Таранівка: широнінці, праведники миру і боєць «Кракена»

Міста і вулиці Героїв. А села?

Уроки стійкості, боротьби та перемог рекомендує МОН України сучасним освітнім закладам. Розглядати їх лише синонімом до радянських уроків мужності? Сприймати як щось нове на противагу «побєдобєсію»  нашого сусіда-агресора?

Про що можуть розповідати школи (ліцеї, гімназії), які зберігають у своїх назвах слід Другої світової війни чи територіально точніше – війни Гітлера проти  Сталіна? Але ширше все-одно – несуть згадку про титанічне  протистояння людяності й нацизму.

Наприкінці березня 2024 року  сайт Таранівського ліцею  імені Героїв-широнінців, розташований у Зміївській громаді Чугуївського району Харківської області, поширив міністерські рекомендації про цикл уроків «Міста Героїв. Перемоги України у війні». Йдеться про події весни 2022 року. «2 квітня від окупантів повністю визволили Київщину й Чернігівщину, а 4 квітня  –  Житомирщину та Сумщину, пізніше  –  населені пункти Харківщини, Херсон». Так пишуть у Києві. Хоча для Харківщини «пізніше»   –  то вже вересень згаданого року. Прочитати і виконати мають скрізь, бо додаються матеріали для різних вікових груп, зокрема, запрошення до освітнього проєкту «Діалоги про війну». Та ще й окремо  виділяють те, що спонукатиме колективи до дії: «Інформуємо, що під час робочої поїздки до Київської області Президент України Володимир Зеленський узяв участь у тематичному уроці «Міста героїв. Перемоги України у війні», який відбувся в ліцеї № 1 Гостомеля для учнів 10-х класів».

Уроки стійкості – це і про села. Про ті, що вижили у Другій світовій війні й долають нинішню. Обираю одне з них – Таранівка на Харківщині.

«Заборонений період»

Ресурсно багата республіка обмежень і заборон дісталася нам у спадок 1991 року. У кожного покоління існували тоді власні «не можна», але в сорокових роках ХХ століття батькам-дідам-прадідам та й нинішнім найстаршим громадянам України протистояти довелося «забороні на життя». Нацисти  вводили її за національною ознакою, «свої» – за перебування в полоні, на примусових роботах у Німеччині й на окупованій території. Сучасні агресори-рашисти воліли б теж втілити чимало своїх заздрісних планів-заперечень українських держави, історії, армії, церкви й самих українців.

У архівістів існують так звані «заборонені періоди», тобто ті історичні відрізки, стосовно яких архіви не мають права знищувати жодного документа. Для України це не тільки дорадянський період, а й наступні десятиліття, зокрема і 1941-1945 роки. Прочитала про це у спогадах колишньої директорки державного архіву Харківської області Ліни Григорівни Шульги (Антонець).

Людина не владна обмежити згадування найстрашніших, але по-своєму й найвизначальніших подій, якщо припали вони на війну. Колись «забороненим періодом» для архівістів буде й той відрізок часу, який трагічно почався на сході України 2014 року.

Сюжет сьогоднішньої розповіді  обертається  навколо села за       40 кілометрів від Харкова – Таранівки. Пасажири потягів, що поспішають на південь чи з півдня, не встигають помітити монумент на перехресті шосе і залізниці. Зірки героїв, більшість із них – посмертно – отака ціна кількагодинного бою стрілецького взводу Широніна проти гітлерівських танків на переїзді в березні 1943-го.

Подвиг широнінців був настільки популяризований у Союзі РСР, що художник, поет, учитель  малювання у селищі Калита на Київщині Анатолій Луценко присвятив одну із своїх робіт цій темі. Він походив із Житомирщини, з родини розкуркулених і засланих до Сибіру. Під час війни потрапив до концтабору Освенцім, звідки втік і приєднався до французького Руху Опору. Складно, але здобув художню освіту. Перебував під наглядом КДБ, тож осів у селищі за кілька десятників кілометрів від Києва. Опанував іконопис, розписав відбудовану церкву в селищі Калита. Ось такий художник зацікавився у 70-х роках темою широнінців.

Картина – яскравий зразок соцреалізму 70-х років. Ілля Якович Ефроімсон і Віллі Леопольдович Мокрожицький разом створювали діорами «Бій за село Соколове», «Корсунь-Шевченківська битва». Обидва жили й навчалися у Харкові, бачили війну на власні очі.  

Повернімося до подій весни 1943 року. Командував стрілецьким взводом 34-річний лейтенант Петро Широнін. Довоєнний директор фабрично-заводської школи  з Кіровської області, а ще раніше – викладач праці й креслення закінчив піхотне училище в 42-у. На фронт потрапив у складі  лижної бригади.

