Тарас Федюк: «Культура – те, що можна окрасти. Культуру було відокремлено від української держави

Одразу дві книжки Тараса Федюка  увійшли до короткого списку всеукраїнського рейтингу «Книга року-2024». Це «Спогади» і «Виднокрай» (поезії). Наприкінці лютого будуть названі книжки-переможці, тобто їхні автори. Тарас Федюк тривалий час був  президентом  Асоціації українських письменників. Вона виникла у жовтні 1996 року як альтернатива старій письменницькій Спілці, стала, як пише один наш сучасник,  «протестом проти інертності й недоброчесності».

АУПівські фестивалі в різних містах України, зокрема, й Харкові були презентаційно -«будительськими». Книжки АУПівців регулярно відзначаються різними преміями (включно із Шевченківською) та очолюють рейтинги «Книга року».  Особисто Тарас Федюк придумав серію «Зона Овідія». Він став її продюсером. Серія поєднала авторів, які з різних причин давно не видавали власних віршів. До речі, газета «Слобідський край» певний час друкувала чимало авторів цієї серії, компенсуючи хоч трішки зникнення в Харкові книгарні «Поезія».

І нинішньої тривожної  зими залишаються пропозиції туроператорів:  Харків-Одеса (вікенд).

Книга спогадів та ще й написана з одеською самоіронією й південним поблажливим непоспіхом допоможе теж помандрувати до моря, але без витрат на переїзди-валізи-одяг на різну погоду. Хочете знати, що читали в Одесі рівно пів століття тому? Тоді вам сюди. Гідом Одеси літературної буду я  –  зацікавлена читачка різних одеських текстів, а особливо Бориса Нечерди і Тараса Федюка.

Спогади Т. Федюка увиразнюють повсякдення літературних вісімдесятників.

«Балада покоління» чи «Геть гидотне – геть!» ?

Один із критиків назвав " Спогади" Т. Федюка " баладою покоління". Що ще робити взимку, як не читати баладні, тому молоді приморські примружені, неначе від легкої посмішки ( іноді зажуреної) Федюкові мемуари  "поміж хламу Бог знає яких часів"!

***

Іще б ніхто ніде не подумав, а я вже знаю про це.

Лишилося ще закрити легенько, якщо не проект, то процес,

і навіть якщо іще не процес, то шепіт цих голосів,

які любили мене просто так за те, що я дурень і ніч.

***

Вольний син

пивниць, спідниць і карми…

Мабуть, не минулися безкарно

так безхмарно згублені літа.

Із Фейсбуччини. Тарас Федюк

«Рівно 50 років тому, в січні 1975-го вийшла моя перша книжечка. Претензійну назву, яку я дав рукописові, видавництво замінило на масову «Досвітні журавлі».  Цей єдиний примірничок, котрий у мене лишився, колись  під час одного нічного застілля підписали старше товариство Анатолій Колісниченко, Микола Рябий, Борис Комар і Григір Тютюнник, який, як найскромніший, підписався нижче всіх про те, аби мої крила були не залізні. Я радий, що книжечка не погибла у наступних застіллях і я тепер оце підняв келих зеленого чаю і подякував життю, що воно було таке як було.

СЛІПИЙ ДОЩ

Я стою біля краплі дощу...

Хмара темна, як став без води.

Я приїжджий.

Тому і мовчу.

Вже навіки приїжджий сюди...

Рідна хата в небесній росі,

Сині вікна стікають униз.

Розумію в цій вічній красі,

Що нічого я ще не привіз,

Що земля

всюди сущою є,

Що не те

і не так я шукав...

Дощ обмацав обличчя моє

І пішов.

І, мабуть, не впізнав.

З першої книги віршів "Досвітні журавлі", 1975.

Харківський «вступ до професії»  Олександра Довженка: карикатури, кіноплакати та ілюстрування журналу «Всесвіт»

Для мене Одеса в дитинстві, наприкінці 60-х, – це обов’язково дорога на пляж повз кіностудію. Яке здивування для дівчинки раптом посеред залитої ледачим курортним сонцем вулиці побачити групу кіннотників у якійсь давній формі. Вони рухалися кудись на зйомки (мабуть, на ті круті схили, де не товчуться пляжники), коні радісно вистукували копитами по бруківці, а мені вже ввижався весь фільм з погонями й стріляниною.

