Таємна спадщина Хаменеї: як горить бочка з нафтою, за якою всі ховаються…

Сьогодні ця сцена розігрується на великій карті Близького Сходу. Війна в Ірані перестала бути локальною загрозою, перетворившись на потужний важіль тиску на світову економіку.

США розглядають можливість ослаблення нафтових санкцій проти Росії. Це питання обговорювалося після телефонної розмови Дональда Трампа та Володимира Путіна на тлі нестабільності світових енергетичних ринків та зростання цін на нафту.

ЄС, навпаки, закликав США суворо дотримуватися стелі цін G7 на російську нафту. У Брюсселі вважають, що будь-яке пом'якшення санкцій може збільшити доходи Росії та посилити її здатність продовжувати війну проти України.

Хоча, за заявою Білого дому, оголошень про відміну американських санкцій проти нафтового сектора Росії та інших країн наразі немає.

Поки світові столиці обмінюються санкціями та ордерами на арешт, реальність диктується графіками цін на енергоносії.

Світова преса обговорює, наскільки ефективними є інструменти «міжнародного розшуку» та санкцій, коли сторони буквально сидять на «пороховій бочці» з вуглеводнів.

Президент Росії Володимир Путін не соромиться злорадствовати з приводу позитивних наслідків іранського конфлікту для Росії , оскільки ціни на нафту зростають, а США переглядають свої каральні заходи щодо російської сирої нафти, вважає WSJ.

Економічні потрясіння від конфлікту на Близькому Сході завдають шкоди країнам по всьому світу, у той час як Росія отримує несподіваний прибуток, Якщо конфлікт переросте в затяжну війну на виснаження, Росія, очевидно, стане явним бенефіціаром, отримуючи величезні прибутки від різкого зростання цін на нафту і природний Китай відчує на собі наслідки.

Тривала війна, що виснажує запаси західної армії, відволікає увагу від України і робить російську нафту і газ незамінними для західних економік, безумовно, стала б для Путіна вигодою.

"Кремлю було б вигідно, якби цей конфлікт тривав кілька місяців, що призвело б до високих цін на нафту в найближчому майбутньому", - вважає Олександра Прокопенко, науковий співробітник Центру Карнегі з вивчення Росії та Євразії.

Кредит Міжнародного валютного фонду надав Євросоюзу час для подолання угорського вето на пакет допомоги Києву на суму 90 млрд. євро.

Фінансові ресурси України виявилися менш виснаженими, ніж побоювалися політики, і країна зможе підтримувати свої витрати, як мінімум, до початку травня, повідомили Politico джерела.

Окремо міністр фінансів Нідерландів Елко Хейнен повідомив колегам, що його уряд передбачив можливість щорічно надсилати Києву 3,5 млрд євро двосторонньої допомоги до 2029 року.

Для Китаю нинішня криза стала моментом істини, і вона доволі неприємна. Роками Пекін дбайливо вибудовував імідж альтернативного світового лідера, покровителя Глобального Півдня. Проте війна в Ірані безжально підсвітила «стелю» китайських можливостей: виявилося, що бути економічним левіафаном — не те саме, що бути гарантом безпеки, констатує Frankfurter Rundschau.

На фоні бездіяльності авторитарних союзників Тегерана, президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган виглядає головним бенефіціаром хаосу. Він майстерно заповнює геополітичні вакууми, одночасно приміряючи ролі «голосу мусульманського світу» та ключового посередника між Сходом і Заходом.

Однак за цим фасадом ховається складна стратегічна пастка.

Ердоган критикує Ізраїль та оплакує лідерів Ірану не лише через ідеологію. Його жахає перспектива колапсу іранської державності, що спричинить нову хвилю з мільйонів біженців — катастрофу, порівнянну із сирійською.

Ердогану життєво необхідний саме теперішній режим у Тегерані. Якщо в Ірані з’явиться прозахідне керівництво, Туреччина миттєво втратить свій статус «ексклюзивного вікна» в регіон, а сам Ердоган — свою роль незамінного гравця.

Головний висновок цієї кризи, на думку оглядача Frankfurter Rundschau Олександра Герлаха: «вісь» Росія – Іран – Китай побудована на взаємній експлуатації та егоїзмі, не витримує перевірки реальним вогнем.

