«Скільки там простору в нас у підвалі терпіння?» Поетесі з вулиці Світлої Тані Шамрай було б 60 років

Вічно юна Таня Шамрай і досі своєю присутністю у посмертних книжках і збережених листах підтримує у переконанні, що поезії ще когось цікавлять у цьому світі, окрім авторів, їхніх мам та іноді рідних дітей.

Вона виростала на околичній Салтівській вулиці, про яку писала: «Тут у повітря вже й не віриться. І раптом – лосеня іде». На вулицю Світлу, яка виходила вікнами однотипних багатоповерхівок у поле кукурудзи або соняшників, справді могли мирних часів забрести  мешканці найближчого лісу. Проблеми із серцем були в неї від народження. І  мудрий погляд на дитячих фото.

2014 року обласний осередок Національної Спілки письменників України  започаткував щорічну премію (цитую положення) «за  високохудожній та самобутній дебютний рукопис літератору-початківцю (члени НСПУ брати участь у конкурсі не можуть) віком до 35 років. Мова творів – українська. Особам,  яким  присуджена  літературна  премія  імені Тані Шамрай,  вручається  диплом, книга Тані Шамрай, а також вони отримують можливість видати власну книгу протягом 6 місяців (за умови роботи над рукописом із редактором; за умови допуску редколегією книги до видання). Презентація книги – у липні».  Премію заснували на честь талановитої харків’янки, яка померла 24-річною, а її книжки вийшли вже посмертно та привернули увагу критиків і читачів у різних куточках України.  Тоді був рік, що відраховував 50-річчя від її дня народження. Друзі видали її пам’яті збірку віршів  і спогадів «Я житиму у цьому вітрячку». Це рядок із вірша Тані.

***

Я житиму у цьому вітрячку.

I вистачить мучинок паляницям.

В дорогу я спечу тобі таку,

що все життя моє тобі присниться.

Так буде страшно, як в моєму сні.

Так буде вільно, як в моєму сумі.

А потім роси випадуть рясні

 і обпече тебе мій клятий сумнів.

I ти не будеш знати, хто ти є

для мене і хто я тепер для тебе.

А потім ти побачиш, як у небі

затулить всі зірки ім’я твоє.

I падатимуть літери у сніг,

де сонце за верхівками почнеться.

Підняти схочеш – ще й не ворухнешся,

як вітрякові крила зіб’ють з ніг.

Для кого був написаний 1986 року вірш, у якому хтось шукатиме посвяти коханому або подрузі, не перепитати. Таня не була буквалісткою, звикла товаришувати через вірші з авторами-сучасниками і тими, хто жив до нас за десятиліття чи й століття.  Мені той рядок нагадує маленький рожевий рушничок  з білим вітрячком, придбаний у Ялті. Ми тоді разом відпочивали в Криму в родичів Тані. Провулок Дачний, кримський принцип будувати дім із трьох стін, а четверту  заміняв камінь гори, по-ялтинськи невисокої, але надійної.

Першою лауреаткою «Таніної премії» стала 2014 року молода інженерка енергетичної галузі Світлана Ринкевич. Тоді вийшла її перша  збірка  віршів «Навзаєм». Світлана писала:

Для щастя часом досить слова «так». «Так» на «Чи прийдеш?», на «Виходь за мене!» – і очі сяють, і лице натхненне. «Так» – під п’яту захований п’ятак на успіх. І ти знову на коні! Мчиш радо, та не знаєш достеменно, де на шляху життєвім за стремена зненацька схопить горезвісне «ні!».

У грудні 2021  поширили чергове оголошення про молодіжний конкурс рукописів. Далі була велика війна. Традиція завмерла «на паузі».  Згадую про неї із сподіванням продовження.

Одесити, наприклад, вирішили не чекати закінчення воєнного стану і оголосили (цитую очільницю Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Ярославу Різникову) «прийом заявок від авторів з Одещини на отримання фінансової підтримки з обласного бюджету на видання кращих книг краєзнавчої, історичної, дитячої, етнографічної тематики, художньої літератури українською мовою для подальшого безкоштовного розповсюдження та поповнення книжкових фондів бібліотек області. Прийом заявок розпочато облдержадміністрації в межах "Програми розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя в Одеській області на 2023-2025 роки", затвердженої розпорядженням голови (начальника) Одеської обласної державної (військової) адміністрації 20 грудня 2022 року».