Одеська кіностудія, як пише про наступне десятиліття Тарас Федюк,   сусідила з університетським гуртожитком на вулиці Довженка. Саме з Харкова до Одеси колись  перебрався амбітний Олександр Довженко, щоб втілювати свою революцію в кіно. І жив він до від’їзду  гуртожитковим повсякденням або на тодішній лад 20-х років – комуною неподалік від наркомівських і газетно-журнальних харківських вулиць, тобто на нинішній Григорія Сковороди, а тоді Пушкінській.

 1923–1926 роки. Тоді Довженко підписував свої роботи «Сашко»,   працював художником-ілюстратором і карикатуристом у газеті «Вісті ВУЦВК» (офіційний друкований орган УСРР). Редагував «Вісті» Василь Еллан-Блакитний, який і створив  ілюстрований додаток до найбільшої газети республіки  – двотижневик «Всесвіт».

Журнал «Всесвіт» почав виходити  15 січня 1925 року. 

У його створенні активну участь брав і  Довженко. Його авторству належать титульний заголовок журналу, багато обкладинок, політичні карикатури, дружні шаржі. І хоча у авторсько-читацькому житті «Всесвіту»  була тривала перерва від 1934 до 1958 р., журнал називають найстарішим українським виданням зарубіжної літератури й оглядів культурного й суспільного життя різних країн.  

Співпрацював  Довженко і з  Всеукраїнським фотокіноуправлінням (малював кіноплакати).

Його першими фільмами, знятими в Одесі, були «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання».

За рік до народження Олександра Довженка, влітку 1893 року одеський інженер Йосип Андрійович Тимченко, механік-самоучка Одеського (тоді Новоросійського) університету придумав, сконструював і побудував перший у світі знімальний апарат, яким було знято  найпершу кінострічку   — «скаче вершник». Ооо, вітання всім кіновершникам мого дитинства – на одеській вулиці й широкому екрані. Магічне видовище. До речі, Йосип Тимченко народився у селі Окіп нинішньої Золочівської громади на Харківщині. Зараз від Окопу – один кілометр до українсько-російського кордону.  

Ще з історії.

1919 за розпорядженням відділу народної освіти в Одесі  була націоналізована кіно і фотоапаратура всіх приватних студій. Так створювалася перша державна кіностудія України. Спочатку вона вважалася кіносекцією політвідділу однієї з дивізій Червоної армії, а першим знятим тут фільмом була агітаційна стрічка «Павуки і мухи». Вона втрачена. Агітфільм знищила контррозвідка білогвардійців. 

 Кіно з пінопластовими катакомбами

У 1970-1980-х роках Одеська кіностудія за кількістю випущених фільмів входила до трійки провідних кіностудій тодішнього Союзу.

Одеське кіно тоді  підхопило й Тараса Федюка. Його друг, прозаїк і кіносценарист, працював на Одеській кіностудії. Студента-філолога взяли  редактором  українського дубляжу якогось фільму про війну на морі.  У «Спогадах» читаємо:

 

«Тоді всі фільми, що знімали на українських кіностудіях і випускали в прокат в Україні, в обов’язковому порядку дублювали українською мовою. Інша річ, що ніхто й ніколи тих українськомовних фільмів не бачив, бо в кінотеатрах все йшло російською. Але така от національна політика. Формальна. А якби хто насмілився поцікавитися (із закордонних «ворогів», звичайно, бо  «цікавих» в Україні давно пересаджали), відповідь готова: український дубляж  є, просто ніхто не хоче дивитися українською».

Тож Тарас Федюк – про кінозйомки.

 «Коли треба було наймати масовку, помрежі прибігали до нашого гуртожитку і спокушали  п’ятьма рублями за зміну.  В одному кіно я пройшов крупним планом. Фільм був про радянських партизанів в Одеських катакомбах. Брехливий був фільм…Наш епізод режисерові бачився так: ми мали пройти вервечкою один за одним катакомбами. Але непередбачена злива зйомки на натурі зірвала.

