«Там, де було друга плече, стало пусто і ця пустота пече». Пам’яті Олександри Ковальової

Після осіннього рівнодення починаєш різкіше помічати втрати у природі.  Під завивання повітряної тривоги зупинилася я на мосту в передмісті Харкова, бо раптово зрозуміла, що звичний потічок, який наповнював розкопану колись на розмірів  розлогого озера тиху річку, зник. Його русло почало встеляти кленове і вербове листя. Самосійні дерева і раніше росли близько на обох берегах того потічка, а тепер майже переплелися гілками. «Щось станеться!»  – майнула думка. Пішла швидше від того місця. Але звістка мене таки наздогнала. У ній було два слова: «Померла мама». Писала майстриня-лялькарка Юлія Соловйова –  донька поетеси й перекладачки, германістки (кандидатки філологічних наук) Олександри Прокопівни Ковальової.   Соцмережі зарясніли цитатами з  віршів.  

***

Я перейду по осені, впоравши всю роботу,

з ниви на ниву, благаючи благословення у Бога.

І буде той день осінній увесь іще повен літа.

Осиплеться листя золотом, пахучим і соковитим.

Перед тою нивою немає чистилища, просто кожного

мати стрічає молитвою тихою.

Можливо, колись дослідники соціально-культурних і політичних процесів у Харкові на межі розпаду Союзу РСР та проголошення незалежності України, історики літератури і політологи  назвуть однією із рис тих явищ «материнське ставлення співзасновниць рухів і товариств до побратимів та справи».  Так, саме материнське – із беззастережною любов’ю, паньканням-няньканням  при всьому спартанстві селянсько-пролетарської  школі виживання й виховання. Мамою двох іще малих дітей Олександра Ковальова не тільки викладала німецьку мову в тодішньому педінституті, перекладала німецьку класичну й сучасну літературу, а  очолювала культурологічне товариство «Спадщина».

Творчі вечори ставали проривом для раніше заборонених пісень і віршів.

«До ледачих повік не верта /промінь з-за хмари, із вирію птах». Працьовитість Олександри Прокопівни могла викликати у когось захоплення, а в  когось подив. Мовляв, навіщо їй оте усе?! Комуналка цієї сім’ї на перехресті тодішніх Петровського і Дзержинського (нині Ярослава Мудрого і Мироносицька) була місцем спонтанних зустрічей. Будинок стояв якраз між двома точками – письменницьким клубом на Чернишевській і особнячком на Сумській, де на початку  90-х дискутували-вирували-чубилися-браталися нові політичні сили. Броунівський рух романтиків перебудови  протікав і через ту комуналку на першому поверсі. Бувала і ній і я. Тісно, напівтемно.  Якась переселенська атмосфера. Але при цьому багато вікон і багато книжок. Мабуть, і від них, частково складених  на підвіконнях, було сутінково.  У якесь із вікон могли зненацька постукати. Олександра Прокопівна підхоплювалася, відхиляла простеньку фіранку. Посміхалася, кивала. Черговий активіст проходив повз і вирішив зайти щось термінове обговорити. Отак без попередження приходять дорослі діти до мами з надією якщо не на підказку єдино можливого виходу, то хоча б на уважне слухання.

 «Втрачено вміння чудуватись на хмари».

Зачудовано писати про мальви і ластівок, харківсько-луганські пагорби і яруги Олександра Ковальова встигала невідомо коли. Її вже ізольована квартира у тій частині Харкова, до від 1960-х років зветься Нові будинки, більше нагадувала бібліотеку в день запису до неї молодших школярів. Книжки знову розселялися скрізь, бо їх не просто читали – з ними працювали.

Свій архів вона жартома назвала по-селянськи «Комора». Там   видані книжки Олександри Ковальової, починаючи від тонесенької першої «Степові озера», підтриманої ще Василем Мисиком, впорядковані антології (кілька з них – поетів Харкова і міста-побратима Нюрнберга), переклади німецьких романтиків та експресіоністів  різних епох, а  ще казки і вірші для дітей, літературознавчі розвідки. Поезія, проза, критика.  

