«Союзянка» Параскева Багринівська — волинська активістка родом із Шелудьківки

Український Жіночий Конгрес у партнерстві з Українською асоціацією дослідників жіночої історії започаткували у 2021 році проєкт «Жіночі історії лідерства».

Професорка Оксана Кісь на презентації проєкту відзначала:

«До 30-річчя української незалежності ми вирішили звернути увагу на ті знакові, видатні жіночі постаті, про які багато говорять, а спробувати придивитися, що відбувалось в регіонах, на місяцях, ще 100 років тому».

Серед перших десяти жінок, історії про яких створені в рамках проєкту, стала Параскева Багринівська — голова «Союзу українок Волині».

На початку ХХ століття Волинь входила до складу Другої Речі Посполитої, і українці там були національною меншиною. В цих умовах, задля збереження власної ідентичності, вони створювали просвітницькі організації. Одна з них — «Союз українок Волині», яку й очолила Параскева Багринівська.

Союз організовував для українських жінок освітню, творчу та соціальну діяльність, відкривав читальні та бібліотеки. Для дітей працюючих жінок Союз організовував дитячі садочки. Крім просвітництва, Багринівська займалася також і благодійністю.

На жаль, у розповіді про цю жінку, що підготував проєкт «Жіночі історії лідерства», не прозвучало, звідки вона родом. Немає цієї інформації і в Енциклопедії українознавства.

А між тим, лідерка жіночого руху на Волині, яка за свої національні переконання і діяльність була переслідувана і польським урядом, і радянською владою, народилася на Харківщині. А точніше — в селі Шелудьківка Зміївського повіту (нині — Слобожанської громади Чугуївського району).

Цю інформацію розшукав директор Зміївського краєзнавчого музею Михайло Саяний

Кілька років тому в просторах інтернету він натрапив на інформацію про слідчу справу відділу УДБ УНКВС по Рівненській області, датовану травнем 1940 року, яка зберігається у Рівненському обласному державному архіві.

 «У цій Постанові мова йшла про нашу землячку, учасницю національно-демократичної революції 1917-1921 років родом із села Шелудьківка Зміївського району», — пригадує Михайло Саяний.

Почалися пошуки, які ускладнювалися різницею в написанні прізвища жінки. У слідчий справі російською вона була  Багриновская, в деяких документах Багринівська, а на могильному камені — Багрянівська

Інформацію шукали в архівах, на американських сайтах, зокрема, діаспори… Фото могили, де похована Багринівська з чоловіком, знайшли в меморіальній частині Українського інституту національно пам’яті.

Отже, народилася Параскева у 1888 році в сім’ї селянина-середняка Івана Проценка. Мала неповну середню освіту, що на той час могли отримати дівчата лише з заможних сімей. У 1905-1906 роках була робітницею  Харківсько-Миколаївської залізниці, потім близько трьох років – машиністкою. У цей час вступила до партії есерів і брала активну участь у революційних подіях 1905 року в Росії: розклеювала листівки, проводила агітаційну роботу серед мешканців/мешканок Харківщини, виступала на мітингах із закликами до революції, за що «відсиділа» півтора місяця в Харківській жіночій в’язниці.

В Харкові познайомилася із своїм майбутнім чоловіком Миколою Устимовичем Багринівським, який теж був активним учасником есерівського руху на Харківщині. З ним Параскева переїхала до Ленінграда, де прожили вони до 1916 року. У цьому році молоде подружжя переїхало до Києва, де відразу ж потрапило у вихор революційних подій.

У кінці 1917 року Параскева пішла працювати в Міністерство юстиції, де на той час її чоловік уже був директором Другого департаменту, тобто — міністром юстиції УНР. В міністерстві Параскева Іванівна пропрацювала до кінця 1920 року, коли уряд Симона Петлюри виїхав до Варшави. Разом із міністерством переїхала до польської столиці і сім’я Багринівських.

1926 року подружжя переїхало до міста Рівне, де Багринівський працює адвокатом обласного суду аж до окупації Червоною армією західних областей України. Його дружина всі ці роки була «на утриманні чоловіка» (саме так у  слідчій справі пише про себе Параскева Іванівна). Але увесь цей час вона вела велику культурно-просвітницьку роботу в місті та за його межами.

Коли було організовано Союз українок Волині, Параскеву Іванівну Багринівську обрали головою «Союзу» Рівненського повіту. Вона багато їздила, виступала з лекціями на зборах, влаштовує «академії» на честь українських письменників, на честь загиблих під Крутами київських студентів та гімназистів, читала лекції на господарські теми. І вже через рік її обирають головою Союзу українок Волині, яку вона обіймала аж до окупації заходу  України Червоною армією.

7 листопада 1939 року Микола Багринівський, боячись розправи, виїхав до Німеччини, а Параскева Іванівна залишилася на окупованій території, плануючи приєднатися до чоловіка дещо пізніше.

Але 13 травня 1940 року, за доносом раніше арештованого місцевого жителя Сави Андріюка, Багринівську було заарештовано як «члена ОУН».

Цього ж дня була винесена Постанова УНКВС у Рівненській області, в якій значилося: «…подозревается в совершении преступления, предусмотренном ст. 54-10 ч. 2 УК УССР» і далі: «Мерой пресечения в отношении Багриновской П.И. выбрать содержание под стражей в тюрьме гор. Ровно».

Стаття 54-10, частина 2 Кримінального кодексу УРСР це: «антирадянська пропаганда і агітація: позбавлення волі на строк не менш як 6 місяців, аж до розстрілу або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна і з позбавленням громадянства».

«Сьогодні вже неможливо встановити той факт, чи дійсно перебування у в’язниці та психологічні тиски з боку НКВДистів негативно вплинули на психічний стан Параскеви Іванівни, чи це був гарно продуманий сценарій виходу її із в’язниці, але вже 15 серпня 1940 року Постановою начальника УНКВС по Рівненській області справа була тимчасово припинена у зв'язку з хворобою засудженої. Саму ж Параскеву Іванівну 28 серпня направили на лікування у психлікарню до Києва», — розповідає Михайло Саяний.

На початку німецько-радянської війни Параскеву Багринівську було звільнено із в’язниці, після чого вона емігрувала за межі Радянського Союзу, тепер вже назавжди.

Спочатку з чоловіком вона проживала в Німеччині, потім сім’я Багринівських емігрувала до Америки. У США Параскева Багринівська вже не повернулася до громадської діяльності, однак цікавилася жіночим рухом, а тому в 1948 році стала учасницею Світового конгресу українського жіноцтва у Філадельфії.

Померла Параскева Іванівна Багринівська 1968 року.

У 1994 році Постановою Рівненського обласного суду її було реабілітовано.

Коли я готувала цей матеріал, випадково натрапила на цитату з книги Юрія Шевельова «Я — мене — мені... (і довкруги). Спогади. 1. В Україні», де він згадує Параскеву Багринівську, але теж вважає її волинянкою.

«Якщо входячи я поцілував руку Митрополита, бо так мене навчила Параскева Багринівська, бо це була частинка прийнятого ритуалу…».

Відтак ці відомі українець та українка зустрічалися, і точно десь на теренах України. Але це — вже інша історія.

Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу.