Спогади нововодолажців-остарбайтерів - так само про втрату рідного дому, як і в нинішніх біженців

«Пам’ять, відповідальність і майбутнє»  –  таким було гасло німецького фонду, який здійснював виплати громадянам України на межі ХХ-ХХІ століть за їхню підневільну працю у 1942-1945 роках на території рейху. Понад 468 тисяч літніх жінок і чоловіків отримали виплати за роботу в промисловості чи сільському господарстві.

На примусово вивезених українців, які не емігрували після закінчення Другої світової війни, а повернулися додому, звернули активну увагу науковці й журналісти.

Хтось, як ця нововодолажчанка на фото, міг до війни здобути освіту. Тетяна, 1924 року народження, устигла стати вчителькою. Її історія є Фейсбук-групі «Нова Водолага моя».

  Зверніть увагу на цю книжку, видану ще 2008 року.

“Спогади-терни. Про моє життя німецьке…:

Спогади про перебування на примусових роботах у нацистській Німеччині”.

Таке видання підготувала як головна редакторка проєкту дослідниця з Каразінського університету Гелінада Грінченко.

Раніше табуйована, замовчувана тема розкривалася  збіркою спогадів, сучасних листів та автобіографій колишніх примусових робітників – мешканців Харківської області -  у нацистській Німеччині.

Дві історії із цієї книжки.

ЄВГЕНІЯ СТЕПАНІВНА БОСЯК

1924  р.н.,  с.  Нова  Водолага,

Харківська обл. Освіта – вища. 1942 – 1945  рр. – примусово працювала на промисловому підприємстві в Німеччині. 

«Батько працював у магазині, мама допомагала йому й виховувала нас. В сім‘ї було троє дітей: брат  загинув на фронті, менша сестра  після війни одержала професію економіста. 

19 липня 1942 р. нас насильно вивезли до Німеччини в товарних  вагонах під конвоєм на примусові роботи. 

Везли  дуже  швидко,  зупинки  були  короткі,  лише  в  Гродно  (Білорусія) нам влаштували баню і зробили дезинфекцію одягу.   Харчувалися в дорозі тим, що батьки приготували. 

Кінцевий пункт транспортування – Мюнхен. 

Там проходив розподіл на роботи. Спершу прийшли фермери  і відібрали фізично  здорових, а останніх розібрали фабриканти  на свої заводи. 

Нас, 15 дівчат з Нової Водолаги відвезли в місто  Аусбург на завод  Кука. Жили в таборі в дерев‘яних бараках.   Усі дівчата з Нової Водолаги жили в одній кімнаті, спали на дерев‘яних двоповерхових  ліжках.  За  тиждень  нас  навчили  професії  електрозварників,  а  інші дівчата працювали токарями. 

Харчування було таке: 100 гр. хліба, погана кава з сахарином, 20  гр. маргарину і суп з брукви. 

Одного разу нам на сніданок дали тільки суп з брукви без хліба. Ми вирішили не йти на роботу. Через кілька хвилин прибігли три жандарми з різками і почали нас бити, а потім привели нас під конвоєм на завод. Тоді на завод привезли нам картоплю в мундирах і квашену капусту. Загрожували відправити  у концтабір. Довго шукали  зачинщиків, але всі дружно відповідали: "Всі ми були голодні і не пішли на роботу". За тиждень з нас вивернули й ту мізерну платню. 

Вільний час. Збиралися ми в одній кімнаті, яка  була  виділена,  згадували  про  свою  батьківщину,  про  рідних,  про нездійсненні наші мрії, співали українські пісні. Все це було під наглядом жандармів. 

Приходили до табору й агітували вступити до їхньої армії, але безрезультатно. 

Серед  місцевих жителів  були  й  добрі  люди,  але  вони  боялися один одного, щоб не бути знищеним. Робітники з інших країн до нас ставилися дружелюбно (французи, бельгійці). Чим могли, нам допомагали. 

Звільнили нас американці. Вони створили в таборі хороші умови життя, більше ми не голодували. 

Приїхали в табір представники нашої армії. Хто хотів, залишився при армії, а інших відправили на Батьківщину. Я залишилась в армії.  З 27  квітня 1945  року  я працювала  в підсобному  господарстві 5-ї  ударної армії на різних роботах. 

Повернулась на Батьківщину в грудні 1945 року.

