Головна світлина новини на сайті Gromada Group
Рідне місто Сергія Параджанова Тбілісі відтворено на фото харків’янки.
1924 року в тодішньому Тифлісі народилося двоє майбутніх режисерів – Сергій Параджанов і Давид Абашидзе. Через 60 років світ побачить їхню спільну роботу – «Легенду про Сурамську фортецю» кіностудії «Грузія-фільм». За переказом, фортецю ніяк не могли добудувати. Щоразу, коли стіни досягали рівня даху, вони обвалювалися. За пророцтвом укріплення могли завершити, якщо в стіну замурувати найпрекраснішого юнака. Так і вчинили: знайшли здатного на самопожертву, і фортеця була споруджена й стала неприступною.
Пам’ятник Параджанову в його рідному місті нагадує мені образ крилатого літнього чоловіка, на якого з роками перетворився отой замурований хлопець. То в реальності, на старому фото, не крила, а поли піджака. Режисер стрибав, розкинувши руки, через вулицю із старенькими похиленими будинками. Далі вони будуть на фото із мого особистого архіву. Легкий, ніби зупинений у польоті, пам’ятник уродженцю Тбілісі тримається за стіну, оповиту плющем.
У нас є його вулиці й свята гора Мтацмінда, під якою він виріс. Хай і не надовго, але ж той постарілий юнак відкриває нам, гостям Тбілісі, образи свого дитинства, вулички юності й метафори дорослих приїздів після в’язниці.
Дістаю для розповіді фото з поїздки тих часів, коли між Україною і Грузією існувало пасажирське авіасполучення. Хоча на Донбасі вже точилася війна, а добровольці-грузини воювали поряд із нашими захисниками. Тоді написався мені цикл віршів «Гірські струмки грузинських голосів». Деякі строфи тут цитуватиму. Бо вони теж ілюструють Тбілісі Параджанова.
Є любов і війна. Інше все антураж.
Пісня. Плач. Видіння. Картинка.
Тбілісі – це рух навіть там, де, здається, застиг час ( як на розкладках із старими книжками). Вуличні букіністи зможуть підшукати вам альбом Піросмані чи путівник Тифлісом. Хлопчик у черкесці з газирями поспішатиме повз на них на репетицію чи виступ. У старої катеринки (тобто шарманки) – надійний міцний ремінь, щоб її власник міг нести на плечі оцю радість із дещо сумовитим голосом. Спеції з коліс для шашликів і плова, пхалі й хінкалі, щоб майбутні страви заграли вогнистими кольорами смаків.
Сванська сіль під колір теракоти –
суміш трав гірських, долинних злив.
Спробуєш її на смак і дотик –
нею Бог світанок присолив.
В цій осені, як у старій кулісі, біля таблички «Я люблю Тбілісі»
собака спить. А листя на горісі ще має незворушність Колізею.
Платан біля художнього музею. Під хачапурі – виноградний лимонад.
Торкайся, їж – чужих країн прологи.
Грузинка Нона дивиться під ноги.
Ти – на струну канатної дороги, яка пливе з фортечним сонцем влад.
Сонце сідає, немов розлили хванчкару
чи засвітили вікно у далекому лісі.
Місяць у небі ось-ось починатиме гру
для цуценяти, Кури і Тбілісі.
ТАВІСУПЛЕБІС – ПЛОЩА СВОБОДИ
Площа Свободи пахне, як суміші спецій.
Коник Святого Георгія скаче, як наш задержпромний.
Символи мають подібність мензурок в аптеці.
Просто Зураб Церетелі працює невтомно.
Площам Свободи потрібні приправи декору –
різні гірлянди і галас, гуляння і гасла.
Простір, де хтось демонструє свою непокору
і сподівається: віра у волю незгасна.
Тут грабували карету грузинського банку.
В нас літакові Люфтвафе було де сідати.
Ти помістилась у квеврі осіннього ранку.
Глинищем пахло у ньому і стиглим мускатом.
Скільки ж це треба – такого наповнити глека?
Мчаді вмочаєш у соус, у зоряних вогників річку.