Іншій час чи все-таки вгаданий на десятиліття вперед  потік повсякдення у вірші Тані Шамрай:

 ***

Господи, вижили!

                              Навіть почистили пір'я.

Навіть поснідали.

                           Навіть пройшлись до воріт.

Скільки там простору в нас

                                            у підвалі терпіння?

Навіть заплакати можна лицем до гори.

Навіть замислитись.

                                   Навіть помити тарілку...

Чаю напитись —

                           відчути і запах, і смак.

Душу навиворіт —

                           плаче цибуля торішня.

Зелено плаче до неба, та неба нема.

А схаменемся,

                  побачимо —

                                            спалах горища.

Виб'ємо дошку —

                           провалиться в дірку пітьма.

Хочеться вище!

                  Квазарами Космос засвище.

Що  — опертя?

                           Ущипнути б цибулі...

                                                              Нема.

Її посмертна збірка «Морозом намальована весна» 1991 року в Харкові,  розійшлася за кілька тижнів.  

Таня померла 24-річною, в грудні 1988-го, не дочекавшись своєї дебютної збірки, але вже влившись природно до поетичного гурту Харкова (якщо можна звати гуртом молодше розрізнене покоління). Її вірші й її особистість, які були одним потужним потоком позитивної енергії, непомітно об’єднували нас, старших за неї, міцних здоров’ям, але слабших духом. Навіть ті, хто з нею не мандрував до синього моря, не читав ночами віршів у її квартирі на Салтівці – на самісінькому краєчку химерного світу, між хмарочосами та полем, продовжують згадувати її, намагаються «додружити» своїми віршами. Десь у шухлядах київського видавництва «Молодь» поховано найперший Танин рукопис «Липневий ковчег». Вона народилася 7 липня 1964 року. Рукопис і справді нагадував крихітний ковчег для «несучасних» почуттів і намірів, освітлених – врятованих. Ковчег земних вразливих, беззахисних героїв (у тих рядках найзатишніше жилося дітям і старим людям («Великий-великий чоловік // веде маленьку-маленьку бабусю // з великою-великою дерев’яною ногою,// об яку б’ється сітка // з маленьким маленьким кавунчиком»).

Про яку це епоху вона видихнула: «Душі збіглись в крапочку прицілу... Хто дозволив вам міняти ціни // на моє життя, // мою країну?»

Вона часто була схожою на зухвале пташеня. Долала свої висоти: «п’ятірка з плюсом» на творчому конкурсі в Літінституті (за п’ятибальною системою, звичайно ж), семінар Анатолія Жигуліна. Журнальні публікації, велика добірка у колективній збірці «Отчий дім» (Харків, в-во «Прапор»), два рукописи. Поїздка на Черкащину, на свято «Поетичний жовтень-97», до Молдови. Хтось по-чорному заздрив (це їй, із невиліковно хворим серцем!), хтось нашіптував, що перевтомлюватися шкідливо. Але «нема пташині місця в цьому світі, // бо світ її за крила не трима». Серце зупинилося зненацька, коли Таня розмовляла по телефону.

Хтось би інший знайшов рядки гостріші – про малоросів, 1934 рік, могильний камінь Миколи Хвильового посеред парку, що був колись цвинтарем. Бо в її віршах «над кожним словом зводяться хрести. // над кожним нехрещеним диким словом, // щоб здертись і долину обвести, // і впасти на підстелену солому, // і написать про пекло висоти...»

А я знаю Таню ще й  такою, як на любительському знімку біля левиної тераси в Алушті, як у строфі з її останнього зошита:

Затемнено пам’ять чужими плечима, чужою ходою, волоссям, очима... Та враз, мов ліхтариком схоплена мить, Сяйнемо такі молодесенькі ми...