Завідуючою РАЙВНО була моя вчителька української мови,  і я звернулась до неї відносно праці. За час перебування в Німеччині я добре  оволоділа  німецькою мовою. Після  війни  в школах  не  вистачало вчителів, і зав. РАЙВНО направила мене в мою школу викладати німецьку мову. Я  зараз же  вступила до Харківського  інституту  іноземних мов на заочне відділення, щоб одержати вищу освіту.  Працювала з дітьми з великою радістю. Мене зі школи не відпускали ще 12 років після пенсії.

Донька і зять – лікарі, внучка – вчителька. Маю двох правнучок.

В 1986 році я знову відвідала НДР, цього разу – як туристка.

Запис 2003 року.

 ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ КРАВЦОВ

1926 р.н., с. Нова Водолага, Харківська обл.

Освіта – середня. 1942 – 1945 рр. – примусово працював

на авіаційному заводі в Німеччині. 

Мене  забрали на примусові роботи  до  Німеччини  ще  підлітком.  Це трапилося 18  серпня 1942  року. Відразу потрапив працювати  на  авіаційний  завод “Юнкерс”  у місті Дессау. До 5 листопада 1942 року нас  хлопчаків-невільників  ще  навчали  слюсарній  та  токарній  справі.  Потім  працював токарем на моторній фабриці “Моторенбау” в містах Кейтені до 1  серпня 1944 року, а потім до визволення американськими військами 28 квітня 1945 року – у місті Нордгаузен. Мій номер був 16404.

Американці пропонували нам їхати з ними, але батьківщина була наймиліша. І повезли нас, але не додому, а на  Урал,  в Челябінську  область на  відкриті  вугільні шахти. До  біографії добавилась ще одна неволя, додому листів писати не дозволяли, аж через шість років вдалося зв’язатися з сім’єю, написати листа та поїхати у відпустку, щоб побачити матір, двох братів, рідних, знайомих. Дізнався, що батько загинув на фронті. 

З дитинства мріяв бути льотчиком. На Уралі  здобув професію  екскаваторника. Лише в 1953 році  зміг повернутися  знову в Нову Водолагу, відразу влаштувався на Новоселівський гірничо-збагачувальний комбінат, де пропрацював екскаваторником  до  виходу  на  пенсію. У 1955  році  одружився,  маю  двох  дочок.

Все своє життя я не можу забути своє перебування в Німеччині.

Пам’ятаю, що нам хлопчакам весь час до болю хотілося  їсти, аж плакали навзрид. Їжа снилася, ввижалася, мріяв коли-небудь наїстися вволю  хліба. А ще  хотілося  спати,  навіть  коли  вели  в  строю  на  роботу,  коли  стояв за станком.

Боялися собак, з якими нас охороняли у дворі та під час дороги  на роботу та з роботи. Були німці, які по-батьківськи ставилися до нас –  хлопчаків. Але  їх  було  так мало. Один майстер мені  навіть  колись чоботи подарував та шматок цукру. 

Вже коли стали збирати документи на оформлення компенсацій перший  раз,  то  стали ми  зустрічатися –  всі,  хто  був  разом  зі мною  у Німеччині. Скільки  тоді  спогадів!  Бувало –  кожен  говорить  про  своє одночасно,  кожен  по-своєму,  про  одні  і  ті  ж  події  в  повсякденному житті. А де ти тоді був, як розбомбили їдальню? А де ти був, як убили майстра бомбою? А де? А як? І так без кінця. Або історію, як ми втрьох закохалися в одну дівчину, Надю, яка видавала їжу в їдальні. Виявляється, кожному здавалося, що вона сипле йому в миску більше, ніж іншим.

Спогади Василя  Павловича  записала дружина Зоя Семенівна Кравцова.

Рукопис. 2003 р.

Дві долі  покоління, народженого у 1920-х роках. Підліток і дівчина з одного селища.  «Їдьте в Німеччину, будете мати золоті гори, залізні грати». Український фольклор часів Другої світової війни.

Нинішня війна проти України теж обростає сучасними формами народної творчості – мемами, притчами соцмереж, анекдотами. Науковці уже порівнюють гумор остарбайтерів і сучасних воєнних біженців, хоча перші потрапили до Німеччини силоміць, а другі – в пошуках порятунку та за чотири роки перебування уже вростають у тамтешні традиції, соціальну сферу й ринок праці.

«Німеччина – країна можливостей. Тут ти можеш стати ким завгодно, але спершу стань у чергу. Німецький Termin – це як українське «ми вам зателефонуємо». Може бути завтра, а може ніколи».

Тож бажаю всім нам (за німецькою афористичною назвою фільму) «Достукатися до небес» у бажанні справедливого миру для України.