* * *

Полюбити цей світ не за щось,

а за так,

Не за кільце ковбаски,

чи різдвяний п’ятак,

А за те, що він є і що кров

твою п’є,

Забира в тебе юність,

а старість дає.

Що минущість його тобі

в грудях пече,

То нічого, бо все це спливе

і стече.

Подорожній, хто вибрав

дорогу тобі,

Щоби ти по ній повз,

або підтюпцем біг?

Хоч би лежма лежав, —

все доскочиш мети.

Не було ще того,

хто б зумів не дійти

До останньої брами,

де з ключами Петро

Судить вчинки твої,

що в них зло, що добро.

Мов намиста разок,

вчинки ті добира.

І трепеще душа —

так їй хочеться в рай.

І так хочеться їй,

щоб повірив святий,

Що вона ще очиститься

й буде, рости,

І творити добро, і не відати зла.

Щоб повірив у те,

в що вона не змогла.

Одна з її колег написала мені: «Така болюча несподівана звістка про смерть Олександри Прокопівни. Світла памʼять про світлу людину нехай буде вічною.  Про людину глибоку, душевну, невдавану,  на  заздрість освічену й талановиту.  Завжди буду вдячною їй за можливість спілкуватися- безпосередньо й через книги. Співчуваю усім , хто переживає втрату Олександри  Прокопівни. Відчуваю провину, що мало говорила про неї. Насамперед зі студентами. Постараюся  зробити по-іншому».

Із рядків Олександри Прокопівни, написаних у квітні 2022 року: «Човник втіхи покинь на причалі, //Надто розбурхане море печалі».

Зберігаю сценарій радіопрограми  з тієї зустрічі, яку мені Олександра Прокопівна довірила вести. Тож його й процитую частково.

Ідучи в перший день холодного літа 2016 року  на зібрання, я знайшла дивне повідомлення в інтернеті: створено Біблію у смайликах та інших символах, прийнятних для швидкого листування. Ми ж зійшлися слухати і говорити про книжку, яку смайликами навряд чи передаси. Олександра Ковальова переклала експресіоністів-німців, які народилися наприкінці ХІХ століття. Чимало цих поетів померли зовсім молодими. Мені завжди цікаво перечитувати останній рядок у збірці. «Демони міст»  закінчуються фразою: «День настав, і знов пішов годинник». Чому Олександра Ковальова свій життєвий годинник вирішила звірити з годинниками тих молодих чоловіків і єдиної жінки — одинадцяти авторів, зібраних в одному виданні? Олександра Прокопівна відповіла:

— Мене часто дивує той факт, що люди нічого не навчаються. Скільки переживають, скільки приносять жертв, потрапляють у такі умови й ситуації, які повинні навчити людину! А ні. Я звернулася до цієї епохи, тому що вона суголосна нашій. Ці автори в основному загинули на війні молодими. Вони були надзвичайно обдаровані, високоосвічені, займалися різним: були і доктори наук, і лікарі, був навіть один високого рівня фахівець поштової служби. Могли б іще багато зробити, аби ще пожили. Наприклад, Ернст Штадлер мав кілька дисертацій, вивчав мови, порівняльне мовознавство, викладав у багатьох найпрестижніших університетах в Брюсселі, Оксфорді, Канаді. І така людина загинула на війні. Чому якісь демони періодично влаштовують війни? Сьогодні війну влаштовано нам.

— Ви обмежилися тільки текстами (паралельно німецький і український) і не дали жодного рядка, крім років життя, про авторів. Чому?

