Співавтор Конституції, поет-шістдесятник Віктор Терен: «З цим сьогоднішнім парламентом ми не прийняли б таку Конституцію, тому що до Свободи не йдуть на напівзігнутих».

«Мудрий. Прискіпливий. Вимогливий. Ерудований.Поет. Співавтор Конституції. Шiстидесятник. Автор понад 20 книжок. Світ ламав тебе, але не знищив», – так пише про  свого батька Віктор Таран-молодший.

Народився письменник 9 липня 1941 року в селі Павлиш, що на Кіровоградщині. Навчався у школі, де був директором Василь Сухомлинський. Закінчив 1965 року Харківський авіаційний інститут. Працював на заводі «Арсенал», будував літаки. Студіював словацьку мову в Братиславському університеті імені Яна Коменського. Народний депутат України ІІ — VI скликань ( (1994 – 2012 роки). Пише вірші, прозу і книжки для дітей.

2024 року вийшла його книжка поезій  «Любов і Свобода». Вона відзначена премією імені поета-шістдесятника, одесита Бориса Нечерди. Серед рядків незабутнього Нечерди є й такі:

Пізнавати людину-державу важко… важче… важезно! — немові насправді ти є каторжанин у довічній копальні думок.

Тож запрошую  побувати «у копальні думок» Нечердівського лауреата і політика.  Віктор Терен - ексклюзивне інтерв'ю.

Ірина Мироненко.  Премія імені Бориса Нечерди присуджується Лігою українських меценатів, журналом «Київ» та Одеським осередком НСПУ «за самобутні художні відкриття та утвердження нових напрямків в українській поезії» Що ви самі для себе відкрили, коли впорядковували збірку «Любов і Свобода», коли поєднували власні вірші сучасні й написані тоді, коли ще можна було потрапити за творчість під таврування буржуазний націоналіст, антирадянщик?

Віктор Терен. Коли я впорядковував цю збірку віршів під такою символічною назвою, то мав змогу ще раз переконатися, що ці духовні категорії – любов і свобода – не мають часових меж і завжди сучасні, незважаючи на те, коли був написаний той чи інший вірш. Для мене (і ясно, що не тільки для мене) завжди сучасний Аполлінер, Лорка чи Володимир Булаєнко. Питання в іншому, а саме –  в художній довершеності. І якщо написане тобою буде на належному рівні, то значить, воно зачепить твою душу і схвилює сьогодні (як кажуть англійці – stright  now, прямо зараз). Тобто, поєднання написаного ще тоді, коли, як Ви кажете, можна було «потрапити за творчість під таврування за буржуазний націоналізм» і написаного вже в наш час, є цілком логічним і вмотивованим. З іншого боку, сонячні кларнети геніального Павла Тичини не варто поєднувати колядкою переляканого Тичини «партія веде», це неможливо  поєднувати їх на одних сторінках. До мене Бог був милостивий, тому що у всіх моїх збірках ви не знайдете жодного рядка про ту ленінсько-геббельсівську партію.

І.М. «За свій Карфаген полиновий  Я вирушив знищити Рим…» Коли ви захопилися політикою і сформулювали разом з іншими небайдужими ідеї Народного Руху України?

 В.Т. Ні, полиновий Карфаген – це просто символ, як і той самий жорстокий Рим, який я, сільський вояка, начитавшись “Спартака” Рафаелла Джованьолі,  відправився знищити. Повторюю, це аж ніяк не пов’язано з Ганнібаллом чи з якоюсь іншою конкретикою –  історичною, географічною або політичною.  Це просто уявний хлоп’ячий похід за уявну мені (на той час) справедливість. Однак ми вже заговорили про політику. То скажу так – з політикою мусимо жити завжди, вона скрізь і повсюди.  То карма кожного, хто взяв у руки перо, і не прикидаймося такими собі цнотливими віршописцями.

Скажімо, прочитати вірш на забороненому мітингу біля пам’ятника Шевченку – то теж була політика, яка каралася виключенням з Спілки чи ночівлею в кадебістській буцегарні. Це я про себе. І кожен рядок, якщо він чесний, теж політика, Василь Симоненко говорив про Україну – «Хай мовчать Америки й Росії, / Коли я з тобою говорю» – політика найвищої проби і сміливої правди. Так що хоче того поет чи не хоче, а якщо він поет, то це вже політик.