Два епізоди зі знаковим для Тані іменем – «Ліна Костенко». Але спершу кілька подробиць. Таня навчалася у школі з російською мовою викладання. Мама і бабуся говорили українською, батька поряд не було і про нього я ніколи не розпитувала. Учителі порадили мамі – продавчині найближчого магазину – звільнити дівчинку з проблемами здоров’я не тільки від фізкультури і праці, а від української мови й літератури. Мама погодилася з умовою, що донька на уроках залишатиметься, але її не атестуватимуть. Отам вона й читала все позапрограмне, вірші – також. Тепер можна й про Ліну Костенко.

У харківській книгарні «Поезія» на однойменному майдані (топонім є, книгарні вже немає)  молоді й трішки старші  автори влаштували вечір, присвячений Ліні Василівні, в день народження поетеси. Були 80-ті, уже вийшла «Маруся Чурай». Читали її та свої вірші, навіть десь узяли ватман і зробили на ньому імпровізовану стіннівку-посвяту. Кожен охочий кольоровими фломастерами міг написати або улюблені рядки іменинниці, або свої побажання. Таня запропонувала послати оцю «народну творчість» Ліні. Поговорили й розійшлися. Потім Таня розповіла, як вони з тіткою вигадували, у що запакувати «газету». Зрештою вибрали футляр, у якому колись носили згорнуті креслення. Вклали туди й гілочки з вербовими котиками – весна ж! Зворотну адресу написали домашню. Замість відповіді й подяки за нестандартне поздоровлення посилка повернулася до Харкова. Хтось із старших письменників заспокоював Таню, мовляв Ліна Костенко принципово не забирає з пошти надіслані їй невідомими людьми бандеролі й посилки, щоб не читати чужі рукописи, якими її завалюють. Не знаю, що зробила Таня з тією знехтуваною «газетою», але з архітекторського туба випали вербові котики, які в теплі (чи й волозі?) київської пошти вже пустили зелені листочки.

Вона їй вибачила це. Навіть знаходила виправдання. Згодом Таня розшукала телефон Ліни Костенко і вони спілкувалися. Таня прочитала їй свої вірші. «Будете в Києві, обов’язково до мене зайдіть, тільки попередьте про свій приїзд». Це було особливим щастям для дівчини. І ось поїздка у видавництво «Молодь». Тітка залишила Таню в родині поетеси Тетяни Майданович, яка мешкала в будинку, де поєдналися видавництво «Радянський письменник» і квартири членів Спілки. Навіть заяложений дотеп тоді повторювався: уже скоро між кабінетами класиків і редакторів протягнуть мотузки, щоб нікуди не ходити, а тільки рукописи униз-угору  передавати та угоди на гонорари. У тому домі – і квартира Ліни Костенко. Напередодні вона люб’язно погодилася на особисту зустріч, тож Таня зателефонувала вже фактично по-сусідськи. Озвалася Оксана Пахльовська, дочка: «Вибачте, Ліни Василівни немає». Таня намагалася пояснити, що вони вчора домовлялися поговорити. Але почула: «Її взагалі немає в Києві. До побачення». Щоб якось відволікти приголомшену дівчину, переключити її увагу на щось буденне, господарка дому Тетяна Майданович попросила: «Сходи забери нашу пошту. Ось ключі. Це поряд з квартирою». Таня вже прикривала поштову скриньку, коли почула, що відчинився ліфт. Мимоволі озирнулася – перед нею стояла в халаті й капцях Ліна. Теж вийшла забрати пошту. Заговорити? Сказати, що я та сама, з Харкова, я Вам вірші по телефону читала? Але чому дочка щойно збрехала: «Мами немає в Києві»? Береже її час і спокій? Чи так попередили, мовляв, мене ні для кого немає? Двері ліфта відкрилися вдруге, щоб зачинитися на спиною Ліни. Більше Таня не турбувала її дзвінками.

Із Таниного останнього зошита: «Я не ускладнюю світ...

В мене немає часу. Дайте мені наплакатись».

Перечитую й знаходжу нове, ніби про день нинішній:

Ми тут усі такі, що просять зливи,

бо хочем до верхівок дорости!

Це фанатично.

                         Дико.

                                    Неможливо.

Та лиш для цього народився ти.