— Ресурсів для видання книжки особливих не було. Мабуть, все-таки потрібні коротенькі біографії. Попередня моя книжка була про романтиків. Там теж багато тих, хто помер молодим. Але там існувала інша атмосфера. Ті поети ідеалізували світ. Вони сподівалися, як от Новаліс, що люди порозуміються із природою, із самою Землею і настане якийсь світлий час. Уся атмосфера, в якій вони жили, була просякнута оцими надіями, сподіваннями, радістю, відкриттями. Зрештою, вже Гофман зрозумів, що йде час великого глуму, великих підмін. Будуть все підміняти. Раніше лицар, король одягав лати і йшов на війну. А що робиться сьогодні? Прийшов час торгашів, людей низьких помислів. Особливо вони глумляться з тих людей, які не пограбували світ разом з ними.

— Ви назвали книжку «Демони міст». Це образ Георга Гайма, однойменний вірш є у збірці. Були вже й «демони глухонімі» Максиміліана Волошина. Чому Ви обрали таку назву?

— Взагалі Георг Гайм — неймовірний пророк серед експресіоністів. Він загинув за два роки до початку світової війни, але ніхто із них не показав саму суть війни, її дух, моторошність. Велике місто, перенаселене, відірване від природи. У ньому немає гармонії, тільки йде поділ, існує трагічна прірва між одними й іншими. Місто теж як одна із ознак руйнації світу, десакралізації, деестетизації.

— Прочитаю одну строфу Готфріда Бенна Поет народився 1886 року, помер 1956-го. Він писав у вірші «Подорожі»: «Їздити марна справа. \\ Колись це дійде й до вас. \\ Лишатись і тишу править — \\ себе зберегти і час». Яке Ваше ставлення до словесної пари «поет і подорож»?

— Для романтиків мандрівка — основний символ. Подорож — це наше життя. Так і Сковорода сприймав. Для християнина взагалі властиво розглядати своє перебування в часі як мандрівку. Ми мандруємо з дитинства в дорослий стан і далі — куди ноги приведуть. Бенн — із таких провокаційних, неоднозначних поетів, як, наприклад, Гайне. З гротеском, сатирою, іронією. Міняв свої погляди. Взагалі Готфрід Бенн — важлива фігура. І в післявоєнний час, коли Німеччина мала перебудовуватися і було дві Німеччини, він брав участь у багатьох дискусіях, провокаційних. Він представляв західний стиль життя і ті погляди, а хтось інший — східний (наприклад, придворний комуністичний поет Йоханес Бехер). Бенн випадком лишився живим, бо не з тих, хто пересиджував, ховався десь. Це теж трохи провокативно.

Експресіонізм — це вираження сильних почуттів, переживання негативу цього світу. Я взяла Ельзу Ласкер-Шюлер, першу авторку в цій книжці. Вона на 20 років старша від усіх інших. Ця поетеса як предтеча для отих хлопців, рік народження яких 1887-89 і остання дата — 1914-15, війна. Немає нічого страшнішого, потворнішого, безвихіднішого, аніж війна. Я пригадую із роману Гашека про вояка Швейка образ журналіста, ура-патріота, який усе вигадував. Отой журналіст писав: «Голова вбитого летіла і прославляла найяснішого цісаря». Що ще можна сказати? Є речі, перед якими можна тільки заклякнути на камінь, розсипатися піском і замовкнути. «У світі всюди плач стоїть», — так відчувала Ельза Ласкер-Шюлер. Вона дочка банкіра, але пішла з родини, щоб повністю відмести буржуазний стиль життя. Поневірялася, поїхала 1937 року в Палестину і там вона похована під Оливковою горою.

Своїм трагізмом вражає Георг Гайм.  Перед ним, як у апокаліпсисі, йдуть видіння. Він бачить цей світ, події, які обов’язково настануть. «В майдан одна впирається нога, коліном інша башту прогина. Ще й чорного дощу страшна вага…» Вірш називається «Демони міст», як і вся збірка перекладів. «Ці демони невпинно йдуть у ріст».