Інколи  (ні, не інколи, а, на жаль, дуже часто),  письменник трансформується в боязку істоту, яка передусім намагається вижити

(при цьому не бідно), і тоді теж починається політика виживання і загибелі самого себе.

І.М. Ви були народним депутатом кількох скликань, голосували за прийняття Конституції України. Я ж слухала пряму трансляцію засідання з радіоефіру. Чомусь для мене конституційна ніч голосування за Основний закон України була одночасно й проявом свободи дій, думок , але й власним нерозуміння, чому так довго йдемо до вільного суспільства, вільного слова. Що згадується бачене Вами особисто в Раді в ту ніч і в той ранок 27-28 червня 1996 року?

 В.Т. Конституція в нас гарна. Нинішній зелений парламент (слухняний і майже самознищений) такої Конституції не прийняв би ніколи і нізащо. От Ви говорите, що ми так довго йдемо до справедливого вільного суспільства. Це так. І прийнята Конституція  якраз і була великим кроком вперед до демократії, соціальної справедливості  та рівності всіх перед законом. 

Але повторюю, з цим сьогоднішнім парламентом ми не прийняли б таку Конституцію, і знаєте чому? Тому що до Свободи не йдуть на напівзігнутих. А ця Верховна Рада  асоціюється не з Свободою, а швидше за все вона асоціюється з угодництвом та страхом, я б сказав, страхом у форматі 3D, бо чогось нинішні «доблесні» парламентарії бояться всього на світі. Бояться правди і тому не допускають на свої засідання журналістів, бояться людей і через це заблокували прямі трансляції роботи Верховної Ради, як то було раніше,  панічно бояться президента і ще дужче бояться гніву керуючого офісом президента. Ну й звичайно, бояться втратити місце в парламенті і більше до нього  не потрапити ніколи.  Може, тільки красти вони не бояться.

Це не моє старече буркотіння, це так. Я просто згадую наш парламент, в якому працювали В’ячеслав Чорновіл, Володя Яворівський, Левко Лук’яненко, Геннадій Удовенко, згадую і порівнюю його з нинішнім, в якому задають тон  Марина Безугла або широко відомий своїми ідіотськими витівками Микола Тищенко. Я вже не кажу про кричущу непрофесійність нинішніх депутатів чи просто їхнє елементарне небажання працювати. Отож, куди дійдемо  з такими народними обранцями? Що чекає Україну з такими законотворцями, такими поводирями? Далеко не риторичне запитання. І все-таки я оптиміст і хочеться думати,  що Україна й це пройде, і шляху назад вже просто не може бути.

І.М. Звернімося до Вашої збірки «Любов і Свобода». У художньому оформленні книжки використано роботи Евеліни Май. Можна довго вдивлятися в обкладинку, в репродукцію картини «Біля брами». Для мене там вгадуються різні постаті, що ніби стоять біля церковної брами на Трійцю. Між постатями жіночими – й чоловіча у камуфляжі. Над ними усіма височіє чорно-червона троянда. Як Ви тлумачите свою обкладинку, цю картину? Це справді перегук із дійсним фактом – Ваш син служить в ЗСУ?

В.Т. Евеліна Май це Митець з високої літери, вона постійно шукає, експериментує, її персонажі (воїн, троянда, мати) не застиглі, не з музею воскових фігур, а живі, трепетні і неочікувані. І  тому вона дуже сучасна, вона прочитується в кожній барві  сьогодення, в кожному пережитому дні  і в кожній повітряній тривозі.   До речі, в цьому важливому контексті Евеліна Май близька й до поезії Бориса Нечерди –  пам’ятаю, коли я ще вперше його прочитав, то був просто вражений постійними художніми пошуками цього прекрасного поета. Його незвичною і водночас природною образною системою.

В Евеліни Май немає нічого випадкового і самого по собі – та ж чорно-червона троянда недарма височіє над землею,  її кольори – то кольори бандерівського прапора, земля і кров, наша вистраждана любов і свобода. Десь так.