Бій не врятував Харків від повторної окупації, але всьому  взводу (і живим, і полеглим) присвоїли звання Героїв. Командуванню подобався рефрен подвигу панфіловців під Москвою 1941 року. Для нових боїв потрібен був свіжий приклад. Один із тих, хто вижив під Таранівкою, колишній шахтар Іван Григорович Вернигоренко ще встиг пожити у Харкові на символічній для нього вулиці. Вона й досі так зветься  – Гвардійців-широнінців. Нікого з тих оборонців маленького переїзду у степах Слобожанщини вже немає. Можна переглянути на ютубі документальний фільм Андрія Парамонова, знятий у місцях бою.

 https://www.youtube.com/watch?v=pXN0hb6G9VY

Перший список вартих найвищих нагород був навесні 1943 року довшим – 34 імені, серед бійців і єдина  жінка  – санінструктор Валентина Дубовик, яка не тільки перев’язувала поранених, а й подавала гранати, коли взвод танув на очах. Затримати  ворожу техніку, яка рвалася через Таранівку на Харків,  – наказ було виконано. Можливо, хтось інший знайде в архівах історію цієї жінки. Я ж розповім про тих, з ким говорила особисто.

На кінець березня припадає день народження харків’янки Ліни Шульги, яка асоціюється для мене з Таранівкою і війною. Ось яке інтерв’ю із Ліною Григорівною записала  2010 року і зберігаю досі.

Ірина Мироненко. Побувала я у місцях, де проходило ваше дитинство. Хотіла щось сфотографувати вам на згадку, але все нове, або навпаки таке закинуте, що й рука не потяглася до фотоапарата. Наприклад, приватний розважальний центр із стриптизом. Щоправда, з написом, що заклад за борги продається і називається він «Тутанхамон». Отак і стоїть пусткою напроти того місця, де був Архангело-Михайлівський храм, якого немає й сліду. І добивали його вже у післявоєнні роки. Ви той храм пам’ятаєте?  

Ліна Шульга. Церква була велика. І велика дзвіниця. Як нам, дітям, хотілося на ту дзвіницю піднятися! Але не відважились. Потім церкву закрили, там ситро робили, заводик чи артіль організувалась.

І.М. Прийшла до вас, бо прочитала у «Віснику архівістів» вашу родинну історію часів війни. Розкажіть, будь ласка, як ваша сім’я рятувала мамину колегу – вчительку-єврейку.

Л.Ш.   За рік до війни у Таранівську 7-річну школу, де працювала моя мама, приїхала молода вчителька. Вона викладала російську мову й літературу. Вони з мамою подружили. Мама років на 16 була старша. Ця вчителька жила самотньо,  знімала у стариків куток. І прийшли німці, а вона все в тих людей жила.

Чоботар Мендель Цукерман, батько таранівської вчительки Ради Менделівни Цукерман та її п’ятьох братів і сестер – навічно у списках жертв Дробицького яру. Ще одна дочка була директором школи у Чорнухах на Полтавщині, рідному селі філософа Григорія Сковороди. Гірко і влучно сказано Григорієм Савичем: «Нас переконують у темряві, щоб відкрилося світло».

Ліна Шульга. В Таранівці ще були євреї. Вже потім, після подій у Харкові, до нас у  січні 42-го дійшли чутки, що шукають євреїв і вбивають. Треба щось робити! До війни у Таранівській школі викладала німецьку мову Віра Костянтинівна Радзішевська. Почалася окупація – її забрали працювати в німецьку комендатура перекладачем. Вона багато людей врятувала. Якщо приходили військовополонені в село, то без документів. А тут фронт біля Таранівки дуже близько. Ясно, що потрібен паспорт. Радзішевська, ризикуючи, їм допомагала.

Мама зустрілася з цією Вірою Костянтинівною. І та розповіла, як і що треба робити: написати автобіографію, щоб її завірив сільський староста. І потім до коменданта, щоб видали паспорт.

Старостою Таранівки при окупантах призначили колишнього секретаря сільської ради. Вигадали Раді біографію. Змінили, звичайно, прізвище. Деякий час до того, як приїхати в Таранівку, вона була заміжньою. Прізвище її чоловіка  – Петрунець. Вирішили залишити ім’я.  Менделівна переписали на Мелентіївна. І національність – сербіянка. Стала вона Петрунець Рада Мелентіївна. Написали: виховувалася у дитячому будинку, сирота, місто Нальчик.

Пішли до комендатури. Учителька-перекладачка розіграла сцену, що вона теж працювала в Нальчику в дитячому будинку і згадала, що там дитина схожа була. Благополучно отримали той паспорт. Аусвайс німецький. Іще як староста підписував, мама пішла і все йому розказала: «Якщо дадуть паспорт, ми із села виїдемо і заберемо Раду з собою». Підписав документи. Теж ризикував, звичайно.