Для Сі Цзіньпіна це болючий урок: справжні союзи тримаються на надійності, а не на бажанні подивитися, як партнер виплутується з кризи самотужки. Для вільного світу це хороша новина — авторитарна солідарність закінчується там, де починається справжній ризик.

У зв'язку з високим витрачанням зенітних ракет на Близькому Сході, президент Зеленський стурбований поставками озброєнь в Україну.

Згідно з інформацією, отриманою Der Spiegel, міністр оборони Борис Пісторіус досяг закупівлі близько 30 новітніх ракет PAC-3 у кількох європейських партнерів. 

Разом із декількома такими дефіцитними високотехнологічними ракетами із запасів Бундесверу, близько 35 ракет-перехоплювачів тепер мають бути поставлені на Україну.

З міркувань безпеки представник Бундесверу відмовився уточнити точний розмір нової партії чи термін її постачання Києву.

Окрім поточного пакету, як заявили в Міноборони ФРН, Берлін поставить Україні зенітне озброєння, таке як ПЗРК, керовані ракети AIM-9 та IRIS-T, а також комплекти запасних частин для Patriot та IRIS-T.

Відкриття фінальної ділянки 350-кілометрового залізничного сполучення між Будапештом та Белградом стало історичною віхою. Це перший випадок, коли магістраль, побудована за безпосередньої участі Китаю, офіційно введена в експлуатацію на території Європейського Союзу.

Як зазначає The Economist, коли у 2013 році Китай, Угорщина та Сербія оголосили про плани модернізації цієї застарілої лінії, світ ще не усвідомлював масштабів ініціативи «Один пояс і один шлях». Тоді ніхто й гадки не мав, що стратегія нового лідера Сі Цзіньпіна перетвориться на глобальний інфраструктурний прорив вартістю в трильйони доларів.

Проєкт, відомий як BuBe, мав стати «перлиною» китайського впливу. Пекін розглядав Сербію (кандидата на вступ до ЄС) та Угорщину (члена блоку) як ідеальних партнерів через їхню лояльність. Основна мета полягала в розширенні ринків збуту товарів та зміцненні політичних важелів Китаю в Європі.

Попри близькість лідерів Угорщини та Сербії до КНР, загальна стратегія Пекіна щодо використання Східної Європи як плацдарму зазнала фіаско.

Формат фактично припинив існування. Щорічні саміти не проводяться вже п'ять років через побоювання європейських столиць щодо підриву єдності ЄС.

Вплив російської агресії: повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році критично погіршило ставлення до Китаю, який продовжує надавати життєво важливу підтримку Кремлю.

Критики Віктора Орбана називають залізницю «темною угодою». Кредит від Китаю на 1,9 млрд доларів засекречений, що породжує підозри у збагаченні оточення прем'єра за відсутності реальних економічних дивідендів для країни.

Президент Сербії Александар Вучич зіткнувся з наслідками трагедії в Нові-Саді, де обвалення навісу на щойно відремонтованій станції призвело до людських жертв і масових протестів. Хоча будівля була частиною модернізації лінії, це кинуло тінь на якість китайських проєктів.

Хоча проєкт позиціонується як ланка між грецьким портом Пірей та європейськими ринками, The Economist скептично оцінює його вплив на вантажопотоки.

Залізничне сполучення між Грецією та Сербією залишається фрагментарним, а більшість китайських товарів досі перевозяться автотранспортом. Додатковим ударом стала нестабільність на Близькому Сході, через яку судна уникають Суецького каналу, що знижує завантаженість порту Пірей.

Моджтаба Хаменеї, який щойно став новим Верховним лідером Ірану, успадкував не просто релігійний титул, а гігантську тіньову структуру під назвою «Байт» (Bayt-e Rahbari), пояснює The New York Times.

У шиїтській традиції «Байт» (дослівно — «Дім») — це традиційний офіс аятоли, який зазвичай займається релігійними питаннями, благодійністю та спілкуванням із вірянами. Проте за 37 років правління Алі Хаменеї (загиблого внаслідок атаки США та Ізраїлю) цей офіс перетворився на «державу в державі».

З маленького бюро на кілька десятків людей «Байт» розрісся до штату у 4000 прямих співробітників та 40 000 афілійованих осіб по всьому уряду.