Ви ще запитуєте про сина? Звичайно ж, Віктор (він теж Віктор) з першого дня війни пішов добровольцем в українську армію. Інакше й не могло бути.

 І.М. Для мене у цій книжці багато асоціацій із     Слобожанщиною з Харковом.

Авторка робіт, які стали візуальними акцентами до розділів «Заборонені вірші» і «Яблука без цензури» Евеліна Май – учениця народного художника України Василя Забашти. Він ще до Другої Світової війни навчався живопису в Харкові, повернувся туди з фронту, пізніше переїхав  до Києва. У мирні  часи бачила його картини в Ізюмському музеї. Ви теж колись обрали Харків як місце навчання. У Вас є вірш «Всупереч», то цей вибір хлопця із села Кіровоградської області був зроблений всупереч різним обставинам? Чому такий складний інститут – авіаційний?

В.Т. Чому мене з мого степового Павлиша занесло в Харківський авіаційний? Банальна причина – хотілося літати, в небо хотілося. Ну от, думав я,  що побачить той, хто закінчить, наприклад, гірничий інститут?  Шахта, вугілля під землею… Все. Більше нічого. Або, скажімо, вивчиться на вчителя.  Для чого? Щоб мучитися з  такими невігласами, як я, як мої веселі друзі з  одного класу? А медичний –  то взагалі біле жахіття. Словом, була десь така логіка мого  «юначого мислення» (беру в лапки,  тому що важкувато подібне назвати «мисленням»). А певне розчарування настало вже в інституті. Вища математика, аналітична геометрія, інтеграли, безкінечне креслення, історія КПРС – все це не мало нічого спільного з голубим небом і романтичними польотами. До того ж, ані жоден предмет не читався українською мовою, все було російською. Тим не менше інститут я все-таки закінчив і навіть пощастило трохи політати. Але то вже було значно пізніше, коли  в казахських степах мені довелося брати участь у випробуванні ракет “повітря-повітря”.

І.М. Ваш вірш «На шаблі сльоза»  про часи Петлюри й Муравйова. Але перегук з нашими днями теж є у його заключних строфах: «Навколо зібралися всі…і не всі…/ Вони селюки двожилі/А та Україна…не стрічка в косі - /Мотузка на шиї./ Не спала…й проспала у Бога тоді/ Лиха наша доля кохана…/Ой що то за прапор? Жита золоті/Та синій димок з нагана». У які роки писався цей вірш?

В.Т. Я не збиваюся на фальцет (ненавиджу пафос в житті і в поезії), але таки правда  –   про що б ми не писали, то завжди пишемо про Україну.  Це наша земля, наша мати. І в моїх записниках ще давно були якісь записи, мимовільні рядки, в яких      згадувався       наш національний герой Симон Петлюра. Отож  вірш «На шаблі сльоза» починався давно, принаймні, перші його рядки («я б хату замкнув, поклонився землі і пішов до Петлюри») однозначно писалися давно, а тому й включив я цей вірш до розділу «Заборонені вірші». Однак закінчував я цей вірш уже значно пізніше, майже сьогодні. Так у  мене (і не лише в мене) бувало досить часто – знову повертаєшся до якихось давно написаних рядків і закінчуєш вірш значно пізніше, хоча за великим рахунком немає ніякої гарантії, що закінчений вірш – уже закінчений і це вже остаточна крапка. Це не так. А насправді  – так, як говорила наша Ліна Костенко –  «найкращий вірш ще ходить на свободі».

І.М. Вірш «Мідні оркестри»  («блузки, плащі і вгорі накрохмалені зорі») ніби про центральний парк у Харкові, де грали духові оркестри 70-80 років і тупцяли в повільних танцях пари. «Жовкнуть світлини, але озиваються, кличуть/ мідні тарілки: бом-цицик, бом-цицик, бом!» Це спогад про якусь конкретну особисту історію чи просто збірний портрет юності?