Збори були недовгі, пожитки невеликі. І 15 лютого 1942 року ми – тато, мама, брат, я і Рада пішли на Полтавщину, на батьківщину моїх батьків. Ми йшли 4 дні до Полтави. Люди пускали ночувати. Ми просилися на краю села, в бідні хати».

Антонці і Рада дісталися до села, що теж звалося Антонці (тепер Покровське). Рідним пояснили, що це – наречена старшого сина, який воює. Окрема історія, як переховували молодшого сина і Раду від остарбайтерства, як 13-річна Ліна Антонець була для них зв’язковою, попереджала про небезпеку. Немає вже  Ради Менделівни, яка майже 50 років вважалася рідною для  Антонців. Звання Праведників миру батьки Ліни Григорівни отримали посмертно.

У Харківському музеї Голокосту існує список тих, хто рятував євреїв під час нацистської окупації в Харкові та області й визнані Праведниками миру Інститутом Яд Вашем (буквальний переклад – «пам’ять та ім’я»). Той список очолюють Григорій Антонець і Катерина Антонець.

«Випускайте Кракена!»

Війна тяжіє до подібностей. Особливо у легендах і спогадах. З роками вони зливаються, ніби струмки навесні.  Врешті-решт, стають повчальними притчами, які менше слухають, хоча й ілюструють малюнками на шкільних виставках. Широнінський тиждень у березні – була така шкільна традиція ще до АТО і тим паче до повномасштабного вторгнення. На малюнках дітей, які я бачила в Таранівці 2010 року,  яскраво спалахували вибухи, більше схожі на букети. Тоді було 13 років  Богдану Іванову, якому судилося стати бійцем спецпідрозділу уже сучасної війни.

Школа і музей у Таранівці – під одним дахом. Музей народжувався з подорожей і пошуків учителя історії Сергія Миколайовича Бабенка.  Колишній фронтовик Другої світової війни пересувався на дибці (дерев’яному протезі), збирав з дітьми вцілілі старі речі. Але почався черговий період заборон.

За всіма методологіями та ідеологіями 70-х років у музеї бойової слави не повинна була стояти скриня, хоч вона і з найближчого хутора, що теж звався Скриня. Ніяких рушників і вишиванок – тільки копії плакатів і фотографій 1940-х,  пробиті каски, понівечена зброя.

Боєць спецпідрозділу «Кракен» Богдан Іванов, позивний Бодя, загинув 25 березня 2022 року під час наступу в районі села Вільхівка на Харківщині. За місяць до загибелі захиснику виповнилося 25 років. Про нього розповідають, що займався спортом, любив активний відпочинок і автомобілі. Закінчив Маріупольський державний університет.2017 року Богдан приєднався до лав окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов». Виконував бойові завдання.  Через три роки «азовець» повернувся до Харкова. Знайшов своє кохання – Регіну.  Але після 24.02.2022  Богдан Іванов знову в лавах захисників. Він приєднався до спеціального підрозділу «Кракен».

На жаль, та весна 2022 року  стала останньою для нього. Про бій 25 березня поблизу Вільхівки на Харківщині написав командир батальйону Сергій Величко із позивним Чілі.«Незважаючи на успішно проведену наступальну операцію, наш підрозділ не обійшлося без втрат. Ми втратили шістьох воїнів. Попри те, що ворог зазнав втрат у пропорціях за 1 нашого – 10 росіян, навіть тисяча життів окупантів не варте й одного життя нашого загиблого бійця». –Його побратими розповідали, як Богдан у Вільхівці врятував їм життя. бо відкрив вогонь по ворожому МТ-ЛБ (абривіатура від рос. многоцелевой транспортер(тягач) легкий броньований, в  народі – «мотолига»). Поховали захисника у рідній Таранівці.  

Одне село, а скільки доль важливих.  Уроки стійкості, боротьби та перемог, на мою думку,  варто будувати не тільки з прикладами сучасності, а й додавати важливі факти  з Другої світової війни. Так, різна техніка, військова тактика і диявольська витонченість ворожої пропаганди. Але героїзму  як публічного (у бою), так і тихого (в окупованому селі)  варто шукати для розмов із дітьми і в сьогоденні, і в минулому. 

Не віддаваймо історію 1940-х «руzкому міру», який перекреслює все гідне, що відбувалося на українській землі.

.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:

Телеграм: https://t.me/gromada_group

Фейсбук: https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti https://www.facebook.com/gromada.grp

Інстаграм: https://www.instagram.com/gromada.group.news/

Читайте також:

Telegram: Contact @gromada_group