Алі Хаменеї створив у «Байті» «дзеркальні міністерства». Кожне державне відомство (закордонних справ, освіти, економіки) має свого куратора в офісі лідера, який стежить, щоб політика відповідала волі аятоли.

Офіс контролює розвідку, армію та елітний Корпус вартових ісламської революції (КВІР).

56-річного Моджтабу довгий час називали «міні-верховним лідером». На відміну від батька, він має ще меншу релігійну легітимність (його статус «аятоли» багато хто вважає штучним), тому його влада тримається виключно на силових структурах.

Його ім’я вперше гучно пролунало у 2005 році, коли його звинуватили у фальсифікації результатів виборів на користь Махмуда Ахмадінежада.

Моджтаба особисто затверджував призначення нового покоління командирів КВІР. Експерти вважають, що він ще більше заплутаний у зв’язках із силовиками, ніж його батько.

Якщо раніше Іран був теократією (владою релігії), то за Моджтаби він остаточно перетворюється на військову диктатуру в релігійній обгортці.

Призначення Моджтаби — це спроба режиму зберегти стабільність під час війни. Проте відсутність популярності серед народу та слабка релігійна підготовка роблять його повністю залежним від багнетів КВІР та таємних механізмів «Байту».

За даними "Громади", деякі аналітики всерйоз припускають, що Моджтаба Хаменеї може бути тяжко поранений або загинув, але КВІР вдає, що син колишнього духовного лідера і новообраний лідер живий. Створюють містифікацію, щоб продовжувати керувати в Ірані та контролювати інформаційне поле. Східні інтриги – справа тонка.

У віці 99 років пішов із життя Олександр Баттерфілд — колишній заступник помічника президента США, чиї свідчення стали фатальним поворотом у долі Річарда Ніксона, повідомляє Associated Press.

Саме він у 1973 році під присягою розповів слідчим про існування секретної системи запису в Білому домі, що фактично поставило крапку в кар'єрі 37-го президента США.

Свідок, який змінив історію Будучи високопоставленим співробітником адміністрації, Баттерфілд контролював роботу системи прослуховування, встановленої в Овальному кабінеті, залі засідань уряду та резиденції Кемп-Девід. За його словами, про ці записи знало лише вузьке коло осіб: сам президент, керівник апарату Г. Р. Холдеман та кілька агентів Секретної служби.

«Все записувалося… поки президент був присутній», — ці слова Баттерфілда спричинили ефект бомби, що вибухнула. Плівки стали незаперечним доказом того, що Ніксон не лише знав про незаконні дії своїх підлеглих, а й активно намагався перешкоджати правосуддю.

Попри те, що він високо цінував зовнішньополітичні успіхи Ніксона, Баттерфілд до кінця життя залишався безжальним критиком його особистості. Він називав експрезидента «шахраєм» та «нечесною людиною», переконаним у тому, що Ніксон був головним архітектором приховування злочинів.

У день відставки президента 9 серпня 1974 року Баттерфілд, за його власним зізнанням, аплодував, бо вважав, що «справедливість нарешті перемогла».

Вотергейтський скандал — найбільша політична криза в історії США, що призвела до єдиної в історії країни передчасної відставки президента.

17 червня 1972 року, за чотири місяці до президентських виборів, у штаб-квартирі Демократичної партії в готельному комплексі «Вотергейт» (Вашингтон) було заарештовано п'ятьох зломщиків. Вони намагалися встановити підслуховувальні пристрої та сфотографувати внутрішні документи демократів.

Хоча прямих доказів того, що Ніксон наказав здійснити сам злом, не було, розслідування (зокрема журналістів газети The Washington Post) виявило, що Білий дім намагався зам'яти справу, тиснув на ФБР та використовував незаконні методи боротьби з політичними опонентами.

Оприлюднення аудіозаписів, про які розповів Баттерфілд, підтвердило участь президента у приховуванні злочину. Щоб уникнути неминучого імпічменту, Річард Ніксон добровільно пішов у відставку в серпні 1974 року.

У зв'язку зі смертю Баттерфілда є сенс згадати, що цей інцидент змінив ставлення американського суспільства до інституту президентства, посиливши контроль за діяльністю спецслужб та прозорістю влади. Але чи назавжди?

Читайте також:

Проєкт «Сліди»: документалісти Харківського пресклубу втретє на Берлінале