На дзеркалі невеликого кіностудійного басейну з пофарбованого в сіре пінопласту збудували катакомби. Катакомби плавали й були дуже хиткі. Води під ногами – трохи вище колін. Мене вдягнули у шинель з обрізаними полами, на голову насунули гостроверху «бесарабську» баранячу шапку, за плече – важку допотопну реквізитну «трьохлінійку». Мармизу обмастили клеєм і густо посипали дрібно нарізаним волоссям чи вовною: типу тиждень не голився. Ну, партизан хоч куди. За командою режисера ми мали пройти метрів десять вервечкою. Щоправда, на дно басейну наклали старих автомобільних покришок,    аби ми йшли, спотикаючись. Задля натуральності страждань. 

 «Пашлі!»  – заволав режисер. Покришки одразу ж послизнули котрогось із нас, він автоматично рукою зіперся рукою  на пінопластову стіну, катакомби захиталися, і  режисер заволав: «Стоп!» Вернулися. Знов пішли. Знов якийсь гад (цього разу гадом був я) зачепив ружжом пінопластову стелю, і катакомби знову дрібно затремтіли, погойдуючись на воді.

На якомусь десятому-дванадцятому дублі  нарешті все вийшло. Але нас залишили стояти у воді. Був кінець листопада».

Виконавець ролі командира мав у воду трагічно впасти, але він вимагав дублера. Де його знайлеш вночі?

«І  тут один із «наших»,  відчайдух студент-юрист вийшов уперед і (замість відомого «Я – комсомолець! Стріляй!») виголосив: «Я упаду! Дві пляшки горілки!»

Дві пляшки залізно обіцяно. І навіть на вимогу сп’янілого від слави юриста принесено та продемонстровано. Дублер пару разів падав у воду. Сцену було відзнято. Юриста висушили. На «березі» його чекали  інші юристи, бо дві пляшки горілки – це чимало, це вам не кіно й німці.

З іншими нами  розрахувалися, й ми пішли до гуртожитку. Юристи – пити горілку. Ми спати. Ну не на лекції ж іти…»

Радіокур’єрство і «зневажливе ставлення до горілки є  найперша ознака дикунства»

І в Харкові, і в Одесі  від найперших десятиліть вітчизняного радіо  підробіток студентів-філологів, які ще й пишуть вірші, став багаторічною традицією. Доки існували  гонорари, а особливо оплата нових віршів за кожен рядок, якщо в рядку навіть два чи навіть одне слово, тобто до початку 1990-х, поети не забували  дорогу до обласних спершу радіокомітетів, потім телерадіокомпаній.

Тарас Федюк згадує і свою вже післядипломну радіороботу. Хоча на радіо досить часто заробітки були меншими газетярських, воно притягувало багатьох як форма молодої самореалізації.  Радіо мало значно більшу аудиторію, причому різновікову.

Про своє кур’єрство він  пише теж ніби з тихою посмішкою.   Кур’єр раз на день повинен був  відвезти цензорові  сценарії радіопередач непримітному чоловічкові в непримітній кімнаті. Москва мала Головліт – головне управління у справах літератури та видавництв, у республіканських столицях і обласних центрах – свої літи. Процес цензорського читання й дозволу-підпису  називався «залітувати». У Харкові кур’єрствувала іноді й сама випускова редакторка зі стажем від 1934 року – бабуся Сусанна, бо кур’єрші часто звільнялися. Аж уявила цей рух: пішки садом Шевченка в Харкові дибає до Держпрому, де сидів цензор, Сусанна Геннадіївна, висока й худесенька, у вічному костюмі кольору глинистих схилів одеського узбережжя. І в іншій точці України на третю станцію Фонтану непоспіхом їде (можливо, трамваєм?) кур’єр Тарас, він же автор годинної щотижневої передачі Одеського радіо.

 

«Я туди щосили пхав західну музику, й часом ці номери «проходили», до того ж брав інтерв’ю в заїжджих на гастролі до Одеси співаків і співунь. «Звйозди» погоджувалися охоче, тоді вибирати не випадало. Але їхній світ амбіцій і  попси мене приваблював мало».    

