандиба – приблизно ровесники. Вони або рідні брати, або двоюрідні.   Відчуваю кровний і духовний зв'язок через творчість, поезію. Моя афіша починається написом: «Фундація імені Олега Ольжича презентує Віктора Кандибу  у програмі «Хай музика душі звучить». 

(музична відбивка)

Ведуча. Сімейною спадщиною може вважати слобожанська родина Кандиб  рядки Олега Ольжича: 

«Багато нам огників кволих мани на всяких трясовинах квітло. У мряку сьогодні і будучини  прожектором кинуто світло». А оскільки «держава  не твориться в будучині – держава будується нині», нам всім ще випадає пройти за плугом променя свободи. 

За сценарієм радіопрограми 1999 року