В.Т. Це «уривок з молодості», той вітер і ті святкові накрохмалені зорі, які бувають в кожного. Радісний – і печальний уривок,  печальний тому, що все закінчується, і молодість теж, залишається інтерпретація молодості і втомлює власна сивина. І раптом  – для самого себе – знову озиваються духові оркестри, «тупцяють, як Ви кажете, повільні пари», хоча не обов’язково духові оркестри»,  це може бути Smokie, What can I do, конкретика тут ні при чому.  

І.М. Ще в Харкові у Вас було відчуття «деревця-самосійки», яке хапається за грудочку землі, щоб прорости на даху чи кам’яному паркані? Або це вже настрій Києва, де працювали за фахом і рідко виривалися в рідні краї, де все «степом, степом», та ще й «ворон під крило сховав дорогу»?

В.Т. Коли я «швендяв» до школи, то найпростіше було йти по залізничній колії, навпростець. І от на розпеченому, білому від дрібненьких черепашок насипі нерідко росли кущики акацій. Як вони там виросли, чим жили й дихали – незбагненно, але жили, їх шарпав гарячий вітер від поїздів, засипав пилюгою, а потім поїзд пробігав, ті кущики акацій втихомирювалися, заспокоювалися і вже з того високого насипу роззиралися навсібіч – он там перед ними ставок, он далі Гостра могила, на пів неба, он сільські садки, вишневі та яблуневі, і все їм, акаційкам,  видно, їх тримає на тому насипі цупка грудочка землі, і те місце на залізничному насипі найкраще в світі. Може, ті кущики акацій ми з вами? Всіх нас шарпають безкінечні ешелони, що пробігають зранку до вечора,  гарячі історичні вітри, тисне спека, спекота, під нами розпечене каміння,  але все одно тримає грудочка землі і Україна найкраща. Десь так.   

І.М. У вірші «…ангел надворі. Напроти тонкого вікна» є харківськ  і назви Богодухів, Мерефа.  Вони виринули суто асоціативно чи Ви бували в тих місцях?

В.Т. В явно  недооціненого харківського поета Юрія Герасименка є такий вірш:                

                Спить Мерефа, село козацьке,

                 У садку на узліссі хата

                 В сяйві місячному дрімає,

                 Біла-біла, голубувата…

Такий випрозорений, такий світлий вірш! Я начебто бачу ту білу-білу, голубувату під місяцем хату. Ось вона, переді мною, рідна, своя! – я в садку, біля неї, я в ній побував, подихав нею, хоч у саму козацьку Мерефу ніколи не доводилося приїздити. Але ось ці рядки Юрія Герасименка були зі мною і час від часу  озивалися до мене. Так буває часто – гарні рядки того чи іншого поета живуть під серцем, і раптом озиваються вголос. Ну як, наприклад, Вінграновського “Цю жінку я люблю, така моя печаль” або Івана Драча “закохалася в лоша блискавка, вона блискавка, а воно лоша”. І потім, поза твоєю волею,  десь-колись  той чи інший  рядок обізветься до тебе – зовсім іншими словами, але починався він з чогось майже підсвідомого, але дуже близького і рідного. Я й сам не знаю, але, можливо, та Мерефа й Богодухів, що час від часу озивалися до мене з книжки Юрія Герасименка, трансформувалися, перевтілилися в мої уже власні рядки? Та врешті, всі ми дописуємо те, що починали наші попередники – дописуємо іншими словами, але з тими самими щемливими почуттями.  І дай Боже, щоб ті, що будуть після нас, дописували – (звичайно ж, по-своєму!) – наші рядки.

Віктор Терен свій роман «Ворожіння на ягнятку» презентував 2019 року разом із письменником і видавцем Михайлом Слабошпицьким.

Книжку віршів «Любов і Свобода» теж оприлюднило видавництво «Ярославів вал».

Її хочеться цитувати й перечитувати. Наприклад, ось такі рядки без розділових знаків:

хтось ніби схожий на мене

приміряє на плечі нетерплячі вітрила

він ще не знає

що ми самотні у Всесвіті

говорить римує розказує   

він ще не відає що поезія

схожа на батька мого у себе в столярні

затиснув губами цвях

 і нічого не каже