Із Фейсбуччини. Тарас Федюк

«11 січня 1998 року перестало битись серце великого українського поета Бориса Нечерди. Ми познайомились з ним у березні 1972 року тобто 47 років тому. Борисові було тридцять три роки, мені - шмаркачеві  –  сімнадцять. А на початку 73-го Борис подарував мені свою книгу "Літак у краплі бурштину", за яку було його "погромлено", як і багатьох його друзів-шістдесятників. Напис на книжці вже багато років знаю напам'ять: "Олексійовичу! Обдарованосте! Хай цього року подаруєш свою. Будь мужнім і чесним. Твій Андрійович"Він для мене   –  серед найкращих українських поетів всіх часів. Як пізніше писав Ігор Римарук: "Ми не поети. Поети в землі." І це правда. Тільки там і стають поетами. На жаль чи на щастя - не знаю». 

Як «чудилося» і над чим журилося

На старій облупленій «Побєді» рибгоспу Тарас і Борис Нечерда їдуть виконувати редакційне завдання газети – написати  у приміському селі про рибалок. Після недовгого перекусу червоного домашнього вина  з гарною малосольною  тюлькою і розпитувань, чи всі знайомі рибалки живі здорові та як ловиться тюлька, знову в дорогу. «А як же нарис? Ти ж обіцяв навчити?!» Машина вже котила одеською бруківкою. «Борис, напускаючи на себе  серйозну поважність, прорік:

«Головне, що повинен  знати серйозний журналіст, який збирається написати нарис, чи всі його герої живі та чи нікого не зняли з роботи». Урок у школі журналістської майстерності було закінчено.

Ці сакральні знання я потім іноді застосовував в житейських перипетіях, надто коли ситуація вимагала бурхливого фантазування на виправдання, пришіптуючи подумки: «Головне, щоб усі герої цієї моєї брехні були живі».

Із спогадів

«Про «чудилося». Будинок на Французькому бульварі був письменницьким. Тобто там мешкали самі письменники. Традиція «письменницьких будинків» була давня, ще від славнозвісного «Слова» в Харкові, а може, іще давніша.

Одного разу хтось із друзів Бориса Нечерди необачно подарував йому трембіту. Довгу. Справжню.

Нечердівська хата була гостинною, забігали свої, приїздили київські. Пилося-гулялося-говорилося-читалося. І якось, коли гості ближче до середночі розійшлися, молодий Борис Андрійович  засумували. І така печаль його взяла, що витарабанив ту трембіту  поет на балкона та й «заграв що знав». Хто не чув мелодійного голосу трембіти! Куди там тобі арфа чи скрипка яка-небудь! На крики сусідів поет не зважав. Така печаль опосіла.

 Наступного дня на подвір’ї Борис зустрів Івана Гайденка (тодішній голова Одеського осередку письменницької Спілки. – І.М.): «Боря, ти ілі  нє пєй, а єслі пйош, то нє дуді».

 

 «І біда наша в тому, що незалежність прийшла тоді, коли люди, до яких вона прийшла, безсоромно здрібніли …На жаль, прийшли  зажерливі спочатку посткомуністичні, потім вже й капіталістичні, а насамкінець  просто корумповані очільники. Культура загалом і література зокрема були для них явищем чужим, непотрібним, тим, на чому можна зекономити, про що можна забути, зрештою, можна окрасти. Культуру було відокремлено  від української держави».

«Спогади» Тараса Федюка були дописані 2020 року, видані 2024-го. Багатьом, хто читав, хочеться продовження. Хто читатиме, справді  матиме хрестоматію з української культури й літератури  межі тисячоліть.

Із фінальних рядків книжки:

«За вікном – під Овідіополем – зима. Самота саме така, яку люблю: кришталева. Чиста. Доконана. Непорушна. Я  вже видав своє вибране «Цеглина». А взагалі ще: ще. Хай навіть хтось думає, що вже: вже».

Читайте також: Студентська дружба і посмертна слава Василя Симоненка і Миколи Сома