Спить зоопарковий харківський мудрий лелека –
той, що літав на майдані попити водички.
Десь там дворик Тбілісі, в якому баранчика ріжуть.
Біля бюста античного схожий з Меркурієм дід
приторговує фруктами, щоб у кавказькім Парижі
ти гранатів, айви і каштанів поїла як слід.
Дерев’яне мереживо сірих перил і балконів.
Трохи ще – й під горою засвітяться вікна й мости.
Одночасно у тебе і мене замерзнуть долоні –
так, неначе старий вентилятор услід шелестить.
Страва гостра, м’ясна, помідорна.
Лава вчасна для втомлених ніг.
Равлик виповзе – міні-валторна,
зазирне у покладений ріг.
Квеврі й бюрдюк для вина. А ось посуд «із носом» – для чачі.
«Знову піднялась фазанів зграя над прадавнім берегом Кури», – писав
Олександр Гоміашвілі у вірші «Народження Тбілісі». Легенди про заснування столиці Грузії різні, але фазан і сокіл у них присутні обов’язково. Цар полював у красивому безлюдному місці, де були і ріка, і гора. Поранив одного фазана, наздоганяти якого полетів ручний сокіл. Далі фазан упав у термальне джерело, сокіл привів господаря до здобичі. Цареві так сподобався краєвид, який йому відкрився, що полювання вже не цікавило, а захотілося правителеві заснувати нове місто й назвати його «теплим» (як і перекладають туристам назву грузинської столиці).
Особливе тепло на якусь мить повертається від споглядання постатей статечних грузинок поважного віку й маленьких дітей.
Напис «Ласкаво просимо» вірменською мовою викарбований на камені при вході до будинку. Вірмен у різні епохи було багато у Тбілісі. Часто вони були заможними, про що свідчать багатий декор дверей та інтер’єри з портретами у під’їздах старого міста. Тож присутність там вірменської родини Параджанянів сприймалася природно. Дім Параджанова нащадки продали. Він став гостьовим будинком для охочих пожити у знаковому помешканні.
***
Будинки дибають провулочком кривим,
радикулітно тиснуть на підпори.
Але до них ще милосердні гори
і той фазан, що дивиться з трави.
Мтацмінда, цвіте гранат.
***
Важко бути грузином. Стільки застільних тостів!
Будню грузько і зимно — він, як гнаний апостол
віри в “Холодний пиво” вивіски Піросмані.
Пахни, зрубана сливо, в білім отім духані.
Вже подали ткемалі. Гріють дрова сливові.
Поряд дихати далі поїзду й віслючкові.
Поїзду із Кахеті — квеврі, тушу свинячу.
Важко, мадам на портреті? Так і мені. Я ж не плачу.
Так само і в дитинстві Параджанова випікали в місті кахетинський хліб. Інжир виростав самосійно, а гранатовий цвіт і плід так заворожили Саркіса-Сергія змалечку, що озвалися у фільмі «Колір граната». Метафорична картина, героєм якої обраний поет-ашуг Саят-Нова – вірменин, пов’язаний долею з Грузією. Творив обома мовами – вірменською і грузинською, знав інші сусідні. Про режисера люблять повторювати, що він – вірменин, який народився і виріс у Тбілісі, а сидів у російській в’язниці за український націоналізм.
Сергію Параджанову приписують слова, які процитую далі (хоча чому б він і не сказав цього – вірменин, реабілітований в Україні до 100-річчя від дня свого народження). Засуджений був за гомосексуалізм і український націоналізм. Дружина померла 2020, син Сурен – 2021 року. Сурену батько якось сказав: «Коли тобі буде погано, торкнися килима, в ньому є тепло. Це я».
Колаж Ірини Мироненко
«Моя вина, ймовірно, в тому, що народився. Потім побачив хмари, красиву матір, гори, собор, сяйво веселки, і все – з балкона дитинства». Сергій Параджанов
Слухати також: Сергій Параджанов після тюрем не зняв фільму під Харковом
https://gromada.group/news/podkasti/sergij-paradzhanov-pislya-tyurem-ne-znyav-filmu-pid-harkovom
Ще декілька актуальних новин на зараз