Занурюватися у світ експресивних поетичних образів важко, тому  паузою для роздумів став на презентації раритетний запис 1902 року. Ті, кого переклала вже в новому столітті Олександра Ковальова, могли  чути голос Соломії Крушельницької, «Пісню Сольвейг» Гріга. Перевели подих і ми. На презентації багато і сердечно говорили й ті, хто вже встиг прочитати німців в українських перекладах, і хто тільки взяв до рук новинку.

Георг Тракль — серед авторів, обраних Олександрою Ковальовою для книжки «Демони міст». Світова війна привела його, фармацевта, чия кар’єра починалася в аптеці «Білий янгол», під галицьке містечко Городок. Майже сотня поранених, яким Траклю важко було допомогти при нестачі медикаментів. Що могла відчувати в такій ситуації вразлива людина, чи варто деталізувати?

 Олександра Ковальова прокоментувала і добірку німецького поета-експресіоніста, якому пощастило вижити. Був на війні і повернувся. Це Готфрід Бенн, один із чоловіків поетеси Ельзи Ласкер-Шюлер. Служив військовим лікарем. «А де ж трофеї перемоги з тих царств, які ти розтоптав?» – гірке запитання з його поезії «Безмежна самота».

Ельза Ласкер-Шюлер написала в одному з віршів: «Бог сон ще додивляється про мене і про тебе, про рай, де ми товариші його дитячих літ». Мене на цьому українсько-німецькому вечорі не полишало відчуття товариства, у якому зійшлися не тільки поети (молоді, до речі, також), а й невтомний фотолітописець Юрій Ворошилов, музиканти Світлана Проненко і Юрій Алжнєв. Пані Світлана зіграла кілька творів німецької класики, що додало пронизливості й світла атмосфері спілкування.

Наприкінці ж розповіді про дороги миру і війни (шляхи в літературі й буденному житті) процитую харківського журналіста і літератора Юрія Величка (він же пише під псевдо Петро Джерелянський):

«Наскільки водночас і жертовною, і шляхетною є перекладацька робота і робота укладача антології. Це повною мірою стосується пані Олександри. Прізвище перекладача стоїть другим після імені автора, але саме перекладач відкриває нам віконце до іншої культури. Наявність людей, які працюють над перекладом, свідчить про зрілість певного літературного осередку, тобто традиція і сам факт існування харківської перекладацької школи не підлягають ніякому сумніву. Традиції, закладені Василем Мисиком і не тільки ним, блискучо продовжуються».

Ще один автор, якого нам подарувала Олександра Ковальова,  – Вальтер Флекс. Пішов на війну добровольцем, покинув аристократичні маєтки, де був домашнім вчителем і вихователем. Пишуть, що служив і в домі Бісмарків, де ніби відчувалася тінь «залізного канцлера». Вірш Вальтера Флекса, який починається рядком «Гусей політ у ніч без сну», має фінальну строфу, що читається як діалог із перелітними птахами.

«Ми сіре військо, як і ви, /за кайзера покоси.

Ніхто не вернеться живим, /згадайте нас під осінь».

Мені ці рядки звучать зверненням до поколінь далеких, але так само беззахисних перед немилосердям війни.

«Нам здавалось, що літу не буде кінця».

Це вже Олександра Ковальова.

«Сонячний зайчик вовків не боїться».

Цитую останню прижиттєву книжку Олександри Прокопівни  «Сонечка у ситі». Післямову до неї написав Сергій Жадан, син її рідної сестри. Книжку й зараз можна замовити. На жаль, уже без автографа авторки.

Олександру Прокопівну, яка народилася наприкінці листопада, іноді називали людиною адвенту,  бо вона за різних складних обставин уміла зберігати і передавати іншим душевний стан очікування Різдва.

«Не відкладайте свят на празникові дні».

Ледь сумовито посміхається вона. Так самими очима посміхаються мами.

Слухайте також:  Ляльки Юлії Соловйової   –  текстильні скульптури, які допомагають долати стрес. Подкаст «Градусник»